Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Агропродовольча політика держави як система заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки країни

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
56
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота на тему:
 
«Агропродовольча політика держави як система заходів щодо забезпечення
продовольчої безпеки країни»
 
План
 
ВСТУП
РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ
1.1. Сутність та рівні продовольчої безпеки
РОЗДІЛ II. АНАЛІЗ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ АПК УКРАЇНИ
2.1. Національна продовольча безпека та фактори, що впливають на її стан
2.2. Економічна доступність та рівень споживання продуктів харчування різних груп населення
2.3. Особливості продовольчої проблеми на рівні сім’ї (соціологічне дослідження)
РОЗДІЛ III. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ АПК УКРАЇНИ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
ВСТУП
 
Актуальність теми дослідження. Надійне забезпечення країни продовольством має стратегічне значення, оскільки від цього залежать її не лише продовольча, але й національна безпека. Продовольча безпека – одна з найважливіших складових економічної безпеки як країни у цілому, так і окремого регіону. Забезпечення продовольчої безпеки гарантує добробут населення та сталий характер розвитку суспільства. Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) визначає, що «продовольча безпека забезпечена у тому випадку, коли всі особи в будь-який час мають фізичний та економічний доступ до безпечного й повноцінного продовольства, достатньому, щоб задовольнити свої фізіологічні потреби і переваги, які необхідні для активного та здорового життя».
На актуальність проблеми продовольчої безпеки, як пріоритету агропродовольчої політики, вказують численні теоретичні дослідження і узагальнення як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, зокрема праці А. І. Алтухова, В. Я. Амбросова, Ю. Д. Білика, В. І. Бойка, П. П. Борщевського, В. І. Власова, В. П. Галушка, А. В. Гордєєва, Д. П. Доманчука, З. І. Ільїної, М. В. Калінчика, С. М. Кваші, І. І. Лукінова, Л. О. Мармуль, В. В. Маслакова, В. М. Олійника, Б. Й. Пасхавера, Е. Е. Румянцевої, П. Т. Саблука, І. Н. Топіхи, В. О. Точиліна, В. М. Трегобчука, І. Г. Ушачева, А. А. Фесини, М. Й. Хорунжого, Ю. С. Хромова, Л. М. Худолій, Г. В. Черевка, О. М. Шпичака, О. В. Шубравської, В. В. Юрчишина, наукового доробку вчених, які досліджували проблеми національної безпеки, – І. Я. Богданова, В. М. Гейця, Б. В. Губського, М. М. Єрмоленка, Я. А. Жаліла, В. І. Мунтіяна, Г. Пастернака-Таранушенка, С. І. Пирожкова, В. Сенчагова, В. Т. Шлемка та інших вчених-економістів.
Мета дослідження. Мета наукового дослідження – розробити концептуальні, теоретико-методологічні та прикладні засади формування стійкої системи продовольчої безпеки України на основі ефективного розвитку агропромислового комплексу, функціонування збалансованого ринку продовольства в державі та підвищення економічної доступності населення до продуктів харчування.
Завдання дослідження. Реалізація поставленої мети вимагала комплексного розв’язання завдань:
‒визначити необхідність посиленої уваги до національної продовольчої безпеки, розглядаючи продовольчу безпеку як найважливіший пріоритет агропродовольчої політики держави;
‒обґрунтувати стратегію розвитку системи продовольчої безпеки і визначити її порогові, самодостатні та стратегічні параметри;
‒дослідити перспективи розвитку продовольчого ринку в залежності від реалізації потенціалу агропромислового комплексу та зростання доходів населення, які визначають платоспроможний попит населення на продукти харчування;
‒розробити організаційно-економічний механізм державного регулювання системи продовольчої безпеки;
‒визначити місце продовольчої безпеки в системі національної і економічної безпеки;
‒розглянути принципи формування параметрів продовольчої безпеки і розробити нормативи їх розрахунків на основі раціону споживання відповідно до вимог повноцінного харчування та доходів населення;
‒формулювання загальних засад формування і регулювання ринку продовольчої продукції та аграрної сировини;
‒виявлення особливостей формування і функціонування продуктових ринків в Україні;
‒дослідження зовнішньоекономічної діяльності АПК як важливого чинника продовольчої безпеки;
‒вивчення досвіду реалізації агропродовольчої політики в розвинутих країнах світу.
Поставлені мета та завдання дослідження визначили зрештою структуру, зміст і послідовність викладення отриманих результатів у курсовій роботі.
Предметом дослідження є теоретичні, методологічні та прикладні проблеми формування та розвитку системи продовольчої безпеки в умовах реформування агропромислового комплексу та необхідності посилення соціальної складової в економічних перетвореннях.
Об’єктом дослідження є агропродовольча політика держави як система заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки країни.
Методи дослідження та джерела інформації. Теоретико-методологічною основою досліджень є діалектичний метод пізнання соціально-економічних явищ, зокрема системний підхід, основні закони економічного розвитку та категорії економічної теорії.
Дослідження здійснювалися із застосуванням насамперед таких методів: історико-економічного, абстрактно-логічного, структурно-функціонального, порівняльного аналізу, розрахунково-конструктивного, економіко-статистичного, балансових розрахунків, моделювання, нормативного, монографічного, анкетування та спостереження, експертних оцінок, а також класифікації і типології, рейтингового аналізу та побудови графіків тощо. Загальнонаукові і спеціальні методи дослідження використовувалися при аналізі й обґрунтуванні різних підходів до формування системи продовольчої безпеки.
Інформаційною базою дослідження слугували нормативні акти законодавчих і виконавчих органів держави, статистично-аналітичні матеріали міністерств та відомств, міжнародних організацій, праці вітчизняних і зарубіжних економістів, результати особистих досліджень автора.
 
РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ
 
1.1. Сутність та рівні продовольчої безпеки
 
Продукти харчування є важливими та незамінними в життєдіяльності людини. Тому розвиток харчової промисловості і сільськогосподарська продукція, що є основою харчування, виступає демографічним чинником. Цей чинник є основним для забезпечення природних потреб людини. Звідси вивчення проблем продовольчої безпеки має значну актуальність.
В міжнародних угодах визначення продовольчої безпеки має наступне трактування – «це такий стан економіки, при якому всім і кожному гарантується забезпечення доступу до продуктів харчування, питної води та іншим продуктам в якості, асортименті і обсягах, достатніх для фізичного і соціального розвитку особистості, забезпечення здоров'я і відтворення населення країни» [8, c. 348].
Продовольча безпека – офіційно прийняте у міжнародній практиці поняття, що використовується для характеристики стану продовольчого ринку країни або групи країн, а також світового ринку. Експерти Продовольчої та сільськогосподарської організації об'єднаних націй (FАО) пропонують продовольчу безпеку розглядати як забезпечення гарантованого доступу всіх жителів планети, країни, регіону до продовольства у будь-який час і обсягах, необхідних для забезпечення активного й здорового способу життя [15, c. 142].
Система національної продовольчої безпеки базується на принципах: самозабезпеченості, незалежності, доступності та якості. Саме їх, в першу чергу, необхідно враховувати під час формування державної політики щодо продовольчої безпеки. Також мають забезпечуватися: ефективний розвиток харчової промисловості, зовнішньоекономічна діяльність у сфері харчової промисловості, формування доходів населення, гарантування збалансованого і якісного споживання (рис. 1. 1).
Важливість та необхідність гарантування продовольчої безпеки України потребує підтримання відповідного рівня продовольчого самозабезпечення. Це в свою чергу передбачає використання державної підтримки вітчизняних підприємств харчової промисловості та вжиття заходів щодо контролю над імпортом з метою підтримки вітчизняних виробників. Надійність продовольчої безпеки полягає як у достатньому самозабезпеченні продуктами харчування, так і в наявності коштів для їх імпорту в необхідних обсягах за умов мінімальної потенційної вразливості продовольчого забезпечення населення в разі виникнення ускладнень з імпортом продовольства (відсутність валюти, зростання цін тощо).
Рис. 1.1 Основні складові формування державної політики забезпечення продовольчої безпеки.
Від стану харчової промисловості безпосередньо залежить рівень продовольчої безпеки України. Для досягнення продовольчого забезпечення на рівні самозабезпечуваної держави вона має базуватися на власному виробництві. Продовольче самозабезпечення передбачає задоволення основної частини потреб у продуктах харчування за рахунок вітчизняного виробництва. Тому системоутворювальним центром у гарантуванні продовольчої безпеки є харчова промисловість. Для цього необхідно встановити контроль за такими її підсистемами як планування, збут і розподіл; резерви і споживання продовольства; кадрове, інформаційно-консультативне, фінансове, наукове та матеріально-технічного забезпечення тощо [8, c. 353].
Визначення сутності продовольчої безпеки завжди пов'язане із забезпеченням життєдіяльності людини, що в свою чергу характеризується станом її здоров'я. Тому О. В. Кочетков та Р. В. Марков запропонували [15, c. 147] реальне уявлення про дійсну продовольчу ситуацію в країні отримувати через порівняння існуючого рівня споживання з граничними рівнями споживання. З цією метою дані автори розробили класифікацію рівнів продовольчого забезпечення населення, побудовану за принципом відповідності продовольчого забезпечення до завдань збільшення народжуваності, збереження здоров'я, активної життєдіяльності людини та досягнення максимально можливої в сучасних умовах середньої тривалості життя. Згідно даної класифікації виділяють сім рівнів продовольчого забезпечення населення в країнах:
I рівень – катастрофічний. Передбачає добове споживання на одну людину 1500-1800 ккал, характеризується хронічним недоїданням (добове споживання менше 1 520 ккал потрібно розглядати як голод).
II рівень – критичний. Середньодобове споживання становить (1800-2200 ккал на особу) і достатнє для подолання хронічного недоїдання та існування на межі виживання і забезпечення простого відтворення населення.
III рівень – мінімальний. Середньодобове забезпечення 2300-2800 ккал на душу населення передбачає наявність таких обсягів продовольчих ресурсів, які унеможливлюють появу голоду. II і III рівні треба розглядати також під час планування забезпечення населення продовольством в екстремальних (кризових) умовах.
