Агресія та жорстокість у контексті антропології насильства

У третьому розділі «Антропологія і філософська поетика жорстокості та агресії», що включає в себе сім підрозділів, розроблена концепція жорстокості, яка є антропологічно обумовленим видом насильства, що не може бути зведеним до агресії, і проаналізовані дискурсивні репрезентації насильства на прикладі розгляду поетик агресії і жорстокості всередині художньо-літературних наративів.

У підрозділі 3. 1 «Жорстокість: антропологічний розрив в концепціях ритуалізації Р. Жірара і К. Лоренца» осмислюється «антропологічний розрив» у підходах до розгляду насильства в рамках теорій Р. Жірара і К. Лоренца. Показано, що він полягає в тій зміні, що привносить рефлексуючий суб’єкт у насильницькі практики, які з його появою стають такими, що не редукуються до інстинктивної агресії. У жорстокості відбувається зміна горизонтального напрямку, характерного для агресії (конкурентна боротьба) на вертикальну (ієрархія) : з’являються жертва і злочинець, які пов’язані асиметричними відносинами. Таким чином, було визначено концептуальну відмінність проектів К. Лоренца і Р. Жірара як досліджень агресії і жорстокості відповідно.

У підрозділі 3. 2 «Філософська поетика жорстокості та агресії» обґрунтовано дослідження дискурсивних репрезентацій виділених раніше видів насильства: агресії і жорстокості. Література, розглянута як ключова антропологічна практика, при даному підході представляє собою універсальний об’єкт дослідження. Виділено три різних підходи, які обґрунтовують звернення до літератури при дослідженні феномену насильства: репрезентативний (Р. Жірар), онтологічний (Х. У. Гумбрехт), експресивний (Ж. Дерріда). Поетика агресії була охарактеризована через такі концепти як: афективность, спонтанність, синхронічності, десуб’єктивація, тактильність; а поетика жорстокості – через апатичність, діахронічність, інтенціональність, суб’єктивацію, дистанціювання.

У підрозділі 3. 3 «Маркіз де Сад: жорстокість і можливість її артикуляції» була проаналізована поетика жорстокості на матеріалі творів маркіза де Сада. Було встановлено єдність форми і змісту садичного дискурсу: описуючи феномен жорстокості, Сад винайшов нову поетику, яка вписала в мову ті означування насильницького характеру, які вона була покликана витіснити. Таким чином, Саду вдалося перевернути класичну християнську модель розповіді про насильство і дати слово самому насильству. Показано, що цей перехід від слова жертви до речі ката призводить до руйнування всієї мови, яка, таким чином, виявляє свій жертовний (у жірарівському сенсу цього слова) характер.

У підрозділі 3. 4 «Антонен Арто: мова і агресія» була проаналізована поетика агресії на матеріалі творів французького теоретика театру Антонена Арто. Було виявлено, що в основі проекту Арто – усунення репрезентації, що дозволило йому замінити домінуючу в сучасному йому театрі парадигму значень (смислів) на парадигму присутності. Ця заміна призвела до збою мови, який сам Арто охарактеризував як «мова, що передує словам». Таким чином, поетика агресії отримує своє вираження як глосопоезіс, що веде від раціональних операцій тлумачення до чистого тілесного переживання.

У підрозділі 3. 5 «Альбер Камю: «торжество мови над насильством»« показано, що роботи французького інтелектуала А. Камю є глибоким аналізом феномену насильства та форм його прояву в сучасній культурі. Стверджується, що критика культури, запропонована Камю, виходить за рамки типової позиції гуманіста, що характерна для екзістенціалістського дискурсу. Його аналітика демонструє, що якщо судова система призводить, зрештою, до зникнення злочинця, то це означає не тільки те, що злочин стає неможливим і функція суду – безглуздою, але і те, що, таким чином, сама система приховує власну злочинну сутність. Тобто, елімінуючи суб’єкт злочину, системі насильницьких відносин, якою, на думку Камю, є культура, вдається винести себе за рамки можливої критики. Це відбувається через специфічні відносини розведення мови та насильства, і, таким чином, через позбавлення мовних засобів вираження насильства.

Підрозділ 3. 6 «Естетика дистанцій: Достоєвський і Набоков» присвячений порівнянню творів Достоєвського і Набокова. Показано, що дані автори тяжіють до поетики агресії і жорстокості відповідно. Було продемонстровано, що основою їх взаємного відторгнення можна вважати різний ступінь інтимності роману, який призводить до вибору різних засобів розповіді, опису, локалізації і, відповідно, впливає на організацію хронотопу, і навіть, певною мірою, на вибір тем, персонажів і бачення власного читача.

У підрозділі 3. 7. «Співучасник і споглядач: поетики насильства і антропологічні моделі читання» на підставі проведених досліджень, виявлено дві моделі читача («співучасник» і «свідок»), породжувані поетиками агресії і жорстокості. Дані моделі відкривають можливість філософії літератури, заснованої на аналітиці поетики, і дозволяють відійти від класичних герменевтичних процедур, властивих класичному літературознавству.

У Висновках викладено найважливіші наукові та теоретичні результати проведеного дослідження, яке дозволило досягти загальної мети і вирішення завдань, поставлених перед роботою, засвідчило доцільність вибору понятійного апарату та ефективність застосування покладених в основу методологічних принципів.

У дисертації проведено комплексне дослідження антропологічного виміру насильства, що було маніфестоване в рамках філософсько-антропологічного підходу до даного феномену. Показано, що теоретичною базою даної маніфестації є вивчений етологами (насамперед К. Лоренцом) процес ритуалізації, який полягає у трансформації тваринами інстинкту агресії в