Уявна оборона

Р. Р. Галіакбаров, даючи визначення поняття «обставин, які виключають злочинність діяння», зазначив, що вони є свідомими та вольовими діяннями особи, в яких відсутня суспільна небезпека, і є корисними. Відповідно до теоретичної позиції С. Г. Келіна в обставинах, які виключають злочинність діяння, відсутня суспільна небезпека, протиправність чи вина.

Схожої, проте більш радикальної позиції дотримується А. В. Наумов: всі обставини, які виключають злочинність діяння, усувають і кримінальну протиправність (протизаконність), і суспільну небезпеку, і винуватість, і караність діяння, а відповідно, і його злочинність.

Отже, не зважаючи на плюралізм наукових поглядів щодо ознак обставин, що виключають злочинність діяння, можна зробити наступні висновки щодо їх конститутивних характеристики: 1) більшість із теоретичних підходів оцінюють поведінку суб’єкта як таку, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) всі наукові позиції визнають правомірність такої поведінки. Саме в контексті цих ознак уявна оборона є можливою обставиною, що виключає злочинність діяння.

 

 

У юридичній літературі питання кваліфікації обставин, що виключає злочинність діяння, висвітлено неповно, залишаючи простір як для наукових досліджень, так і надаючи можливість судовій практиці вдосконалювати відповідні питання. Недосконалий виклад норми може призводити до проблем кримінально-правової кваліфікації, що, зі свого боку, призводить до неможливості кваліфікації діяння за нормою, яка визначає умови дії обставини, що виключає злочинність діяння, при їх наявності; зловживання обставинами, тобто виправдання явно незлочинних дій, обставинами, що виключають їх злочинність.

Нині широко обґрунтовується позиція про те, що кваліфікація злочину є лише однією з можливих варіантів кримінально-правової кваліфікації, яка охоплює кваліфікацію як злочинів, так і інших діянь, які злочинами не є. Таке твердження має велике значення в межах даного дослідження, адже кваліфікація заподіяної шкоди в межах уявної оборони за умови дотримання всіх законодавчих ознак не є кваліфікацією злочину.

Н. М. Ярмиш висловлює думку, що вираз «кваліфікація злочинів», якщо вдуматися в сенс цієї мовної конструкції, є нонсенсом. Адже тільки Кримінальний кодекс визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Тому, доки не встановлено, що певна подія відповідає конкретній статті Особливої частини КК України, називати її злочином не можна. А якщо відомо, що суспільно небезпечне діяння є злочином, це означає, що процес кваліфікації (із відповідним результатом) вже відбувся. Отже, кваліфікації підлягає суспільно небезпечне діяння, коли існує припущення, що воно може підпадати під дію Кримінального кодексу України, а не «злочин» [18, c. 53].

Не вдаючись у цю дискусію, зазначимо, що для дослідження питань кваліфікації уявної оборони визначальним є наявність такого виду кримінально-правової кваліфікації, як кваліфікація діянь, учинених за обставин, що виключають злочинність діяння.

Визначаючи об’єкти кримінально-правової кваліфікації, вважаємо доцільним застосувати поділ об’єктів кримінально-правової кваліфікації, запропонований П. П. Андрушком, на думку якого, об’єктом кримінально-правової кваліфікації слід вважати вчинене особою діяння, ознаки якого (об’єктивні та суб’єктивні) мають подібність, схожість (формально збігаються) з ознаками діяння, склад якого визначений законодавцем у статті (частині статті чи її пункті) Особливої частини КК України як злочин. При цьому оцінка – кримінально-правова кваліфікація – має даватись із позиції:

1) визнання діяння таким, що фактично містить передбачений відповідною статтею (частиною статті чи ї пунктом) склад злочину;

2) визнання діяння таким, що лише формально містить склад злочину – його ознаки збігаються з ознаками складу злочину, передбаченого відповідною статтею (її частиною чи пунктом) Особливої частини КК, але яке з підстав, передбачених законом, не є злочином через відсутність якоїсь з ознак злочину, зазначених у ч. I ст. II КК: або воно не є суспільно небезпечним через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК), або ж не є суспільно небезпечним та/ або протиправним, оскільки містить склад правомірного діяння, яке визнається однією з обставин, що виключають злочинність діяння [1, c. 150].

Виходячи з наведеної класифікації, обставини, що виключають злочинність діяння, визначаються як об’єкт кримінально-правової кваліфікації, що містить склад правомірного діяння, прямо визначеного в нормах Кримінального кодексу України.

На практиці застосування закону про кримінальну відповідальність доволі частими є випадки доведення наявності таких обставин у діях осіб, котрі прагнуть таким чином уникнути кримінальної відповідальності. Виходячи з наведеного, очевидно, що чим більш недосконало викладена кримінально-правова норма, яка визначає умови правомірності тієї чи іншої відповідної обставини, тим більше зловживань і суперечностей це викликає на практиці застосування закону про кримінальну відповідальність.

Теоретичне вирішення наявних проблем закріплення конкретної норми закону про кримінальну відповідальність ускладнюється тим, що правозастосовча практика не дає змоги розробити загальні положення та пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства, оскільки мотиви суду, які б могли лягти в основу пропозицій щодо встановлення в тому чи іншому конкретному випадку стану уявної оборони, відсутні. Зі свого боку, відсутність належних мотивів щодо наявності чи відсутності конститутивних ознак, які характеризують уявну оборону як обставину, що виключає злочинність діяння, може призводити як до того, що вказана норма не застосовуватиметься, так і до того, що вказаною нормою можна буде зловживати й виправдовувати осіб, винних у вчиненні суспільно небезпечного діяння. Усе це свідчить про недосконалість як кримінально-правового регулювання, так і про хибне кримінально-правове розуміння сутності уявної оборони