+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Лекція
К-сть сторінок:
20
Мова:
Українська
є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов'язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов'язків може бути фізичного, економічною, юридичною або Іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість виконання зобов'язань. У цих випадках вони виступають як підстави відстрочки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання договору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі обставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сторін від виконання договору.
Для визнання обставин форс-мажором, необхідна наявність певних умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов'язання у період їх існування. По-третє, закріплення цих обставин у договорі. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширювальному тлумаченню.
5. Строки та терміни у цивільному праві
Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.
Термін – це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, наприклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно відсутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.
За правовими наслідками строки поділяються на:
- правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;
- правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законода вець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;
- правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняють ся одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнути у іншої особи.
За підставами встановлення розрізняють строки:
- законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини) ;
- судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;
- договірні. Це строки, які визначаються сторонами самостійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.
За ступенем самостійності сторін у встановленні строків вони поділяються на:
- імперативні, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю;
- диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.
За призначенням розрізняють:
- строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб'єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб'єктивному праві;
- строки виконання зобов 'язань;
- строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.
За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:
- календарною датою (строк повернення боргу) ;
- певним періодом часу (поставка продукції – поквартальна, щомісячна) ;
- вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).
За ступенем визначеності строки класифікуються на:
- визначені;
- невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу «за першою вимогою»).
Обчислення строків і термінів відбувається відповідно до правил статтей 252 – 255 Цивільного кодексу України:
- строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинником;
- термін визначається календарним числом або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.
Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках безпосередньо залежить від дотримання строків, встановлених для цього законом.
6. Позовна давність
Питання позовної давності, в основному, регулює Розділ 19 Цивільного кодексу.
Позовна давність – це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за угодою сторін. При цьому договір про збільшення позовної давності полягає у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за угодою сторін.
Виділяють два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих видів вимог.
Вона може бути в порівнянні із загальною позовною давністю
скороченою
збільшеною.
Скорочений термін позовної давності в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені) ;
2) про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації;
3) про переклад на співвласника має рацію і обов'язків покупця у разі порушення права переважної покупки частки в праві загальної часткової власності (стаття 362 Цивільного кодекси) ;
4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 Цивільного кодексу) ;
5) про розірвання договору дарування (стаття 728 Цивільного кодексу) ;
6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошта (стаття 925 Цивільного кодексу) ;
7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 Цивільні кодекси) ;
8) про відшкодування збитків, заподіяних пошкодженням речі, переданої в користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі (стаття 786 Цивільного кодексу) ;
9) про неналежну якість роботи, виконаної за договором підряду, за винятком будівель і споруд (стаття 863 Цивільні кодекси) ;
10) до вимог чековласника про оплату чека (стаття 1106 Цивільного кодексу).
Збільшений термін позовної давності передбачається в п'ять і десять років.
Так, позовна давність в п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсної операції, здійсненої під впливом насильства або обману.
Позовна давність в десять років застосовується до вимог про застосування наслідків недійсної операції.
Правила обчислення позовної давності.
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинно було дізнатися про порушення свого права або про особу, що порушила його. Для окремих випадків порушення цивільних прав законом встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної давності (ст. 261 ЦК)
Як правило, перебіг позовної давності є процесом безперервним. Проте впродовж цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають пред'явленню позову. Ці обставини є підставами для припинення і для перерви перебігу позовної давності.
Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, впродовж якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовній давності. Тобто враховується тільки час, минулий до і після припинення позовної давності. Ст. 263 Цивільні кодекси України встановлює випадки, коли перебіг позовної давності припиняється.
Перерва перебігу позовної давності полягає в тому, що час, що пройшов до настання обставин, з якими закон зв'язує перерва, не зараховується в позовну давність, і її течія після перерви починається спочатку. Перебіг позовної давності переривається здійсненням особою дій, що свідчать про визнання ним свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність уривається у разі пред'явлення особою позову до одного з декількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яке має позивач.
Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язують з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права.
Разом з тим, стаття 267 Цивільного кодексу України передбачає ряд наслідків, направлених на повніший захист особи, чиї цивільні права порушені.
1) особа, що виконала зобов'язання після закінчення позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо воно у момент виконання не знало про закінчення позовної давності;
2) заява про захист цивільного права або інтересу повинна бути прийняте судом до розгляду незалежно від закінчення позовної давності;
3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, яка зроблена до винесення ним рішення;
4) якщо суд визнає поважною причину пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, закінчення позовної давності є підставою для відмови в позові лише тоді, коли про її застосування заявлено стороною в спорі і суд не визнає поважної причину пропуску позовної давності.
Позовна давність на головні і додаткові (наприклад, про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно) вимоги обчислюється окремо відносно кожного з них. Якщо позовна давність пропущена на головну вимогу, вона вважається пропущеною і по відношенню до додаткової вимоги.
Додатковою гарантією для осіб, чиє цивільне право або інтерес порушені, є встановлення в статті 268 Цивільного кодексу України переліку вимог, на які позовна давність не розповсюджується.
Зокрема, позовна давність не розповсюджується:
1) на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, окрім випадків, встановлених законом;
2) на вимоги вкладника в банк (фінансова установа) про видачу внеску;
3) на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим пошкодженням здоров'я або смертю;
4) на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
5) на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) ;
6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, по виконанню зобов'язань, витікаючих із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Приведений перелік є не вичерпним і законом можуть бути передбачені інші випадки.