Українська культура доби Барокко

Наступна епоха, що настає після доби Відродження – це доба Нового часу, що починається у ХУІІ ст. До чуттєвого досвіду пізнання природи прилучаються раціональні методи пізнання і моделювання законів природи. Вивчення світу веде до корисного застосування цих закономірностей у людській діяльності. Раціоналізм епохи виріс з успіхів математичних і природничих наук. Досвід перестає бути індивідуальним, а об’єктивізується за допомогою умоглядних понять. Лідером культури стає наука, на відміну від лідерства мистецтва в добу Відродження. Крім методу Бароко, в рамках новочасового художнього мислення ХУІІ-ХУІІІ ст. виникають і інші стилі в мистецтві – класицизму та реалізму.

Доктрина мистецтва Бароко, батьківщиною якого є Італія, складалася під впливом чинників контрреформації і художньої політики католицької церкви. Краса повинна була служити вихованню побожності. Мистецтво Бароко вражало уяву незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом, йому властиві зовнішня театральність, сполучення ідеалізації з натуралізмом пристрастей: збуджувати подив – задача поета на землі. У релігійних сюжетах художників і скульпторів підвищений інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі переважає тяжіння до ансамблю міських площ разом з палацами, парками, фонтанами, скульптурами, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.

Бароко, продовжуючи тенденції ренесансу, намагається глибше проникнути в глибини внутрішнього життя людини. Якщо Джоконда Леонардо об’являється у повноті самовладання і внутрішнього спокою, то Тереза Берніні відкриває внутрішні таємниці людини. Бароко активніше черпає з життя, розширює коло тематики. В малярстві поширюється жанровий живопис і натюрморт. Бароко сприйняло від античності натуралізм пристрастей, антична драма воскресає в Бароковій опері. В пластичних мистецтвах (скульптурі) збагачується світлотінь, в малярстві – вільна лінія і загальний колорит, в архітектурі – глибина і просторовість.

Україна впродовж ХVІ – початку ХVІІ ст. перебувала у полі різноманітних впливів, різноукладної економіки, різного звичаєвого права, тут панував калейдоскоп світоглядів, архітектурних стилів, мов і національностей. Мовою професійної культури була книжна, яку знало невелике число мешканців. Культура орієнтується на слово і казання. На межі ХУІ-ХУІІ ст. настали зміни в менталітеті українців, вони зрозуміли, що їх країна є наступницею великої середньовічної держави Київської Русі. У середині століття Україна внаслідок визвольної війни очоленої козацтвом, відновлює свою державність, школу, мову, храми. Народжується література, музика, живопис і архітектура, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. Саме в козакові, як пише Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов’янського світу героїчний тип людини – як для Європи лицар чи джентльмен. (“Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак! ”). Україна поділялася на полки і сотні, до яких належали міста, містечка і села. При цьому військовому правлінні міста мали свій суд і магістрат.

Козацтво було не лише військовою силою, але й взяло на себе культурну розбудову держави в період першого українського культурного відродження ХУІІ ст. З середовища козацтва вийшла верства політичних провідників і культурної еліти – Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Козацька еліта, як і православно-наукова еліта, утверджувала власну державність, освіту, будівництво храмів, громадських будівель, опікувалася мистецтвом, надавала матеріальну підтримку. 1620 р до Київського братства записався гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім Військом Запорізьким. За прикладом гетьмана кожен воєначальник ставав ктитором монастиря або церкви і дарував кошти на їх будівництво та оздоблення.

Добу ХУІІ-ХУІІІ століть називають “козацьким Бароко”, адже саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку; воно ж виступало в ролі основного і багатого замовника; козацтво мало власне творче середовище і виступало творцем художніх цінностей, серед яких козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори; істориками цієї доби стали її безпосередні творці – козаки. Вони були авторами козацьких літописів – Густинського, літопису Самовидця, “Сказанія” Граб’янки, літопису Самійла Величка.

