Українсько-польські відносини у міжвоєнний період 1918-1939 рр.

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж, що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося нерозв'язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним. А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише поглиблювали гостроту ситуації.

Зважаючи на актуальність проблеми, яка полягає у відношенні її до сьогоднішніх подій – інтеграції України у Європейську спільноту, зверненням до історичних коренів відносин між державами-сусідами, мету реферату можна визначити так: аналіз перебігу українсько-польських відносин у міжвоєнний період 1918-1939 рр.

Джерельною базою виконання реферату стали праці таких відомих вітчизняних та зарубіжних вчених, як О. Субтельного, І. Кульчицького, Н. Полонської-Василенко та ін.

Говорячи про історичні особливості стосунків між Україною та Польщею у згаданий період, слід відзначити, що близько 7 млн. українців, в основному колишніх підданих габсбурзької монархії, на той час виявилися єдиною великою нацією, яка не завоювала незалежності. Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.