Утворення радянської "УНР"

 

Вступ

1. Жовтневі події у Києві

2. III Універсал Центральної Ради

3. Утворення радянської «УНР»

4. Проголошення незалежності УНР

Висновок

Використана література

 

 

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Керівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних традицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть професійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попередній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологічним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базується не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед українським народом реальні перспективи побудови власної держави. У даній роботі я спробую висвітлити зростання національної свідомості українського народу, боротьбу за державні права, створення першої демократичної держави на території України – Української Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УРСР.

 

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд» Вітаючи його від імені Центральної Ради, М. С. Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави – Української Народної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий російський уряд-Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібралася на закрите засідання разом з представниками інших організацій, щоб утворити надзвичайний орган виконавчої влади. Постанова була стислою:

«Центральна Рада одноголосно постановила утворити революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідальний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності».

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У зверненні до громадян України Комітет заявив, що перешкодить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначалося, що влада комітету поширюється на дев'ять українських губерній. За кілька днів до жовтневого перевороту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Російської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю частину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перевороту в Петрограді. Російські есери, меншовики і бундівці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Центральною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпорядженні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету.

У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду робітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петрограді, вони прагнули встановити радянську владу. Центральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла штабові округу, але відстоювала власне право на владу.

Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджали одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що більшовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії, – зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і визнав ідею федерації, більшовикам в Україні було наказано увійти в