Українське державотворення

Тимчасовий український уряд заявив, що він передасть владу після «придушення контрреволюції та поновлення Радянської влади на місцях» Всеукраїнському з'їзду рад. Практичну роботу уряду паралізували суперечності між фракціями українських більшовиків. Із метою подолання урядової кризи більшовицьке керівництво Росії ухвалило призначити головою уряду X. Раковського, чиєю позицією було «утвердження пролетарської диктатури в Україні», причому «тільки з допомогою Радянської Росії». 11 вересня 1918 р. Політбюро ЦК РКП (6) за участю В. Леніна, розглянувши питання стосовно українського уряду, ухвалило: «Ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально». Через кілька днів це рішення було виконано. Відтепер від імені українського уряду виступав особисто X. Раковський, який переїжджав до Москви з невеликим штатом канцелярії. Зрозуміти і пояснити, чому партійні органи (навіть не уряд!) сусідньої Росії так безцеремонно втручалися у внутрішні справи суверенної Української радянської республіки, неможливо. Формальною підставою для цього було рішення кількох комітетів більшовиків України про обов'язкове підпорядкування Української комуністичної партії рішенням ЦК РКП (б). Саме на підставі такої ухвали, прийняті навіть не партійним з'їздом комуністів України, не їхнім ЦК, а нарадою, яка відбулася у липні 1918 р. у Москві, приймали всі принципові рішення щодо України: про персональний склад уряду, програму його діяльності, заходи соціалістичного будівництва

7). Проголошення незалежної України 24 серпня 1991 року поклало початок сучасному етапові державотворення. Нескладні математичні підрахунки дають підстави стверджувати, що Україна перебувала більше в умовах бездержавного існування, ніж у полі стабільного процесу державотворення. Внаслідок цього українська державність в період короткочасного її формування може розглядатися швидше як екстремальний історичний досвід. Процес державотворення не був стабільним, пролонгованим чи довершеним. Тож говорити про“ відродження ” державності, говорячи про досконалість цієї стратегії, можна лише в контексті ідеї державотворення. Такий підхід порушує усталену тезу про пролонгованість процесу державотворення та перманентне прагнення нації до втілення цієї ідеї. Інший структурний тиск породжений відсутністю сформованої власної еліти (передусім політичної), що, в свою чергу, обумовлене тривалим бездержавним існуванням українства.

Ще один вимір структурного тиску вбачається та відсутності взаємодії світської і церковної влади (практично з часів Русі). Суттєво корегують таку ситуацію складні процеси в релігійно-церковній сфері. Для вирішення проблем державотворчого порядку надзвичайно важливим чинником є культура, оскільки вона є важливою формою, що містить етичні, політичні й соціальні цінності і, таким чином, допомагає зрозуміти причини певних процесів у побудові держави.

На рубежі 80-90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Першим кордоном до самостійної української держави було прийняття Верховною Радою РУРСР 16. 07. 90 р. декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено невід’ємне право української нації на самовизначення, верховенства, та самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.

Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш за все – економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

Реальний крок до самостійної Української держави це проголошення акту незалежності України 24. 08. 91. акт незалежності України був затверджений на Всеукраїнському референту умі, який відбувався 1 грудня 1991 року, в той же день сталися президентські вибори. Першим Президентом став Л. М. Кравчук. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин. Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої держави – «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу. На