Відділення механізації і електрифікації сільського господарства української академії сільськогосподарських наук: програма

Важливу роль в цьому процесі відігравала освітньо- виховна діяльність, яка забезпечувала підготовку національно-свідомого молодого покоління зарубіжних українців, здатного заповнити кадрові “прогалини” внаслідок відходу від активної громадсько-політичної діяльності старшого покоління еміграції та продовжувати справу боротьби за українську державність [1, с. 190].

Як бачимо українські емігранти, через залучення молоді, серйозно підійшли до вирішення проблеми незалежності України. Подібна діяльність сприяла зростанню національної свідомості молодого покоління еміграції, вихованню патріотичної любові до України, усвідомленню себе членами української громади в країнах поселення, формуванню кадрової бази нових молодих борців за державну незалежність України.

Крім того в Канаді другої половини ХХ століття існувала широка мережа українських громадських організацій, яка працювала над вирішенням проблеми відновлення незалежності України. Безумовним лідером серед них була Ліга визволення України (ЛВУ), яка була створена в 1949 році [6, с. 82].

До того ж ще був ряд інших організацій, які стояли на подібній політичній платформі. Серед них, крім вище вказаних, були Об’єднання жінок ЛВУ (ОЖ ЛВУ), Товариство колишніх вояків УПА, Товариство української студіюючої молоді ім. Міхновського (ТУСМ) [2, с. 158-161].

Незабаром ці організації об’ єднались в Український визвольний фронт Канади (УВФК). Для пропаганди своїх ідей вони використовували загальноканадську газету “Гомін України” [4, с. 366].

Організації УВФК увійшли до складу Комітету українців Канади (КУК) та Світового конгресу вільних українців (СКВУ), що значно сприяло їх діяльності. У 1967 році УВФК ініціював створення Світового українського визвольного фронту (СУВФ) [4, с. 141]. На другому з’їзді СУВФ, що відбувався в Торонто 30-31 жовтня 1973 року, головою цієї організації був обраний лідер ЛВУ Роман Малащук. Місцем розташування штаб-квартири СУВФ стало Торонто [4, с. 143].

За головну мету діяльності дана організація визначила відродження Української суверенної соборної держави. У постанові Другого світового з’їзду СУВФ зазначалося: “Перше і найголовніше наше завдання: мобілізувати всі сили і зосереджувати всі засоби українського суспільства у вільному світі на допомогу визвольній боротьбі української нації... В усіх країнах нашого поселення, мусимо розгорнути всебічні масові акції на захист арештованих і засуджених борців за волю і права української нації, їхніх переслідуваних родин і всіх українських патріотів, розгорнути якнайширшу міжнародну акцію і мобілізувати світову опінію – всіх волелюбних людей, у тому числі й державних діячів і представників різних ділянок життя проти. тиранії, насильницької русифікації, безпощадного економічного визиску поневолених. націй, переслідування українських Церков і релігії, людино- і народовбивства, та рішуче домагатися здійснення прав України та інших поневолених у. СРСР народів на їхнє вільне, суверенне, державне життя” [4, с. 145].

З цією метою СУВФ звертався до органів влади країн Заходу з пропозицією стати в обороні українського народу від національного і культурного поневолення [3, с. 43]. Основним закликом було: припинити політику співпраці з СРСР; розпочати політику визволення України й інших народів, надаючи політичну підтримку національним визвольним рухам у СРСР; поставити на Генеральній сесії ООН питання про засудження національного, культурного і мовного геноциду щодо України й інших поневолених народів, питання стосовно переслідування релігії і русифікації; припинити економічну і технологічну наукову співпрацю з СРСР; припинити релігійну співпрацю країн Заходу з СРСР та Руською православною церквою, зважаючи на ліквідацію і переслідування УАПЦ та УКЦ; закликати Ватикан виконати постанову Другого Вселенського Ватиканського Собору про східні церкви і зміцніти УКЦ шляхом перейменування Верховного архієпископату УКЦ на патріархат, очолений Йосифом Сліпим [4, с. 147, 148].

