Заїкання. Методика подолання заїкання

Заїкання – один з найпоширеніших розладів мовлення, що зазвичай виникає в ранньому дитинстві і за відсутності необхідної допомоги може зберігатися довгі роки. Не дивлячись на численні праці, в яких дослідники різних часів намагалися знайти шляхи для його подолання, ця проблема й досі залишається маловивченою. Мета даної статті з’ясувати історію вивчення та пошуку нових методів подолання заїкання.

З давніх часів заїкання вважали захворюванням, пов’язаним з накопиченням вологості в головному мозку (Гіпократ) або неправильним співвідношенням частин артикуляційного апарату (Аристотель) .

На межі XVII-XVIII ст.ст. заїкання намагалися пояснити як наслідок недосконалості периферійного апарату мовлення. Так, наприклад, Санторіні вважав, що заїкання виникає при наявності отвору в твердому піднебінні, через яке начебто слиз потрапляє на язик і ускладнює мовлення. Вутцер пояснював це ненормальним заглибленням у нижній щелепі, в якій ховається кінчик язика під час руху; Ерве-де-Шегуан – неправильним співвідношенням між довжиною язика та ротовою порожниною.

Частина дослідників пов’язувала заїкання з порушеннями в протіканні психічних процесів. Наприклад, Блюме вважав, що заїкання виникає від того, що людина мислить занадто швидко так, що органи мовлення не встигають і тому спотикаються. Або ж, навпаки, мовленнєві рухи „випереджають процес мислення”. І тоді через прагнення вирівняти цю невідповідність у м’язах мовного апарату виникає „судомоподібний стан”.

На початку ХІХ ст. лікар Дело (1829) пояснював заїкання як наслідок спотворення звуковимови (ротацизм, ломбацизм, сигматизм), органічного ураження голосового апарату або неповноцінної роботи головного мозку. Він першим звернув увагу на те, що люди, які заїкаються, зосереджують акустичну увагу на своєму мовленні.