Тоді відбувалася реформа церкви (Петро Могила). Українське православ’я встановило обов’язкові літургійні правила, національно відродилося, починаючи вшановувати власних святих, регіональні реліквії та ікони, використовуючи місцевий християнський фольклор. Греко-католицька церква також оновлювала духовну освіту та ієрархію, виробила настанови на активну освітньо-місіонерську роботу.

Козацтво підтримувало освіту, зокрема КМА і братські школи. В Києво-Могилянській академії створилося барвисте інтелектуальне середовище: З. Копистянський писав слов’янською, Мелетій Смотрицький – польською, Іван Домбровський – латиною, що сприяло інтернаціональним зв’язкам з Західною Європою і розповсюдженням Барокових мистецьких зразків на Україні. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці і юристи: І. Гізель (історик), Ф. Прокопович (поет і вчений), Г. Сковорода, М. Ломоносов, Я Козельський. Академія підтримувала наукові зв’язки з Краковом, Магдебургом, Константинополем, університетами Франції, Італії, Німеччини.

Тут формувалася українська літературна мова, філософська думка, складалася літературна школа. КМА заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі, Харкові. Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України.

Освітні заклади, як від давнішого часу монастирі, сприяють книговидавничій справі. Діяли друкарні в Острозі, Дермані, Крилосі, Почаєві, Уневі, Новгороді-Сіверському, Києво-Печерського монастиря. Поповнюються колекції картин, книг і художніх виробів, які зберігаються у храмах Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі, маєтках Собєського у Жовклі, Синявського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумовського в Батурині (найбільша у Східній Європі нотна бібліотека).

Глибоке розчарування українців внаслідок поступового втрачання державності і занепаду національної освіти і культури впродовж ХУІІІ ст. передає поезія і живопис ХУІІІст. Поглибилися трагічні мотиви пізнього ренесансу, розчарування у всемогутності людини-творця як характерні для Бароко ідеї На відміну від західноєвропейського і російського, українське Бароко – ширше виявило себе у демократичних жанрах дум, пісень, церков, міському фольклорі. Певні елітарні мотиви присутні лише в українській Бароковій літературі, яка просякнена вірою в чудо. (Чудеса описуються в історичних хроніках (Острог, 1637-47) : тут і ангели з оголеними мечами, таємничі письмена на будинках, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, і зачарований замок. Хроніку чудес складає навіть Петро Могила.) Світ образотворчого мистецтва виповнюється складною символікою. Реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами. Наприклад, поет І. Галятовський у книзі “Душі людей померлих” (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім’я Ісус Христос, символізує Голгофську жертву Ісуса: літера І – хрест, Х – 30 срібників, Й – кліщі тощо.

Пишуться проповіді, “слова”, казання, повчання Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Ф. Прокоповича,, пізніше Г. Кониського І. Леванди. Серед назв творів “Меч духовний”, “Труби словес проповідних”, “Ключ разуменія”. Агіографічну традицію завершує 4-томна “Книга житій святих” Д. Туптала.

Поети пишуть вірші, наповнені войовничим пафосом, лицарським славолюбством, подвигом заради подвигу. Наприклад, Петро Терлецький писав: “ Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пливе щасливо у відвічну славу... ” Серед жанрів поезії – полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські сатирично-гумористичні, громадсько-політичні та ліричні вірші, написані поетами Києво-Могилянської академії. Ось зразок епіграм (короткий вірш, де лаконічно і влучно зображується предмет, і на основі цього робиться повчання, вихваляння або засудження) Івана Величковського:

“НЕ жити єже ясти; но ясти єже жити... ” Не толико точію ясти, даби тіло возмогло житіє си соблюдати ціло”... “Но єдинощи токмо испій или два жди, даби в тілі живущи, не умер от зажди”. “Не всі за святих у Бога уходять, хоч которіє і до церкви ходять”. “... Скупий багато хвалить, а мало дає. Батьку, чим ти скупіший, тим щедрішим стаєш для сина, бо по смерти все йому оставиш”. “Злий зле страждаєт... всяк ловяй чуждая, сам уловлен биваєт”.

