Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

 

 

Тема, розглянута в цій роботі, має виняткову актуальність з огляду одразу на кілька причин, які обумовлюються сучасними тенденціями розвитку системи державного управління в Україні.

У результаті проведеного дослідження, яке було виконане на основі теоретичного обґрунтованих наукових праць, автори яких зосереджують свою увагу на проблемах стратегічного планування в державному управлінні, аналізу чинного законодавства, яке стосується процесів планування та практики його застосування, ознайомленням із зарубіжним досвідом планування економічного розвитку, в роботі визначено ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, які спрямовані на досягнення поставленої мети, а саме – виявлення основних елементів и форм планового впливу на економічні процеси в рамках національних моделей регулювання економіки розвитих країн, та можливості їх застування в Україні

Узагальнення результатів дослідження дозволяють зробити висновки, що мета досягнута, поставлені завдання реалізовані, а отримані наукові результати мають практичне значення.

Отже, за результатами дослідження сформульовано такі висновки, пропозиції та рекомендації:

1. Досліджено поняття, сутність та сутність стратегічного планування як частини державного управління. Встановлено, що під стратегічним плануванням доцільно розуміти особливий вид планової діяльності, що полягає у розробці стратегічних рішень (у формі прогнозів, проектів, програм і планів), які передбачають висування таких цілей, завдань і стратегій розвитку національної економіки, реалізація яких забезпечить її ефективне функціонування в довгостроковій перспективі і швидку адаптацію до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються. Проаналізовано праці вітчизняних і зарубіжних науковців щодо проблем стратегічного управління, встановлено, що оптимальне сполучення ринкової економіки і державного регулювання – реальний шлях розвитку соціально-економічного потенціалу країни.

З’ясовано, що планування як функції управління полягає у намаганні завчасно врахувати при можливості всі внутрішні та зовнішні фактори, що забезпечують сприятливі умови для нормального функціонування і розвитку об'єкта управління. Планування – це визначення параметрів управлінського процесу на основі співставлення інформації про потреби зовнішнього середовища в результатах діяльності і його можливостей, з урахуванням розвитку самого суб'єкта, що направлено на досягнення поставленої перед системою мети, а план – це кількісне відображення цілей та розробка шляхів їх досягнення.

Державне стратегічне планування має об’єктивний характер, воно є частиною державного управління в зарубіжних країнах та думка про те, що ця сфера державного управління притаманна виключно соціалістичній фармації – є помилковою. Всупереч думці, що існувала донедавна, що планування в ринковій економіці неможливо ні в якому вигляді, вивчення досвіду західних країн довело зворотне: елементи планування, що застосовувалися в країнах з ринковою економікою, були покликані доповнити й скорегувати її недоліки і перекоси (несправедливий розподіл доходів, нестабільність економіки, недостатня ефективність) з метою забезпечення макроекономічної стабільності й високих темпів економічного зростання, більш ефективного функціонування самої економічної системи, глибокої взаємодії всіх економічних суб'єктів у процесі виробництва і прийняття рішень.

2. Зосереджено увагу на тому, що сучасний стан стратегічного планування в Україні та його нормативне правове забезпечення потребує вдосконалення. Проблеми впровадження ефективного планування в практику державного управління пов’язані перш за все із тим, що система планування найчастіше асоціюється із терміном « планова економіка», який став синонімом економічного занепаду. Саме заперечення регулюючої ролі держави в процесі планування привело не до зростання, а до спаду суспільного виробництва, а запізніле і неадекватне втручання держави в економічну сферу привело до системної кризи в країні. Разом із тим не можна стверджувати, що держава повністю ігнорує інструменти планування в процесі управління, хоча ці інструменти є недосконалими. Визначено, що в Україні використовується переважно тактичне планування індиктивного типу, яке не дає змоги на належному рівні здійснювати не тільки планування, але й ставить під сумнів можливості ефективного державного управління. Встановлено, що сучасний підхід до планування на основі програмно – цільового методу є ситуативним, величезна кількість державних цільових програм, по своїй суті, є декларативними, держава не в змозі їх виконати в силу обмеженості ресурсів як організаційних, так і фінансових, відповідно таке планування є « віртуальним» не відповідає інтересам дер вави та суспільства.

Аналіз правового поля, яке забезпечує планові процеси в державному стратегічному управлінні засвідчив, що і в цій сфері мають місце певні проблеми. Ці проблеми також обумовлені повною недооцінкою механізмів стратегічного планування з боку законодавців. На сьогодні законодавча база стратегічного планування включає в себе норми Господарського Кодексу, Закону України «Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України», Постанова Кабінету Міністрів «Про розробку прогнозів і програмних документів економічного і соціального розвитку і складання проекту державного бюджету». Аналіз цього нормативно – правового масиву засвідчив, що в цих нормативно – правових актах є цілий ряд недоліків, що знижують їх ефективність у регулюванні економічних відносин, а отже існує необхідність доповнення і зміни ряду законодавчих положень і прийняття нових нормативних актів, що розширюють правову базу планової діяльності.

3) Результати дослідження показують, що у процесі вдосконалення системи стратегічного планування на державному рівні доцільно було б провести оптимізацію державних цільових програм, перейти від тактичного ситуативного планування