Відображення земельного чинника в ментальності українських хліборобів (друга половина XVII – серединаXIX ст.)

Звідси, як сама козаччина, так специфічний шлях її ліквідації зумовлювали подальше існування в психології українців-землеробів самобутнього індивідуалізму.

Переломним у трансформації почуття власника землі в психології українських хліборобів став період рубежу – першої половини XVIII ст. Процес інтенсифікації роздачі земель разом з «підлим народом» (термін «підлий», як протилежне до «благородний», «шляхетний», увійшов у практику саме за царювання Петра І) російським дворянам, заселення вільних грунтів іноземними переселенцями (сербам, грекам, молдаванам, болгарам) справляв гнітючий вплив на психологію хліборобів-автохтонів. Вони мали призвичаюватися до нових соціально-економічних, правових та політичних умов існування, а відтак і виробляли відповідні світоглядні стереотипи.

Щодо Правобережної України, то тимчасове відродження наприкінці XVII ст. козацтва з його традиціями «займанщини» радикально на ментально-світоглядних імперативах землеробського загалу не позначилося. 27 артикул IX розділу Литовського статуту, норми якого діяли в цьому регіоні майже до середини XIX ст., однозначно забороняв селянам мати землю в приватній власності. Крім того, фактично безперервне існування кріпосного права консервувало сформований у краї соціально-психологічний тип сільського простолюдина. Остаточне становлення комплексу етнопсихологічних стереотипів думок та поведінки українського селянства Лівобережної України, характерного для нього в передреформенні десятиліття XIX ст., припадає на другу половину XVIII ст. Саме в цей час відбувається своєрідна універсалізація соціально- психологічного портрету українського кріпака. Селянин-панщинник Полтавщини, Чернігівщини, Слобідської України, «за зразком простолюду Задніпровської України», поступово перетворювався в «мужика», «народець», «тутешній люд», «примітивну істоту».

Попри всі історичні колізії, що відбувалися «після Хмельницького до самих часів Катерини», всупереч тому, що впродовж «пропащого часу» «вольним... думкам (в Україні – Ю. П.) поставлений був тин царською та чиновницькою сваволею» [б, 574], землеробська людність України продовжувала зберігати етнопсихологічну самобутність. Можна цілком аргументовано стверджувати, що окреслена специфіка менталітету торкалася не лише козацько-землеробського елементу, трансформованого в XVIII ст. у розряд державних селян, вона повною мірою стосувалася й покрігіаченого селянства. Відмінною рисою такої універсалізації українського землеробського загалу був самобутній індивідуалізм. За соціально-психологічною типологізацією, менталітет виокремлював українців-землеробів з-поміж решти хліборобів України – росіян, поляків, німців, чехів, євреїв. Про це, зокрема, свідчила відносність впливу на процес редукції господарств «малоросів» (від великих «батьківських» до малих одноосібних) політико-адміністративних заходів. Останні здійснювалися Річчю Посполитою (на Правобережжі, до 1793 р.),

Туреччиною (між Південним Бугом і Дністром, до 1791 р.), Австрією (у Галичині, з 1772 р.), Угорщиною (на Закарпатті), Молдовою (у Північній Буковині), а передовсім Російською імперією, яка на рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. володіла майже 80% етнічних земель України. Вони передбачали як заборону, так і заохочення поділу сімей. Проте, майже щораз засвідчували одне: при першій зручній нагоді українські хлібороби охоче відмовлялися від «складних форм родинного життя», селилися малими сім'ями, реалізуючи у такий спосіб своє, історично раніше набуте «індивідуально- господарське начало».

Станово-кріпосницький характер селянської політики Російської держави в Україні виявився не лише довготривалим, а й напрочуд згубним. На відміну від землеробського населення більшості європейських країн, українські хлібороби аж до другої половини XIX ст. були позбавлені можливості вільно вести своє господарство, збагачуватися. За влучним виразом сучасника, «поміщики не давали селянам обрости і постійно прагнули стригти їх як вівцю» [3, 71]. Це був ще один вагомий чинник, який негативно позначався на розвитку їхньої господарської ініціативи, стримував формування в менталітеті ділових задатків, підприємницьких начал. Відтак продовжували виховуватися, акумулюватися в глибинах пам'яті й передаватися, по суті, на генетичному рівні, як самобутні форми сприйняття та оцінки навколишнього світу, так і багато в чому унікальний спосіб самооцінки. Характерною рисою такого стереотипного світорозуміння було морально-психологічне кліше: отримувати задоволення від успіхів у маломасштабному, дріб'язковому, повсякденно- побутовому. Внаслідок цього, перебуваючи порівняно з дворянином, духівником, представником інтелігенції «ближче до природи», український хлібороб не мав бажання якнайкраще, повною мірою використати її потенціал. (Тому, напевне, і «славився» (за образним виразом П. Чубинського) «лінивим» [7, 346]).

Аналіз аграрного законодавства російського самодержавства першої половини XIX ст. та наслідків його дії засвідчує: незважаючи на певну лібералізацію селянської політики царизму, радикального впливу на «обуржуазнення» існуючих стереотипів ментально-світоглядної системи «малоросійського племені» до «великої реформи» 1861 року вона не мала. Це цілком стосується результатів запровадження і указу «про вільних хліборобів» від 20 лютого 1803 р., і положення «про зобов'язаних селян» (дідичам дозволялося надавати хліборобам ділянки землі в користування за встановлені повинності) від 2 квітня 1842 р. Реально цими напівзаходами на Лівобережній та Південній Україні скористалося (до 1861 р.) лише декілька тисяч селян. Такими ж неефективними були й «дещо сміливіші» дії уряду. В 1844 році на Правобережній Україні почалося складання «інвентарів» – описів поміщицьких маєтків з чіткою фіксацією розмірів земельних наділів тутешніх селян та виконуваних ними повинностей. Як відзначали сучасники, інвентарні правила часто складалися «грубо й топорно», а місцеві поміщики (здебільшого поляки), беручи безпосередню участь у компанії, придушували будь-яке прагнення «народу до вільнодумства й самоуправства».

