Вдосконалення інституту правового захисту в теорії юридичної діяльності

Згідно з проектом Закону України «Про громадянське суспільство в Україні», правова держава визначається як заснована народом організація, що об’єднує свої інститути в єдину систему на основі принципу поділу влади і яка уповноважена народом представляти його інтереси, керуючись принципом справедливості і верховенства права, використовуючи примус винятково з метою свободи і основних (конституційних) прав людини на всій території країни. У зв’язку з цим, одним із актуальних питань проблематики розвитку правової держави в Україні є питання зміцнення законності, захисту прав та свобод людини.

Сучасні автори виділяють два головних принципи правової держави (як дві сторони сутності) : 1) найбільш повне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення для особистості режиму правового стимулювання (соціальна сторона) ; 2) найбільш послідовне поєднання за допомогою права державної влади, формування для державних структур режиму правового обмеження (формально-юридична сторона) [3, с. 146]. Отже, як на нормативному, так і на доктринальному рівні акцент робиться на необхідності забезпечення правореалізаційних процесів, а разом з цим на посиленні правового захисту гарантованих на конституційному рівні прав і свобод.

Проте, поряд з основними принципами правової держави набуває нового звучання принцип реальності прав і свобод, що має безпосередній зв’язок з проблематикою удосконалення інституту правового захисту. Нажаль, у сучасній науковій літературі ще недостатньо уваги приділено саме цьому інституту. Основною проблемою у цій сфері досліджень є неуважність дослідників до критеріїв розмежування таких видів діяльності як правовий захист та правова охорона. За основу беруться окремі нормативно-правові акти, в яких дається незавершений перелік суб’єктів правоохоронної діяльності. Правовий захист при цьому охоплюється змістом правової охорони або навпаки. При цьому захист іноді згадується як процесуальна функція учасників судового провадження і не сприймається як окремий вид діяльності професійних юристів. На нашу думку, функція охорони за критерієм змісту та ролі у юридичному процесі відрізняється від функції захисту. Відповідним чином мають відрізнятися і аналогічні види професійної діяльності. Суб’єкти, які виконують охоронну або захисну функцію також мають бути розмежовані.

Методологічною основою у виокремленні характеристик названих вище двох видів діяльності може бути сучасна теорія юридичної діяльності, пізнавальний потенціал якої дозволяє здійснити структурно-функціональний аналіз, провести співставлення, сформулювати відповідні поняття, в яких би було відображено найсуттєвіші риси згаданих явищ. Таким чином, науково-теоретичне осмислення інституту правового захисту дозволить перенести ідеальну модель на умови реальної дійсності, запропонувати не тільки риси відмінності, але й зрозуміти алгоритм функціональної гармонії невід’ємних від правопорядку двох видів юридичної діяльності.

Принцип реальності прав, свобод, обов’язків та законних інтересів людини і громадянина, разом з принципами верховенства права і поділу влади, становить основу правової держави. Значний внесок у впровадження цього принципу зробили Д. Локк, Ш. -Л. Монтеск’є, І. Кант. Сутність його у тому, що права, свободи, обов’язки та законні інтереси людини і громадянина мають бути не тільки продекламовані у законодавчих актах, а й надійно захищені від можливих посягань.

Вказаний принцип отримав своє закріплення у ч. 1 ст. 3 Конституції України, де говориться, що людина, її життя і здоров’я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Стаття розвиває відповідні положення преамбули та ст. 1 Конституції України про те, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, закріплює загальнолюдське гуманітарне підґрунтя Української держави, гуманітарний вимір у здійсненні її влади. Відповідно до змісту цієї статті, надійний захист прав людини – це фундаментальна конституційна засада, реалізація якої є міцним підгрунтям подальшого формування правової держави в Україні, розвитку інститутів громадянського суспільства.

Визначивши права людини як найвищу соціальну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового бачення цього питання, закріпила його загальнолюдське значення як обов’язок держави. У зв’язку з цим уявляється можливим сформулювати питання – чи не є державні інститути або суб’єкти державної діяльності основними суб’єктами у сфері захисту прав та свобод?

Таким чином, основною умовою розвитку та функціонування правової держави є втілення у практичну площину життя цілого ряду умов, засад, зокрема, принципу реальності прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, що неможливо здійснити без функціонування належних механізмів захисту та охорони. Це підтверджується тезою професора С. С. Алексеєва, суть якої зводиться до того, що за право треба боротися. Але боротися треба з надійними засобами, гідними високої мети, якою є право [2].

Їх розуміння як самостійних правових явищ неможливо без попереднього визначення сутності, структури, співвідношення та взаємодії у механізмі реалізації або забезпечення прав та свобод, визначення взаємозв’язків з іншими правовими явищами, формами існування тощо.

 

 

Конституція України від 28 червня 1996 року: за станом на 30 вересня 2009 р. / Верховна Рада України. – Офіц. Вид. – К. – 2009. – 68 с.

Алексеев С. С. Общая теория права. В двух томах. Т. II // Юрид. лит. 1982. – 354 с.

Гусарєв С. Д. Теорія права і держави / С. Д. Гусарєв, А. Ю. Олійник, О. Л. Слюсаренко – К., Правова єдність. 2008. – 270 с.