Вивчення автобіографічної пам’яті

 

У сучасних умовах вчені все більше звертаються до проблеми когнітивних процесів людини, у тому числі і пам’яті. Пам’ять здавна була однією з центральних функцій, які досліджували психологи в рамках когнітивної психології, психології особистості та ін. Але, починаючи із середини 70х рр. XX ст., пам’ять стала вивчатися у новому «фокусі» – був виділений новий її вид – автобіографічна память (термін введений у 1976 Дж. Робінсоном). Тож, з кінця XX ст. накопичувались теоретичні та емпіричні дослідження, повязані саме з цим видом пам’яті. У вітчизняній психології автобіографічна пам’ять як окрема мнемічна система почала розглядатися лише з середини 90х рр., хоча і раніше розроблялися дослідження, які стосувалися вивчення «життєвого шляху».

Такий інтерес до автобіографічної пам’яті (АП) людини є досить аргументованим. З одного боку, автобіографічна інформація сприймається людиною як найбільш точна, правильна. У звязку з цим є дуже актуальною розробка феноменів та закономірностей, повязаних з трансформацією, викревленням та саме перетворенням інформації в автобіографічну. Адже з фактом довіри власним автобіографічним спогадам, постає питання їх об’єктивної істиності, що є актуальним для судовиробництва, а саме – для аналізу показань свідків. З іншого боку, звернення до власних автобіографічних спогадів, робота з ними є важливим інструментом в психотерапії. Людина через свої спогади може простежити зміни в собі, трансформацію своїх переконань, поглядів. Окремою темою є роль автобіографічної пам’яті в ідентичності та самоідентичності людини – вона преломляє буття людини в різноманітні форми ідентичності, визначає часовий аспект існування та самопрезентації особистості.

 

 

Інтерес до окремих феноменів АП – ровесник наукової психології (Т. Рібо, 1881; З. Фрейд, 1901; А. Бергсон, 1913; П. Жане, 1928; А. Адлер, 1929). Об'єктом систематичних досліджень в психології АП стає лише в 80-і рр. ХХ століття: з введенням терміну «автобіографічна пам'ять» (Робінсон, 1976) починається активна розробка цієї теми представниками різних підходів (Рубін, Конвей, Рос, Нельсон, Томсон та ін.). Оформлення самостійної області наукового дослідження АП пов'язане з переорієнтацією на вивчення психіки «в природному контексті» в рамках «екологічного підходу» (Найсер). У сучасних роботах, де домінує методологія когнітивного підходу [9], досліджений широкий круг приватних закономірностей АП, що в основному відносяться до операціонального рівня її функціонування, при цьому механізми АП по суті зведені до додаткових процедур переробки «я – віднесеної» інформації, що включаються в моделі процесу пізнання (Конвей, Томсон, Тульвінг). В рамках цього підходу, М. Конвей та К. Плейдер-Пірс розробили модель Системи Самопам’яті. Важливим твердженням цієї моделі є те, що АП знаходиться на перетині двох конкуруючих тенденцій – необхідності закодувати інформацію максимально близьку до пережитого досвіду, і, одночасно, потреби підтримати послідовну й стійку картину взаємодії зі світом, який простягається поза цього моменту [3]. Але, полягання розробки проблеми АП в когнітивному напрямі характеризується принциповими обмеженнями:

• ігнорується роль свідомості і культурних засобів в становленні і функціонуванні АП, не виявляється специфіка умов її розвитку;
• не ставиться питання про взаємообумовленість структурних і функціональних характеристик АП, про системну організацію функцій АП;
• не обговорюються принципи організації АП як особистісно-мнемічної підсистеми, на відміну від інших видів довготривалої пам'яті;
• не виявлені підстави для типології індивідуальних відмінностей на основі стійких структурно-функціональних характеристик АП;
• «за кадром» залишається проблематика аналізу АП в контексті джерел самодетермінациі особи і ресурсів її довільних змін.

Розвивається також феноменологічний підхід до АП, формою якого є нарративний, і психоаналітичний. У феноменологічній парадигмі описується різноманіття форм усвідомлення різночасного автобіографічного досвіду, динаміка переживань при його рефлексії і реконструкціях. Нарративним аналізом виділяються схеми структуризації автобіографічного досвіду у формі розповідей про події «історії життя», у тому числі в співвідношенні з матеріалом творів мистецтва автобіографічного жанру. Проте і феноменологічний напрям залишає закритими для вивчення питання про механізми становлення АП і систему детермінант її розвитку, структурно-функціональні особливості АП порівняно з іншими видами пам'яті, закономірностях зв'язку і динаміки усвідомлюваної і неусвідомлюваної частини автобіографічного досвіду [7].

Практика трансформації змісту АП в психоаналітичних роботах спрямована на специфічний сегмент її неусвідомлюваної частини (витиснені або спотворені захисними механізмами автобіографічні спогади), будується без врахування системних властивостей організації АП як особистісно-мнемічної підсистеми з широким спектром взаємозв'язаних функцій, не обговорюється реальна динаміка процесів в структурно-функціональних характеристиках АП і різноманітність механізмів включення АП в самодетермінацию особистості.

Найбільш перспективним з тих, що реалізовуються в даний час за кордоном підходів, представляється соціокультурний, де АП розглядається як виключно людський, онтогенетічно пізній феномен, конкретні структурні, змістовні і функціональні характеристики якого визначаються культурно специфічними моделями організації автобіографічного досвіду, що привласнюються дитиною в процесі взаємодії з соціальним оточенням; сформульована значущість обліку зовнішніх детермінант розвитку АП; проводяться зіставлення різних культур і соціальних умов по характеру їх впливи на окремі особливості АП.

Таким чином, проблемне поле досліджень АП знаходиться в процесі суперечливого становлення і провокує безліч методологічних і конкретно-наукових дискусій відносно специфіки АП, механізмів її розвитку, варіантів структуризації її феноменології, функціонального навантаження. Цим обумовлена принципова необхідність рефлексії методологічних підстав для подальшої розробки тематики АП, співвідношення її з фундаментальними проблемами психології особи і психології пам'яті [7].

Однак на даний момент також виникає ще один з підходів до вивчення АП – культурно-історичний підхід (Нуркова В. В.). За поглядами