Завдяки створенню СУВФ українська діаспора Канади координувала боротьбу за відродження незалежності України на міжнародному рівні серед членів ідеологічно подібних організацій.

Такою ідеологічно подібною була й організація Союз українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО). Основною метою СУЖЕРО було донести до широких мас української та канадської інтелігенції всю злободенність життя в СРСР та зокрема УРСР, протистояння комуністичному режиму, як небезпечному для життя українських громадських діячів, діячів культури та й звичайних пересічних громадян. На кожному зі своїх з’ їздів СУЖЕРО висловлював обурення з приводу ситуації в УРСР і був готовий до кардинальних дій для зміни ситуації. Ось одна з цитат засідання організації: “Учасники з глибоким обуренням засуджують сучасний русифікаційний і великодержавний шовенізм комуністичних правителів Совєцького Союзу, який спрямований проти всіх неросійських народів та українського народу зокрема.

Масові арешти й репресії діячів української культури, що відбуваються в Україні є продовженням терору й злочинів сталінських спадкоємців. Гостро протистуючи проти цієї атинародної політики московсько-комуністичного уряду, учасники зустрічі з глибокою вірою заявляють, що жодні репресії совєцької диктатури не зупинять великого руху і боротьби українського народу до вільного і незалежного державного життя” [8, арк. 8].

Організація СУЖЕРО, як політично станова організація в Канаді, була складовою частиною ДОБРУС-СУЖЕРівського руху у вільному світі та є складовою частиною КУК, була учасником демонстрацій проти приїзду радянського прем’ єра А. Косигіна (Голова Ради Міністрів СРСР) до Канади та була учасником спільних демонстрацій проти ув’язнення окупаційним режимом українських науковців, культурних та політичних діячів.

Основною метою СУЖЕРО було “допомогти американському народові зрозуміти дійсний образ режиму в СРСР та небезпеку “співіснувальницької” політики його уряду” [8, арк. 1]. Як зазначається в Резолюції 20-го ювілейного з’їзду СУЖЕРО, що відбувся 26 лютого 1972 р. в Торонто, Онтаріо “Поверх 20-ти річне існування і діяльність СУЖЕРО в Канаді є поважним, творчим і політичним вкладом у загальній допоміжній боротьбі визволення українського народу... З’ їзд вважає, що в інтересі демократичної Канади, наш уряд повинен вести політику визволення поневолених націй, що перебувають під багнетами армій московсько-комуністичної імперії” [8, арк. 1]. Саме ці організації вперше почали відкрито говорити про штучний голод 1932-1933 років на території України. Вони “висловлюють обурення і гостро засуджують народовбивчу політику комуністичного уряду Совєцького Союзу, як спричинника цієї всенародної трагедії українського народу” [8, арк. 1].

Виходячи з цього слід зазначити, що серед основних напрямків діяльності українців Канади в даний період були: організація тиску на органи влади Канади з метою відмови їх від співпраці з СРСР; проведення масових акцій протесту на захист українських політв’ язнів та ідеї відновлення незалежності України; організація виступів проти офіційних візитів радянських делегацій, культобміну тощо.

У 1966 році українська діаспора виступила категорично проти візиту міністра закордонних справ Канади Пола Мартіна в СРСР. Так, у редакційній статті “Гомону України”, автором якої була одна з лідерів ОЖ ЛВУ В. Солонинка, ставилися риторичні запитання: “Чи міністр П. Мартін прагне дорівняти президенту Франції де Голлеві і прем’єрові Великої Британії Вілсонові, які їздили з поклоном до Москви, щоб там шукати ключа до миру в світі? Чи в розумінні канадського уряду і його міністра закордонних справ Москва є тим вирішним чинником, від голосу якого залежить справа миру і безпеки в світі? Чи й Канада має прикласти свої руки до того, щоб закріплювати московсько-большевицьку імперію ціною уярмлених народів, а вслід за тим сприяти русифікації і нищенню цих народів? ” [5, с. 7].

