Завдання та розділи Антропології

Арістотелю належить величезна заслуга в розробці проблеми місця людини в органічному світі. У його творах можна знайти безліч глибоких думок про морфологічні особливості людини, що відрізняють його від тварин. Однак Аристотель розійшовся з Анаксагором і Сократом в оцінці ролі руки людини. У цьому міркуванні очевидна телеологічна сутність світогляду Аристотеля, що пояснювало наявність рук у людини, виходячи з тієї мети, який служать руки в істоти, наділеної розумом.

З учених древнього Рима найбільше значення в історії антропологічних знань має Лукрецій Кар (99-55 чи 95-51 р. до н. е.), автор поеми “Про природу речей”, у якій він розвивав ідеї про природне походження органічного світу і людини і дав чудову по яскравості картину розвитку культури від первісної дикості до цивілізації. Інший найбільший римський учений – Клавдій Гален (131-200 р. н. е) – завоював собі славу і незаперечний авторитет протягом майже чотирнадцяти сторіч як медик і анатом. Гален зробив численні розкриття трупів тварин, головним чином собак і нижчих мавп.

Епоха середніх століть у Європі – період застою у всіх областях знань. – У цей час традиції античних авторів знаходять своє продовження в Передній і Середній Азії, де жили і діяли такі гіганти наукової думки, як Ібн-Сина і Біруні. Від цього часу в анатомічній сучасній номенклатурі збереглася чимала кількість арабських термінів.

Епоха Відродження протиставила аскетизму і залізному гніту церковної догматики Середньовіччя полум'яне замилування людиною, його фізичною і духовною міццю. “Це був найбільший прогресивний переворот, – писав Энгельс, – пережитий тоді людством, – епоха, що мала потребу в титанах і яка породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості”. Щоб скласти собі представлення про те, з яким захватом писали люди цієї епохи про людське тіло, досить прочитати наступні рядки чудового скульптора і ювеліра Бенвенуто Челіні: “Ти змусиш свого учня змальовувати ці чудові стегнові кістки... Коли ти намалюєш і добре закріпиш ці кісти у твоїй пам'яті, то почнеш малювати ту, котра міститься між двох стегон; вона прекрасна і називається sacrum... Потім ти будеш вивчати спинний хребет, що називають хребетним стовпом. Він спирається на хрестець і складений із двадцяти чотирьох кісток, називаних хребцями... Тобі буде приємно малювати ці кістки, тому що вони чудові”.

Епоха Відродження ознаменувалася великими успіхами в області анатомії людини. Чудово, що Леонардо да Вінчі пропонував вивчати якнайбільше варіантів будови і вибирати як норму середній. Він же помістив малюнок руки людини поруч з малюнком руки мавпи.

На першому місці серед анатомів варто назвати реформатора анатомії Везалія (1514-1564), найважливіша праця якого “Фабрика людського тіла” була заснована на ретельному вивченні тіла людини. Великий внесок в анатомію внесли Фалопій, Євстахій, Фабрицій. Серед зоологічних робіт велике значення мали праці Клузія, що описали різних екзотичних тварин, Геснера, автора п'ятитомної енциклопедії тварин і безлічі інших робіт, Белона, що вивчав птахів і дав повчальне зображення кістяка птаха поруч з кістяком людини в однакових позах і з однаковими літерними позначеннями гомологічних частин. Особливого згадування заслуговує Уліс Альдрованді (1522-1605), що зробив спробу побудувати класифікацію тварин по ступені їхнього споріднення. Альдрованді також належить заслуга правильної оцінки значення кам'яних стріл, що знаходяться в землі; він вважав їхніми виробами древніх людей. Варто нагадати, що в середні століття в кам'яних стрілах бачили метальні знаряддя відьом. Правильне тлумачення кам'яних сокир як виробів людських рук давав також натураліст кінця XVI ст. Меркаті.

Величезне значення для розвитку знань про раси мали великі географічні відкриття XV і XVI століть. Їм передували подорожі веніціанця Марко Поло (1254-1323), що познайомило європейців з високою культурою китайського народу і перші зведення, що повідомило, про населення багатьох азіатських країн.

Одним з важливих для антропології наукових результатів далеких подорожей було перше безпосереднє ознайомлення європейців з мавпами. Так, супутник Магелана Пігафета (1598) писав, що на африканських берегах “водиться безліч мавп, що наслідуючи людським рухам роблять велику приємність знатним особам”. Знання про африканських антропоморфних мавп у XVII ст. накопичувалися завдяки мандрівникам (наприклад, англієць Пуркас – 1625) і анатомам (голландець Тульпіус-1641, англієць Тайсон – 1699). Можливо, що описаний Пуркасом “понго” – це горила, а “энджеко” – шимпанзе. Об'єктами досліджень Тульпіуса і Тайсона були шимпанзе.

Названі дослідження послужили важливим матеріалом для обґрунтування надалі ідеї близькості предків людини до тварин. Ця ідея одержала свій розвиток у боротьбі матеріалізму проти ідеалізму у французьких філософів-матеріалістів XVIII ст. (Дідро, Гельвеції, Ламетри, Гольбах).

Одночасно з висловленнями сміливих здогадів про походження людини від тварин у XVIII ст. будувалися класифікаційні схеми. Найбільший натураліст Карл Ліней (1707-1778) виділив загін приматів, у який він помістив разом з кажаном, лемуром і мавпою також і людину. Йому ж належить і виділення виду Homo sapiens і його поділ на чотири раси.