Про ілюзорність впливу інвентарної реформи на розвиток «підприємницького духу» у ментальності селянського загалу свідчать процеси, що тривали у селах в 1847-1861 рр. (період дії інвентарних правил). Порушуючи усталені традиції та чинне законодавство, дідичі «по сваволі» скорочували селянські наділи (в деяких місцевостях до 1520%), насильно дробили тяглі, силоміць переселяли «тутешніх» на гірші або раніше не оброблювані грунти [8, 219-220]. Безперечно, що за таких умов у кращому випадку могли лише консервуватися традиційні риси етносоціального менталітету українських хліборобів. Щодо вияву ознак того ж таки «самобутнього хуторянства», то з середини 70-х рр. XVIII ст. помітною стає редукція дворів хліборобської людності до односімейного господарства на Правобережній Україні. На території Лівобережжя та Слобожанщини український етнічний індивідуалізм проявив себе в процесі зменшення розміру селянських господарств дещо пізніше – у 80-90-ті роки XVIII ст. [9, 41].

І все ж упродовж другої половини XVIII – першої половини XIX ст. в українському землеробському соціумі, а відтак і в ментальності його суб'єктів, трансформаційні процеси тривали. Загалом вони носили еволюційний характер. При аналізі перебігу тогочасних історичних подій може скластися враження, що сама доля сприяла формуванню в «картині світу» пересічного українського землероба рис, які згодом, у XIX – на початку XX ст., так відрізнятимуть його від пересічного сільського «великороса». І дійсно, наприкінці XVIII ст. соціально-психологічна вдача українців мала нагоду реалізувати себе. Зокрема, під час скасування в 1797 році іррегулярної військової служби, козаки переводилися в розряд державних селян і, природно, селилися малими сім'ями [9, 41].

У наступні десятиліття до посилення історично сформованих характерологічних рис спонукала система набору в солдати. Нерідко по селах можна було спостерігати як селянські сім’ї, щоб уникнути рекрутчини (оскільки частіше забирали до війська чоловіків з нерозділених сімей, ніж єдиного виробника з малої сім'ї) дробилися «за власним бажанням». Зрештою, визнаючи, що і в другій половині XVIII – на початку XIX ст. архетипні для менталітету українців-землеробів риси продовжували детермінуватися тогочасним соціально-політичним та правовим середовищем, слід зазначити, що більш визначальною і домінуючою у цей період була дія зворотнього зв'язку.

Породжена досвідом попередніх поколінь система підсвідомих регулятивів (мова йде про універсальні для всіх розрядів землеробів характерологічні риси) виступала для українського хліборобського загалу механізмом своєрідної корекції індивідуальної та громадської поведінки. Несприятливі політико-правові умови виявилися неспроможними змінити натуру прагнучого до «вільного завоювання світу», «вільної індивідуальності», «вільної особистості» «малороса». Вони, скоріше. консервували вже існуючий його етносоціальний психологічний тип, «наповнюючи» його, між іншим, егоїстичними, «вузько особистими ознаками» [5, 14зв. ] (байдужість до всього, що виходило за рамки власної сім'ї та господарства, дріб'язкове амбідіонерство тощо).

У середині XIX ст. довготривалий процес еволюції ментальності українських селян постає як «конкретний» історичний менталітет. Торкаючись його специфіки, так би мовити в готовому вигляді, етнографи звикли говорити про традиційні, типові «особливості етнічної свідомості та психології українця» [10, 73]. Зокрема, відомий дослідник М. Чубатий писав, що «українець – це крайній індивідуаліст, який вважає найвищою цінністю свободу, приватну власність і господарство, нехай і на крихітному клаптику землі. Це його єдина надія, єдина мрія, єдиний ідеал». Подібні думки зустрічаємо в працях П. Чубинського («у селян дуже розвинена ідея міцної особистості, яка пронизує їхнє господарство та сімейний лад»), Б. Цимбалістого («дитина, як тільки виросте, бажає чим швидше відлучитися від батьківського дому»), історика В. Марочка («притаманне українським селянам самобутнє хуторянство») [11, 7]. З такими твердженнями важко не погодитися, адже впродовж XIX ст. нерозділені сім'ї в селянському середовищі дійсно були «рідкісним винятком». І що особливо важливо – це побутувало ж на відносно рідконаселеному Півдні України, так і в густонаселених етнографічних районах Правобережжя та Лівобережжя.

Отже, зумовлений історичною традицією, політичним безправ'ям та соціальною безвихіддю ментальний універсум селян-панщинників (а значною мірою й решти українського хліборобського населення) зберігав у першій половині – середині XIX ст. ті усталені соціально-економічні вартості, які з роками об'єктивно переставали бути актуальними, значущими і дедалі більше перетворювалися в історичні анахронізми. Актуальними й життєво важливими вони залишалися хіба що для самих хліборобів.

Зрештою, формувався своєрідний історико-суспільний прецедент, коли «буржуазні» реформи 60-х рр. XIX ст. проводилися в умовах майже цілковитої ментально-світоглядної неготовності абсолютної більшості населення України – селянства до тих інновацій («правил гри»), які чекали його в пореформений період. Тому, напевно, й не дивно, що підприємницьке начало, же торувало собі шлях у менталітеті спочатку соціально й психологічно наймобільнішої частини мешканців українського села, тривалий час буде сприйматися односельчанами здебільшого ж явище неприродне, як щось неприйнятне, нескромне, аморальне та вороже.