Українська діаспора вважала, що уряду Радянського Союзу вигідна така співпраця з країнами Заходу, в тому числі і з Канадою, яка б гарантувала непорушність кордонів СРСР, а також сприяла б реалізації його економічних інтересів. Саме на це і була орієнтована його політика мирного співіснування. Відповідно органи влади Канади, підтримуючи її, шкодили інтересам як українського, так і інших пригноблених в СРСР народів, які боролися за власну незалежність [5, с. 7].

Проте найбільш активні виступи організацій зарубіжних українців були спрямовані проти політики уряду, який очолював голова Ліберальної партії Канади П’єр Трудо [4, с. 304, 305]. Українців Канади закликали масово слати листи на адресу прем’єр-міністра П. Трудо з протестами проти його політики. Акція призвела до певної корекції урядової діяльності. П’ єр Трудо вимушений був реагувати на позицію української громади і змінити ставлення до проблеми українських політв’язнів у СРСР. Свідченням цього стали декілька демаршів прем’єра відносно уряду СРСР стосовно забезпечення прав людини в цій країні. Зважаючи на сприятливу політику країн Заходу відносно СРСР у згаданий період часу, це стало певною перемогою українців Канади [8, арк. 6].

У цей же час тривали заходи діаспори, направлені проти політики СРСР. Вони відбувалися під гаслами захисту українського народу. Приводом для цього стали переслідування і арешти деяких письменників. Апогеєм акції став мітинг 28 травня 1966 року в Оттаві перед парламентом країни за участю понад чотирьох тисяч українців з Онтаріо та Квебеку. Англо- та франкомовні ЗМІ позитивно для українців висвітлили дану акцію [4, с. 302]. У результаті активних дій 31 березня 1982 року парламент Канади одноголосно прийняв резолюцію, внесену послами Прогресивно-консервативної партії М. Вілсоном та Консервативної партії С. Папроцьким щодо звільнення українських політичних в’язнів. [4, с. 157, 158]. Цей факт продемонстрував політичну підтримку ініціатив української діаспори з боку органів влади Канади, підкресливши результативність діяльності зарубіжних українців на захист прав людини в Україні.

Підсумовуючи все вищесказане, необхідно відзначити, що наприкінці 60-х – початку 80-х років ХХ ст. українська діаспора Канади проводила активну боротьбу мирними засобами за відродження незалежності України. Провідну роль у ній відігравали різні громадські організації, які проводили постійні масові акції протесту проти політики СРСР щодо України. Вони виступали категорично проти співробітництва СРСР та Канади, вважаючи, що воно шкодить справі відродження незалежності України. З метою його зриву діаспора організувала інформаційну кампанію, спрямовану проти уряду прем’ єр-міністра П’єра Трудо.

Українська еміграція проводила масові акції протесту, вимагаючи звільнення українських політв’ язнів. Виступи на захист прав людини стали для зарубіжних українців однією з форм боротьби за відродження незалежної України.

 

1. Балицька Ю. О. Молодіжна політика Конгресу українців Канади як перспектива розвитку в майбутньому / Ю. О. Балицька // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2008. – Вип. 76. – Ч. 2. – С. 188-190.
2. Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1981-1991) / М. Боровик. – Монреаль, Отава: Українська Могилянсько-Мазепинська академія наук (УММАН), 1991. – 485 с.
3. Гамалій С. Боротьба за визволення України (1929-1989 роки) / С. Гамалій. – Л. : Каменяр, 1993. – 116 с.
4. Нарис історії ЛВУ. – Торонто, 1984. – 719 с.
5. Солонинка В. Яка роль Канади? / В. Солонинка // Гомін України. – 1966. – 20 листопада. – 9 с.
6. Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. – К. : Альтернативи, 1999. – 352 с.
7. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 273. – Оп. 1. – Спр. 4.
8. Там само. – Спр. 2.