Українські землі під владою Речі Посполитої

Статус реєстрового козака не був чітко визначений і нормативно забезпечений. Скажімо, на практиці польська адміністрація у будь-який час мала змогу викреслити козака з реєстру. Меншою мірою скорочення або ліквідація реєстру позначалися на верхівці реєстрового козацтва, яке походило з української шляхти.

Таким чином, українське козацтво XVI-XVII ст. поділялося на запорозьке, реєстрове і козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. В процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

 

 

Восени 1386 р. розпочалася реалізація Кревського договору. Ягайло приїхав у Литву, щоб охрестити її населення за католицьким обрядом. Намагаючись привернути литовську знать до католицизму, він дав їй 20 лютого 1387 р. привілей на «права і вольності» на зразок тих, якими користувалася польська шляхта. Згідно з цим привілеєм для литовських бояр-католиків розширялися права володіння спадковими маєтками, причому селяни цих маєтків звільнялися від більшості державних повинностей, крім будування і охорони укріплень. Литовські феодали здобули також право видавати заміж своїх дочок і родичок без дозволу державної влади.

Кревська унія викликала сильну протидію. Одразу ж після її укладення найбільші удільні князі разом із залежними від них феодалами російських, українських і білоруських земель відмовилися визнати владу Ягайла. Восени 1386 р. першим підняв зброю проти великокнязівської влади полоцький князь Андрій Ольгердович, який діяв у союзі з смоленським князем і Лівонським орденом. Після придушення цього виступу в білоруських і литовських містах були розміщені польські залоги. На вищі посади у Великому князівстві Литовському Ягайло став призначати польських феодалів.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на цетралізацію влади. У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу, – рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотно зникали.

Якщо великі князі литовські не дуже турбувалися тим, щоб зберегти прихильність своїх українських підданих, то великі князі московські, навпаки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер силою, з якою належало рахуватися. Протягом поколінь, запобігаючи ласки своїх володарів – ханів Золотої Орди, князі московські посіли провідне місце серед російських князівств. Із часом свою першість вони перетворили на владу: відтак у 1474 р. Москві підкорилося князівство Ростовське, в 1478 р. – Новгород із його багатими й неозорими володіннями, а в 1485 р. – останній серйозний суперник – Тверське князівство. Маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, Москва в 1480 р. скинула вікове монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина так званого «третього Риму». В ній проголошувалося, що після падіння Риму й Константинополя Москві було призначено стати третьою вічною, священною і всесвітньою імперією. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

Литву глибоко непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли військо росіян наблизилося до литовських князівств біля Чернігова, їхні православні правителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші ознаки того, якою привабливою ставала Москва для українських феодалів Литовської держави. Дещо раніше, у 1481 р., князь Федір Бєльський, українізований онук Альгердаса, змовився з кількома православними князями вбити тодішнього великого князя литовського і короля польського Казимира IV і передати українські землі під владу Москви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасників схопили і стратили.

Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 р., коли Михайло Глинський – впливовий і талановитий магнат із західноєвропейською освітою – організував проти великого князя Сигізмунда повстання українських козаків і шляхти. У закликах до прибічників він говорив про необхідність захисту «грецької віри» та відновлення Київського князівства. Проте не встиг цей рух поширитися, як сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви. Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв невдоволення українців Великого князівства, а й тим, що українська верхівка востаннє знайшла в собі внутрішню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист своїх прав.

І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на півдні нової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали – татари, що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи на те, що кримські хани та їхні одноплемінники – ногаї – панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських турків. У 1475 р. оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани зберігали значну автономію й часто проводили політику, що найкраще відповідала їхнім інтересам. Серед найголовніших її кроків були часті наскоки на сусідні українські землі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафи й Константинополя. І знову небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав на його рубежах.

 

 

1. Вішка О. Історія держави та права. – Львів: ЛНУ ім. В. Стефаника НАНУ, 2009. – 342 с.

2. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К. : 1990. – 525 с.

3. Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. – К. : Лыбидь, 1991. – 400 с.

4. Гуслистий К. Історія держави та права. – К., 2008. – 494 с.

5. Діденко А. Н. Історія держави та права: Навч. посібник. – К. : Либідь, 2009 р. – 507 с.

6. Іванченко Р. П. Історія держави та права. – К., 2009. – 335 с.

7. Іванцов І. О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі. – К. : Вид. дім «Академперіодика», 2006. – 289 с.

8. Історія Держави та права / за ред. А. Рогожина. – К., 2007. – 359 с.

9. Історія держави та права України / за ред. П. Музиченка. – К. – 2008. – 253 с.

10. Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Дзюба О. М., Довбищенко М. В., Ісаєвич Я. Д. та ін. – К. : Україна, 1997. – 388 с.

11. Крикун М. Г. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Проблеми слов’янознавства. – 2005. – Вип. 42. – с. 394.

12. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів: Світ, 2005. – с. 427.

13. Мішина І. А. та ін. Історія Держави та права: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV – початок ХХ ст.). – К. : Генеза, 2007. – с. 352.

14. Субтельний О. Україна: історія. – К. : Либідь, 1993. – 720 с.

15. Трохимчук С. Місцеве самоврядування в Україні та Польщі на шляху до спільного Європейського дому. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2009. – 396с.

16. Швидько Г. К. Історія України. XVI-XVIII століття. – К. : Генеза, 1997. – 384 с.