Європейський Союз як потужний гравець на світовій політичній арені

Не всі країни досягли успіхів у цьому напрямку. Хоча країни Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АСР) мають особливі відносини з Європейським Союзом, їх частка на ринку ЄС продовжує скорочуватися, у той час як їх ізоляція у світовій торгівлі посилюється.

Тому стратегія розвитку ЄС також направлена на допомогу бідним країнам для удосконалення їх інфраструктури, розвитку виробничого потенціалу та підвищення ефективності роботи державних органів та установ. Завдяки цій допомозі деякі країни зможуть скористатися можливостями в сфері торгівлі та залучити більший обсяг внутрішніх інвестицій для розширення їх економічної бази. Це має істотне значення, оскільки дає таким країнам можливість інтегруватись у глобальну економіку та забезпечити їхнє стійке зростання та розвиток.

Більш конкретно, Європейський Союз по-новому поєднує питання торгівлі та надання допомоги в наступній генерації «угод про економічне партнерство», які в цей час обговорюються з країнами АСР та повинні набрати чинності до 2008 року. Ідея полягає в тому, щоб допомогти країнам АСР інтегруватися зі своїми регіональними сусідами як крок у напрямку подальшої глобальної інтеграції, та допомогти їм у розвитку інституційних можливостей і застосуванні принципів ефективного керівництва. У той же час, ЄС буде продовжувати відкривати свої ринки для продукції країн АСР та інших країн, що розвиваються.

Європейський Союз та держави-члени надають країнам, що розвиваються, більше 30 млрд. євро в рік офіційної допомоги, приблизно 6 млрд. євро якої проходить через установи ЄС. До 2006 року Європейський Союз зобов'язався підвищити загальну суму допомоги до 39 млрд. євро в рік. Хоча члени ЄС, як і інші промислово розвинені країни, погодилися щорічно виділяти на допомогу країнам, що розвиваються, 0, 7% свого ВВП, лише Данія, Люксембург, Нідерланди та Швеція виконали цей показник. Інші країни пообіцяли надолужити. Середній показник допомоги, що надається країнами ЄС, становить 0, 34% – це вище за показник допомоги, що надається Сполученими Штатами або Японією.

Доступ до джерел води та справедливий розподіл транскордонних водних ресурсів належать до основних проблем в усіх регіонах світу та увійдуть в число найбільш складних задач розвитку в XXI столітті. Ініціатива ЄС Вода для життя, заснована в 2002 році, націлена на створення системи питного водопостачання в найбідніших регіонах світу, зокрема, в Африці, а також на Кавказі та в Середній Азії, країнах Середземномор'я та Латинській Америці. Для фінансування цієї ініціативи Європейський Союз виділив один мільярд євро.

Кінцева мета політичного курсу ЄС полягає в тому, щоб дати можливість народам менш розвинених країн керувати власним розвитком. Тому пріоритетним напрямом для ЄС є боротьба з причинами уразливості цих країн: поліпшення продовольчого постачання та водопостачання; полегшення доступу до отримання освіти, послуг системи охорони здоров'я, працевлаштування, земельних та соціальних послуг; вдосконалення інфраструктури та поліпшення умов навколишнього середовища. Ініціативи ЄС також спрямовані на викорінення хвороб та забезпечення доступу до дешевих лікарських препаратів для боротьби з такими бідами, як ВІЛ/СНІД. ЄС також має намір скоротити зовнішній борг бідних країн.

Усвідомлюючи, що основною умовою стійкого розвитку є підтримка миру, в 2004 році Європейський Союз ухвалив рішення про заснування фонду обсягом у 250 млн. євро під назвою «Peace Facility» («Програма миру») для фінансування заходів, спрямованих на підтримку миру та запобігання конфліктам у країнах Африки.

Практично кожного тижня з екранів телевізорів та перших шпальт газет повідомляють про природні та техногенні катастрофи. Європейський Союз є центральною ланкою системи, покликаної полегшити людські страждання, викликані цими бідами. Гуманітарна допомога ЄС не обмежується жодними умовами; її метою є максимально швидке надання допомоги потерпілим, незалежно від расової, релігійної приналежності або політичних переконань їх уряду.

ЄС активно діє в усіх «гарячих точках», включаючи Ірак, Афганістан, Палестинську Автономію та деякі регіони Африки. Гуманітарна допомога носить глобальний характер і часто надається «забутим» міжнародними засобами інформації кризовим регіонам. Мова йде про Північний Кавказ (зокрема, Чечню), Таджикистан, Непал, Шрі-Ланку та Центральну Америку.

Європейський Союз також використовує свій досвід, допомагаючи населенню підготуватися до можливих бід в країнах з високим ступенем ризику виникнення таких бід та регіонах, схильних до землетрусів, ураганів, повеней та посух.

Спільна зовнішня та безпекова політика – один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації – спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, надав у розпорядження Європейському Союзові новий інструмент – спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

 

 

Вступ до права Європейського Союзу / Під ред. Р. А. Петрова. – Донецьк. : Новый Мир, 2001.

Европейское право: Учеб. для вузов / Под ред. Л. М. Энтина. – М. : Норма, 2003.

Кондратенко Ю. Право Європейського Союзу – особлива модель регулювання міждержавних відносин // Право України. – 2005. – № 7.

Крушинський В. Ю. Європейський Союз: історія і сучасність. – К. : Ін-т міжнар. відносин, 2000.

Опришко В. Ф. Право Європейського Союзу: Загальна частина / В. Ф. Опришко, А. В. Омельченко. – К. : КНЕУ, 2002.

Посельський В. Європейський союз: інституційні основи європейської інтеграції. – К. : Смолоскип, 2002.