Серед численних подорожей найбільш велике значення мали три плавання англійського мореплавця Джемса Кука, зроблені ним з 1768 по 1779 р. у Тихому океані. У результаті цих плавань було спростовано чисто умоглядне переконання, що панувало тоді в науці, в існуванні величезного континенту “Невідомої Південної землі” (у південній частині Тихого океану). Крім того, було відкрите східне узбережжя Австралії, були вперше нанесені на карту такі великі острови, як Нова Зеландія, Нова Каледонія і безліч інших великого і малого розмірів. Були зібрані зведення про природу острівного світу Тихого океану, про зовнішній вигляд і культуру його населення.

Найважливішим періодом у розвитку антропології й у її формуванні як особливої науки була середина минулого сторіччя. 60-і і 70-і роки XIX ст. характеризуються ростом інтересу до питань систематики людських рас, їхнього походження і розселення. У Парижі, з ініціативи Поля Брока, у 1859 р. ґрунтується Антропологічне наукове суспільство, при якому були організовані музей і Антропологічна школа. У 1863 р. ґрунтується Антропологічне суспільство в Лондоні, у 1864 р. – антропологічний відділ Суспільства аматорів природознавства в Москві. Пізніше аналогічні організації виникають у Німеччині, Італії й інших країнах.

У числі основних задач цих суспільств значиться вивчення людських рас. Увага широких кіл суспільства до расових розходжень у людини характерно для епохи імперіалізму – епохи остаточного територіального розділу світу між найбільшими капіталістичними державами і загострення протиріч між невеликою жменею пануючих націй і поневолених народів колоніальних і залежних країн. Колоніальна експансія європейських держав, різкі національні протиріччя в самій Європі в зв'язку з об'єднанням Німеччини і її перемогою у франко-пруській війні, загострення національного питання в царській Росії, війна Північних і Південних штатів Америки і пов'язане з ними негретянське питання – усі ці обставини надзвичайно підсилюють інтерес різних груп суспільства до проблеми расових особливостей у людини. У цей період прогресивні суспільні сили вступають у запеклу боротьбу з апологетами реакції, що відстоюють теорію нерівності рас. Расизм знаходить собі особливо благодатний ґрунт у середовищі американських і англійських полігеністів, що намагаються обґрунтувати законність торгівлі неграми, аргументами на користь “теорії” близькості темношкірих рас до тварин. Найбільш принципову і послідовну критику ці рабовласницькі погляди зустріли з боку російських революційних демократів, головним чином Н. Г. Чернишевського. Фактичне їхнє спростування було дано дослідженнями Н. Н. Миклухо-Маклая на Новій Гвінеї.

 

 

Найбільшою подією в історії антропології була поява праць Чарлза Дарвіна “Походження людини” (1871) і “Про вираження емоцій у людини і тварин” (1872). Вони були підготовлені насамперед ідеями еволюціоністів XVIII ст., працею Ламарка “Філософія зоології” (1809), працею самого Дарвіна “Походження видів” (1859), поруч робіт його прихильників – Гексиля, Геккеля й ін., а також успіхами археології палеоліту (Бушу де Перт), четвертинної геології (Ляйелль) і інших галузей знання. Роботи Дарвіна завдали нищівного удару телеологічним поглядам на людину, і в цьому – найважливіша сторона прогресивного значення його праць для антропології.

Питання походження й еволюції людини розроблялися в часи Дарвіна головним чином зоологами. Антропологія 60-70-х років зосереджувала свою увагу на вивченні рас. У ці ж роки посилено розробляються питання методики антропометрії (Брока, Бер, Велькер, Богданов), а пізніше – прийоми варіаційно-статистичного дослідження, що дозволяють шляхом обліку статистичної вірогідності результатів встановлювати чи відкидати розходження між середніми арифметичними групами, що зіставляються.

Однак уже наприкінці минулого сторіччя проблема антропогенезу робиться невід'ємною частиною антропологічної науки. Разом з цим природно народжувалося питання про взаїмовідносини між расознавством, з одного боку, і навчанням про виникнення і розвиток людини – з іншого. Ідеологи реакції перенесли закономірності природного добору в людське суспільство. Так виникли тенденційні, глибоко помилкові напрямки – “антропосоціології”, “соціальний дарвінізм”, “расистська євгеніка” і інші лжетеорії, покликані виправдати експлуатацію і винищування колоніальних народів. Усім цим побудовам протистоїть справжня наука і, насамперед, величезна маса фактичного матеріалу, зібрана вченими багатьох країн світу.

З досліджень в області антропогенезу особливо широку популярність набули роботи Абеля, Болька, Буля, Вейденрейха, Грегорі, Дюбуа, Кизса, Ле Гро, Кларка, Ліки, Лота, Матейки, Монтегю, Серджи, Швальбе, А. Шульца; в області расознавства – Біасути, Боаса, Деникера, Джиуфріди, Руджери, Заллера, Куна, Г. Шапіро; в обох областях – Валлуа, Грдлічки, Столигво і багатьох інших.

 

 

1. Вовк Х. Основи антропології. // Київ, 1995.

2. Вовк Х. Антропологія. // Київ, 1994.

3. Гинзбург. Елементи антропології для медиків. // Київ, 2000.

4. Дяченко В. П. Антропологічний склад українського народу // Львів, 1994.

5. Сегеда С. Антропологія // Київ, “Либідь”, 2001.