Жіночий досвід ґулаґу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті

Порушено проблему вивчення ґендерних аспектів повсякденного життя в’язнів ҐУЛАҐу, зокрема досвіду десятків тисяч українських жінок, яких утримували в радянських в’язницях і тюрмах за політичними звинуваченнями. Авторка подає огляд перших публікацій за межами СРСР у 1930-1970-х рр., а також розкриває особливості розвитку досліджень історії ҐУЛАҐу в пізньорадянський час (у період перебудови) та в перші роки після розпаду СРСР. Охарактеризовано пізнавальну цінність особистих спогадів колишніх українських невільниць для розуміння радянського тоталітарного режиму. Висвітлено основні тематичні пріоритети сучасних досліджень табірного жіночого досвіду у США, постсоціалістичних країнах і Росії, а також проблеми й перспективи розвитку цього напряму в Україні.

Ключові слова: ҐУЛАҐ, українські жінки, ґендерні студії, історія повсякдення, жіночий досвід репресій.

Історія України ХХ ст. містить чимало трагічних сторінок, серед яких – масові політичні репресії й ув’язнення, що їх зазнали тисячі українців у радянський час. Упродовж усього періоду існування СРСР влада вживала різноманітних заходів для придушення будь-якої опозиції, спротиву, критики, нещадно репресуючи своїх реальних та уявних ворогів. Пік політичних репресій – за їх масовістю та рівнем жорстокості – припадає на часи правління Й. Сталіна, особливо на кінець 1930-х і до початку 1950-х рр.

Ще 1929 р., за особистим наказом Й. Сталіна, було створено спеціальну структуру для виконання покарань – Головне управління таборів (рос.

«ГУЛАГ»). За деякими підрахунками, загальна кількість громадян, котрі зазнали репресій у вигляді позбавлення чи значного обмеження волі на порівняно великі терміни за період від 1920-х до 1953 рр., становить не менше 25-30 млн осіб . Хоча встановити точне число жертв ҐУЛАҐу неможливо, складні статистичні підрахунки дозволили дослідникам назвати орієнтовне число загиблих у таборах і колоніях на рівні 13, 2 млн осіб . Упродовж декількох довоєнних років кількість українців серед в’язнів коливалася, їх частка сягала близько 14% усіх невільників . У 1944-1947 рр. чисельність українців у таборах зросла у 2,4 раза й надалі вони незмінно становили другу за кількістю національну групу. На 1 січня 1951 р. кожен п’ятий в’язень був українцем . Водночас змінювався і ґендерний склад ув’язнених. Якщо в 1930-х рр. частка жінок серед в’язнів ҐУЛАҐу була порівняно невеликою, то у воєнні й повоєнні роки їх чисельність значно збільшилася: 1941 р. жінки становили 7, 6% загальної кількості, до літа 1944 р. їх було вже 26%  , а на 1 січня 1945 р. – 30, 6%. У наступні роки кількість жінок, яких утримували в таборах і колоніях, постійно зростала .

Попри те, що масові й жорстокі політичні репресії та переслідування українців за їх національні, політичні, релігійні переконання є однією з найболісніших сторінок новітньої української історії, вітчизняна історична наука не пропонує жодного комплексного дослідження повсякденного життя українських політв’язнів ҐУЛАҐу. Невивченим залишається невільницький досвід українських жінок, тисячам з яких довелося відбути довгі роки в таборах і в’язницях. Нині, коли немає жодних політичних перешкод для вивчення навіть найбільш контроверсійних аспектів минулого, а в розпорядженні дослідників є різноманітні історичні джерела, настав час усебічно дослідити життя українських жінок-політв’язнів.

Перші публікації про ҐУЛАҐ за межами СРСР

Упродовж декількох десятиліть інформація про умови утримання радянських політв’язнів практично не виходила за межі системи ҐУЛАҐ: навіть ті, кого звільняли, змушені були під страхом покарання утримуватися від розголошення будь-яких відомостей про місця позбавлення волі . Перші розвідки про становище політв’язнів у СРСР з’явилися лише тоді, коли інформація про радянську систему покарань стала доступною дослідникам . Зважаючи на високу засекреченість офіційних відомостей чи не єдиним джерелом стали спогади та розповіді тих, кому вдалося вирватися за «залізну завісу». Поодинокі свідчення про нелюдські умови життя й експлуатацію в’язнів у таборах почали з’являтися на Заході лише наприкінці 1940-х і на початку 1950-х рр., коли з ҐУЛАҐу звільнили певну частину іноземних громадян . Саме вони першими оприлюднили свої спогади, які містять згадки і про специфіку жіночої долі в таборах та окремі свідчення власне про українок. Особливо цінними щодо висвітлення особливостей жіночого досвіду в ҐУЛАҐу є, вочевидь, спогади саме жінок-іноземок, котрі перебували в таборах поряд з українками. Такі публікації побачили світ на рубежі 1940-1950-х рр.   На цьому тлі особливо вирізняються свідчення німкені В. Шліс, котра після звільнення свідомо записала й надіслала до Союзу українок Америки свої спогади про п’ять років перебування в таборі у Воркуті разом з українками, яким вона пообіцяла розповісти світові про їхнє життя .

Із дослідницького погляду однією з перших звернула увагу на становище жінок у системі ҐУЛАҐ українка М. Чиж. У 1962 р. побачила світ її оглядова праця, побудована значною мірою саме на вже опублікованих особистих свідченнях та спогадах колишніх політв’язнів . Зважаючи на обмаль і малодоступ- ність інформації про радянську репресивну систему (а також труднощі верифікації), за кілька десятиліть на Заході з’явилося буквально декілька розвідок на цю тему, і лише одна з них безпосередньо стосувалася долі жінок-політв’язнів . Щоправда ті перші публікації не вирізнялися глибиною чи систематичністю аналізу, їх завдання полягало радше в постановці проблеми, вони порушували питання про необхідність уважнішого вивчення саме жіночого досвіду політичного ув’язнення й аналізу ґендерної специфіки табірного повсякдення. Окреслюючи проблемно-тематичне поле таких студій, авторки водночас указували на наявність і