Повстають “Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі” М. Стрийковського, поема “Про Острозьку війну під П’яткою” С. Пекаліда, “Україна, татарами терзана” М. Павловського, “Чигирин” О. Бачинського-Яскольда. Мазепа, Стефан Яворський, Пилип Орлик складають поезії.

До здобутків мистецтва українського Бароко слід причислити його багатобарвність, мальовничість, небачену вигадливість форми, мистецький та ідейний синкретизм, який виявився у органічному поєднанні слова і обряду, слова і ритму, віри і знання, дійсності у світлі мрії і високого ідеалу.

Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, драматичні твори були присвячені козацьким діянням. Авторами і співцями дум і плачів були кобзарі. Вони були не лише співаками й музикантами, їхнє мистецтво мало це й високе духовне призначення: виховувати народ і пробуджувати його свідомість. У народному фольклорі побутували оповідання про героїв козаччини, зокрема оповідання “Хмельницький і ворожбит”.

Розквіт шкільної драми припадає на 1670-і роки. Їх писали викладачі КМА М. Довгалевський, Г. Кониський (“Воскресеніє мертвих”), М. Козачинський. У більшості вистав пропагується Біблія як головна учительна книга. Побутувала в той час і народна драма “Маланка”, “Цар Ірод”, “Коза”, “Трон”. Народний ляльковий театр – вертеп, маленький храм, “модель світу”. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами – молитва, кант, псалом.

На основі народної пісні та канта зародилася пісня-романс літературного походження (наприклад, на слова Г. Сковороди “Стоїть явір над водою”). У церковній музиці розквітає партесний концерт стилю Бароко, який намагається захопити, вразити, зворушити слухача багатоголосною тканиною, перемеженою контрастами ансамблів.

Козаки глибоко шанували Богородицю як покровительку січової громади. Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Хмельницький, кошовий отаман Петро Калнишевський, Іван Мазепа. Класичними є зображення козака-бандуриста і козака Мамая у народному малярстві.

Представниками Бароко в малярстві були львівський майстер Микола Петрахнович, автор “Одигітрії”, та Іван Руткович з Жовкли, автор іконостасу з циклом сцен на тему П’ятидесятниці. Розвивається і жанр портрета. Люди вірили, що настрій, відтворений на портреті, впливає на долю людини.

Серед портретів козацької старшини – портрет Богдана Хмельницького, основою майже всіх зображень Богдана Хмельницького була грав’юра гданського митця Вільгельма Гондіуса. Створено портрети духовних ієрархів – Петра Могили, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистянського, Інокентія Гізеля. Скульптор Пінзель прикрасив собор св. Юра (кінна статуя Георгія-Змієборця), ратушу в Бучачі (статуї Геракла і Нептуна), збудовану в честь Потоцьких.

Найвищі досягнення українського Бароко втілено в архітектурі. Для неї характерні дерев’яні храми з пірамідальними чи восьмигранними банями з заломами. Гетьман І. Мазепа був засновником будівництва українських храмів, великим будівничим Києва і відновником київських храмів. При віднові Софійського собору, Михайлівського золотоверхого, Кирилівської церкви, Успенського собору Печерського монастиря вони набувають Барокових рис, прикрашаються багатим декором, наприклад Західна брама Софійського монастиря, так звана Брама Заборовського, є характерною пам’яткою українського Бароко ХУІІІ ст. (Шедель). Шедель спорудив Софійську дзвіницю і добудував другий поверх КМА на Подолі. На заході України пізньобарокову архітектуру представляють собор св. Юра, єзуїтський костьол Петра і Павла, костьол Кармелітів, королівський арсенал у Львові.

Творчість Григорія Сковороди знаменувала кінець староукраїнського Бароко. На першому місці в нього ідея моральності, повчальний образ “природної людини”, яка повинна займатися спорідненою з її духом працею. Людина – не тремтячий раб, а бурхливий дух, коваль свого щастя, яке досягається “наслідуванням блаженній натурі”. Сковорода писав: ” всяк єсть тим, чиє серце в нім”. З ним прийшло осмислення минулих часів і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.