Закономірності суспільного прогресу

Предмет:

Історія

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

180

Мова:

Українська

Оцінка:

власність, свобода і захист. Право власності, за таких умов, — це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майнових відносин включно зі сво-бодою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Право-вий захист також передбачає однакове мірило, а це можливо лише в разі за-гальності закону і рівності перед ним. Тобто, захист прав стає загальним пра-вом громадян і функціональним обов'язком влади. Усі ці аспекти права (сво-бода, власність і захист) взаємопов'язані з трьома основними принципами, або приписами розуму стосовно юридичної сфери: жити чесно, себто відпо-відно до права і справедливості; не шкодити іншим, тобто не посягати на власність, свободу і життя інших людей; віддавати кожному належне, себто здійснювати соціальне спілкування на основі принципу еквівалента в обміні благами та у здійсненні покарання чи заходів захисту. Власне, останній принцип і є джерелом природного права, який випливає з усвідомлення віч-ного закону і основаного на ньому прагнення до спілкування. Звідси право, за сутністю, вічне й незмінне, як вічні й незмінні математичні аксіоми. Немож-ливо відносини рівності зробити нерівністю. Сама фактична нерівність (у власності, благах тощо) повинна бути охоплена і врегульована загальним правовим масштабом зрівнювання та юридичної рівності. Поза цим масшта-бом будь-яка "користь" чи будь-яке "благо" стає або насильницькою зрівня-лівкою, або насильницьким привілеєм. А втім, притаманні природі людини як розумної істоти принципи права реалізуються в історії не одразу. Вони тривалий час існують тільки в зародковому вигляді, обмежені різними анти-правовими принципами, скажімо, аристократичними привілеями, що випли-вають із нерозвиненості розумової природи людини і відповідного стану сус-пільства. І тільки у "вік людей" ці принципи, а з ними — і право в цілому, до-сягають свого розвиненого стану.

Проблеми вдосконалення кримінального права за нових суспільних відносин були головними в політико-правовому вченні італійського мислите-ля Чезаре Беккаріа (1738—1794). У праці "Про злочини і покарання" Беккаріа зосередив увагу на обгрунтуванні гуманістичних принципів кримінального права і процесу. Його теорію розроблено в руслі природного права, він поді-ляв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед за-коном. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "аб-солютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є макси-мально велике щастя для максимальної кількості людей. А для цього щонай-перше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створю-ються держава й позитивне законодавство. Саме тому Беккаріа уважав за не-обхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й по-ділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах, і "тільки закони можуть установлювати покарання за злочини". Суд-ця "ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага" не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'я-заний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, гро-мадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

З принципом законності мислитель пов'язував і одну з головних ознак правопорушення та юридичної відповідальності. Злочином є тільки те, що заборонене законом. І покарання може бути призначене тільки тоді, коли во-но прямо вказане у законі. Поряд із формально-юридичною ознакою право-порушень Беккаріа прагнув з'ясувати також їхній змістовний аспект. Закон мусить відносити до злочинів відповідне діяння лише тоді, коли в цьому є "абсолютна необхідність". Законодавець не повинен свавільно зараховувати якісь діяння до кримінальне переслідуваних. Об'єктивним критерієм тут ви-ступають загальні умови свободи, безпеки громадян. Тільки реальна шкода, що її ті чи ті дії завдають суспільному благу, є єдиним та істинним мірилом злочинів. У тісному взаємозв'язку зі злочином Беккаріа розглядав покарання. Юридична відповідальність і покарання — логічний наслідок правопорушен-ня. У цьому аспекті вчений висунув низку прогресивних принципів, на основі яких має здійснюватися покарання. Це, насамперед, розмірність злочину і покарання, що, власне, є застосуванням у кримінальному праві загальнішого принципу — принципу еквівалента. На основі принципу розмірності, відпо-відності злочину і покарання мислитель запропонував побудувати "точну і загальну шкалу злочинів і покарань", де злочини і покарання розміщувалися б відповідно і залежно від їхньої шкоди. З принципом розмірності тісно по-в'язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом у призна-ченні покарань. Покарання мусить бути неминучим. "Вплив справляє не сті-льки суворість покарання, скільки його неминучість", — писав Беккаріа. Не-минучість покарання є необхідним аспектом законності та обов'язковою умо-вою існування самого права. У протилежному разі руйнується правопорядок. "Впевненість у неминучості, хоч би й поміркованого, покарання завжди справляє більше враження, ніж страх перед іншим, жорстокішим, але супро-воджуваним надією на безкарність".

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держа-ви і позитивних законів Беккаріа виступав за гуманізацію кримінальної від-повідальності, проти жорстоких покарань, у тому числі й проти смертної ка-ри. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної вла-ди та її законів, а й самого суспільства. Це хвороба, яка руйнує