Володимир Великий і проблема вибору монорелігії

 

Вступ

Розділ 1

1.1 Язичницька Русь до хрещення

1.2 Як Володимир став єдиновладним правителем Русі

1.3 Перші роки правління Володимира

Розділ 2

2.1 Водохрещення Русі

2.2 Володимир і Русь після водохрещення

2.3 Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого

Розділ 3

3.1 Останні роки правління Володимира і смерть

Висновок. Значення особи Володимира і водохрещення в історії держави Російської

Використана література

 

 

Усі ми, в Україні сущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні перед тими хто творив підвалини нашої державності.

І цілком зрозуміло, що розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичному досвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначних громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та культури.

Політична карта Європи суттєво змінилася. Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська держава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста, зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На території України існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорвати і сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства – територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов’язана перша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датували цю подію 886 роком.

Протягом VIII-IX ст. східнослов’янський світ упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних здобутків цього часу стала поява Київського князівства – осереддя, довкола якого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.

Давньоруський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі.

Після смерті Святослава між його синами Ярославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку.

За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов’янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в’ятичів, радимичів. Володар здійснив серію реформ.

Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русі християнство.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князь схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – ісламу, іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.

Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

 

 

Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна і наповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися в їх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьох письмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які, по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можна сказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки з християнством отримав дійсні і міцні основи для подальшого вироблення цивільного і державного життя, – основи без яких, власне, для народу немає історії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії була населена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрім народів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями до балтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючись берегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру, Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими общинами, які мали своє скупчення в містах, – зміцнених пунктах захисту, народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собою племена і ознаки державного життя, не було. Слов’яно-руські племена управлялися своїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, а тому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнанні мислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклонінні сонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т. п. і в різних байках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних на підставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися у формі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія не могла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була – язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В його основі лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливості безпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо