Засади захисту права властності

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту – позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором) ; засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до яких входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

Норма ч. 2 ст. 386 ЦК закріплює за власником право у разі наявності в нього достатніх підстав припускати можливість порушення свого права власності іншою особою звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Зазначена норма гарантує власнику можливість не лише вимагати усунення порушень його права власності, що вже відбулися, а й звертатися до суду за захистом своїх прав, що можуть бути реально порушені в майбутньому, тобто застосовувати такий спосіб захисту своїх порушених прав як попередження або припинення можливого порушення його прав власника в майбутньому. Таке правило відповідає особливому характеру права власності як його абсолютного права.

Частина 3 ст. 386 ЦК встановлює право власника на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди в разі порушення його прав.

Зазначене положення грунтується на конституційних нормах. Так, право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої особі, закріплюється за особою в разі, якщо шкоду було заподіяно: збиранням, зберіганням, використанням та поширенням про неї і членів її сім'ї недостовірної інформації (ст. 32) ; порушенням права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50) ; незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56) та ін.

Право на відшкодування моральної та майнової шкоди серед способів захисту цивільних прав передбачають статті 22, 23 ЦК.

Частина 3 ст. 386 ЦК передбачає також можливість відшкодування майнової та моральної шкоди, що була заподіяна порушенням права власності. Зазначена норма закріплює таке право за всіма власниками, незалежно від того, якими діями було заподіяно шкоду праву власності власника, та які засоби захисту ним застосовувалися.

 

 

Такими чином, право власності – це міра можливої поведінки власника щодо належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають право володіння, користування та розпорядження майном. Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин. Основним об’єктом права власності є річ (майно).

Поняття «захист права власності» охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього. Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).

У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі віндикаційного, негаторного позовів та позову про визнання права власності. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. Позов про визнання права власності є вимогою, спрямованою на становлення відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не визначений.

Теоретичне дослідження дало змогу встановити, що має місце деякі проблеми захисту права власності, як-от за ситуації, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність в особи права власності на майно чи самі претендують на це майно, тобто ситуація, в якій відсутній відповідач. Варто зауважити, що питання спору між сторонами у справах за позовами про визнання права власності не повинно бути таким гучним, оскільки цей позов й характеризується тим, що в цьому випадку не завжди відбирається чи забороняється судом здійснювати своє право власності, а тільки визнається в судовому порядку. Можливо варто було б внести зміни до ст. 392 Цивільного кодексу України, яка стосується визнання власником права власності та доповнити її після слів «якщо це право заперечується або не визнається іншою особою» словами такого змісту: «або визнати в інший спосіб» у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Думається, що така новела буде кращою, ніж ліквідація інституту відповідача в позовах про визнання права власності, яка б створила певну плутанину в юриспруденції, оскільки однією з головних характеристик позовного провадження є наявність у процесі як позивача, так і відповідача.

Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.

 

 

Конституція України. Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV. – К., 2006. – 78 с.

Правознавство: Навчальний посібник / За заг. ред. С. М. Тимченка, Т. О. Коломоєць – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2007. – 588 с.

Харитонов Є. О., Старцев O. B. Цивільне право України: Підручник. − Вид. 2, перероб. і доп. − К. : Істина, 2007. − 816 с.

Палій Н. Презумпція правомірності договору й віндикація // Правовий тиждень – 2009. – №16 (142) – Режим доступу: http: //www. legalweekly. com. ua/article/? uid=1075

Мічурін Є. Захист житлових прав осіб у судовому порядку // Юридичний журнал – Режим доступу: http: //www. justinian. com. ua/article. php? id=46

Малюська Д. Позов про визнання угоди недійсною чи віндикаційний позов? Проблеми законодавства // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права – Режим доступу:

http: //univer. km. ua/journal. php? vis=4&vis_cap=% D1% EF% E5% F6% E2% E8% EF% F3% F1% EA% 20% 20% 20% B9% 20% 20% 201