Вчення про пекло та загробну долю грішників у ранньому християнстві (донікейський період)

Як показує огляд новозавітних текстів у посланнях апостола Павла та в Євангелії від Іоанна превалює анігіляціоністська точка зору, згідно з якою грішники після останнього Суду знищуються назавжди. Натомість в синоптичних Євангеліях та в Об’явленні Іоанна висловлюється думка про безперестанне покарання нечестивих, котре очікується після другого пришестя.

Можна виділити три основні ідеї стосовно посмертної долі грішників відображених у текстах ранніх християнських письменників – теорія кінцевого знищення (анігіляціонізм), вічне покарання та універсальне спасіння (сотеріологічний універсалізм). Цей поділ є доволі умовним, оскільки, як ми покажемо нижче, чимало з тогочасних теологів не займали з цього питання чіткої позиції. Потрібно наголосити також, що ідея вічних мук не одразу завойовувала популярність серед християнських богословів.

Полікарп Смірнський (} 156 р.) наставляючи дияконів, застерігає їх триматися подалі від похотей світу, нагадуючи євангельські слова, що блудники і мужеложці не наслідують царства Божого [6, 385]. Ці рядки передбачають віру Полікарпа в суд і відплату після воскресіння, однак якого роду покарання очікує нечестивих – відмова у воскресінні, постретрибутивна анігіляція або вічні тортури – залишається незрозумілим. У «Посланні Варнави» (складене біля 117-119 рр.) згадується «шлях вічної смерті і покарання, на ньому все те, що знищує душі людей» (розділ 20). Можливо, що Варнава виражає погляд, більше характерний для постбіблійного іудаїзму, що душі будуть покарані, а потім знищені. «Пастир Ерма» (II ст.) розрізняє дві категорії людей, що призначені до майбутнього покарання – язичники і грішники. їх він уподібнює до сухих дерев, що будуть віддані вогню – перші, тому що не пізнали Бога, другі – бо не покаялися (Под. 4). Окремі місця цього ранньохристиянського пам’ятника свідчать про наявність теорії кінцевого знищення: ті, які пізнали Бога, але все одно чинили зло, будуть «удвічі покарані і помруть навіки» (Под. 9, XVIII).

Юстин Філософ у своїх творах неодноразово згадує про вічний осуд: «ми дотримуємося того вчення, що ні злодію, так само як і пожадливому, ані доброчесному неможливо сховатися від Бога, і що кожен по якості своїх справ отримає вічні муки або спасіння» (Апол. I, 12). В цьому ж творі він попереджає, що кожен по ділах своїх буде покараний вічним вогнем (Апол. I, 17). Порівнюючи християнську доктрину загробної відплати з платонівським вченням, він зауважує, що після суду душі грішників будуть поєднані з тілами і будуть передані на тортури не впродовж тисячі років, як говорив Платон, але навічно (Апол. I, 8). Поряд з тим, Юстин, допускає і інший варіант. Оскільки душа за Юстином не є ні безначальною, ані безсмертною за природою і живе лише тому, що приналежна до життя, тобто до Бога, то вона може припинити своє існування (Діалог з Трифоном іудеєм, 5).

Подібна невизначеність наявна також у Ірі- нея Ліонського (135-202). Він витлумачує покарання грішників більше як природній наслідок їх добровільного відокремлення від Бога, аніж у сенсі ретрибутивної відплати як такої. Останні знаходяться у муках не тому, що Бог накладає на них покарання, але внаслідок позбавлення усіх благ. Іріней наголошує, що спілкування з Богом є життя і світло, і приналежність до всіх благ, що є у нього. Ті ж, хто добровільно відлучає себе від цього джерела, прирікають себе на смерть і темряву. Оскільки блага Божі вічні і безкінечні, то і позбавлення їх має бути вічним (Проти єресей, 5. 27. 2). Як і Юстин, Іріней заперечує тезу, що душі властиве обов’язкове безсмертя. Все творіння, включаючи також і людські душі, має початок свого буття і буде продовжувати існувати доти, доки Богу буде завгодно щоб це відбувалося. Тому, продовжує він, той, хто зберігає дар життя і виявляє вдячність Творцю, отримує дар життя навіки, той же, хто відкидає цей дар, втрачає своє існування навіки (Проти єресей,. З цього можна зробити припущення, що Іріней схилявся до теорії знищення грішників.

Деякі з західних богословів зайняли більш радикальну позицію, характерну для синоптичних Євангелій. Тертуліан (165-240) однозначно заявив про вічність майбутнього покарання для грішників. Чимало з тогочасних християн вважали, що після смерті душі як праведників, так і нечестивих сходять у різні частини гадесу, де вони очікують відповідно нагороди або покарання до судного дня. Тертуліан також поділяв думку, що усяка душа ув’язнюється в аду до дня суду Божого (Про душу, IV, 5). Однак він відкинув концепцію відстрочення пекла ^ІІаШ іпїеті). На його переконання, усі душі у гадесі зазнають покарання або втіхи уже в інтервалі між смертю та загальним судом (Про душу, КУШ). Таким чином, Тертуліан робить помітний крок у бік все більшої інферналізації гадеса, котрий із в’язниці для духів перетворюється на камеру тортур, що мають місце одразу після індивідуальної смерті. Тертуліан також рішуче виступив на підтримку концепції вічного пекла. Він підкреслює, що неможливо уникнути божественної відплати і майбутні муки будуть не тимчасові, але вічні (Апологетик,