Утворення і розвиток "варварських короліств"

Питання, які торкаються історичних коренів виникнення варварських королівств ще й до сьогодні до статньо не вивчені. Так, досить мало відомостей лишилося про такі королівства, як бургундське та лангобардське, а тому проблема вивчення стосунків між цими королівствами, роз’яснення питання, чи справді були вони «варварськими» є досить актуальною.

Мета роботи – визначити особливості розвитку варварських королівств від їх виникнення і до початку середніх віків, коли ці королівства цілком логічно перестали бути варварськими, вийшовши на світову арену як наймогутніші колоніальні держави.

Відповідно до мети роботи слід визначити наступні її завдання:

• аналіз літературних джерел, періодичних фахових видань та художніх текстів епохи;
• оцінка ролі різних факторів щодо розквіту й занепаду окремих королівств;
• узагальнення інформації стосовно ролі варварських королівств у формуванні нової карти Європи.

При цьому об’єктом дослідження визначено історію варварських королівств у історичний період з IV по VIII ст., а предметом, відповідно, - власне королівства франків, вест- та ост-готів, вандалів та лангобардів.

Джерельною базою виконання роботи стали праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених, а також художньо-історичні твори по досліджуваній проблемі. Окремо слід відзначити наступні праці – «Історію франків» Г. Турського, «Франки, вестготы, лангобарди в VI-VIII вв.» Ронина ст. К., «Древние германцы» ст. Н. Грекова та ін.

Останні два сторіччя існування Римської імперії збіглися із грандіозним процесом пересування народів, які населяли земні простори від маньчжурських степів до атлантичного узбережжя майбутньої Франції. Це було так зване Велике переселення народів, яке тривало з IV по VIII століття, у результаті якого багато німецьких та слов'янських племен, а також народів Азії, пройшовши тисячі кілометрів, потрапивши на незвичні й часто незнайомі для них землі Імперії, або залишалися там, даючи початок новим державам і народностям середньовіччя, або із часом непомітно зникали, розчиняючись серед місцевого населення, або ж поверталися назад, на свою батьківщину. 

Вихідним пунктом Великого переселення народів стали області, які примикають до північного Причорномор'я. Різні племена, що населяли цей регіон, уже давно мали досить тісні зв'язки з Імперією й античним світом взагалі. У Рим вони посилали хутро, рибу, зерно, а ввозили вина, тканини, предмети розкоші. 

З III століття до племен Причорномор'я почали приєднуватися східно-германські племена готів. Ті з них, хто розселився по Дністру, одержали назву вестготів (західних готів), а осілі в низов'ях Дніпра - остготів (східних готів). Дуже скоро готи почали тривожити нападами дунайські границі Імперії. Однак римській владі вдалося укласти ряд договорів із лідерами окремих готських племен, які зобов'язувалися служити Імперії як федерати і захищати її границі. 

Серед придунайських готів досить швидко стало поширюватися й християнство. Однак через досить короткий час Римська імперія відчула силу нових сусідів, однак внаслідок внутрішніх дезінтеграційних процесів рятувати цивілізацію було вже пізно.