IV рівень – достатній. Середньодобове споживання перебуває у межах 2800-3600 ккал на одну людину, проте воно не збалансоване за елементами живлення, тобто продовольчих ресурсів достатньо для стабільного споживання, але воно не забезпечує здорового способу життя і збільшення його тривалості.
V рівень – раціональний (нормативний). Середньодобове споживання перебуває у межах 3300-3600 ккал на одну людину. При цьому раціон збалансовано білками, вітамінами й іншими важливими компонентами. Нормативні показники такого споживання треба використовувати як базу для всіх соціально-економічних розрахунків на державному рівні в нормальних умовах.
VI рівень – оптимальний. Споживання відповідає V рівню не лише збалансованістю за найважливішими харчовими компонентами, а і передбачає споживання екологічно чистих продуктів харчування, які збільшують тривалість життя населення загалом та середню тривалість життя для країни, покращують здоров'я.
VII рівень – перспективний. Досягнення такого продовольчого забезпечення для всіх соціальних груп населення, яке дасть змогу вдосконалювати природу людини і максимально продовжувати її активну життєдіяльність, розширюючи межі сучасної природної тривалості життя.
Для визначення критеріїв продовольчої безпеки в країні треба ввести державну систему норм споживання, що регламентувала б основні нормативні рівні споживання населення: раціональний (нормативний), який використовується для соціально-економічних розрахунків, і мінімально необхідний – для гарантованого забезпечення населення в надзвичайних ситуаціях [20, с. 71].
Усі потреби людини в узагальненому вигляді можна поділити на 13 основних груп, серед яких на першому місці є продукти харчування, питна вода та безалкогольні напої, що споживаються вдома; на другому місці – ті самі групи товарів, але за умови їх споживання у закладах готельно-ресторанного господарства [23, c. 357].
Продовольча криза в сучасному світі підриває здоров'я більше ніж 1 млрд. чоловік і безпосередньо загрожує чверті населення країн, що розвиваються, нормальним умовам життя та праці в цих країнах, а також до 5% населення розвинених країн. За даними експертів ООН, протягом двох останніх десятиріч через недоїдання і голод щорічно вмирало близько 50 млн осіб. Найважчий стан із забезпеченням продовольством населення у 40 найбідніших країнах світу, які входять до так званої «зони голоду», що охоплює екваторіальну частину Африки і Південно-Східну Азію [23, с. 54].
Значною мірою забезпечення продовольчої безпеки залежить від потенціалу агропродовольчого сектора. Потенціал розвитку харчової промисловості відповідно до проекту «Комплексної програми підтримки розвитку української харчової промисловості на період до 2015 року» є, без сумніву, головною основою зростання національного доходу і забезпечення продовольчої безпеки країни. Аграрний сектор забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність країни, формує її 17-18% валового внутрішнього продукту [15, c. 151].
Дослідження показують, що нині немає жодної держави, яка б не переймалася питаннями продовольчої безпеки. Це стосується виробництва продовольчих товарів, їх розподілу, імпорту-експорту продовольства, споживання продуктів харчування тощо. Однак кожна країна має свої завдання у покращанні продовольчого забезпечення свого населення залежно від досягнутого рівня у вирішенні цієї проблеми [8].
Причинами продовольчої залежності країни можуть бути:
1) дефіцит продовольства і низький рівень платоспроможного попиту, що обумовлюють незбалансованість внутрішнього продовольчого ринку за попитом і пропозицією;
2) залежність внутрішнього ринку від імпортних поставок продовольства, не конкурентоспроможність національного агропромислового комплексу;
3) низька конкурентоздатність продукції за якістю та/або ціною при достатності продовольства власного виробництва;
4) нерозвиненість зовнішньоекономічних зв’язків, замкнутість внутрішнього продовольчого ринку;
5) низька ефективність діяльності господарюючих суб’єктів в АПК;
6) перетворення експорту продовольчої продукції на самоціль розвитку агропромислового комплексу;
7) зростання зобов’язань із покриття зовнішнього боргу при нестабільному курсі національної валюти [10, c. 108].
Продовольча безпека країни означає, що національна економіка та її найбільший сектор не відчуває тиску з боку імпорту. Але за 2010-2011 рр. частка імпортних продуктів харчування небезпечно зросла. Сьогодні у великих містах 60-70% продовольства забезпечується за рахунок імпорту. Вступ України в СОТ збільшив частку продуктового імпорту [2, c. 91].
Збільшення імпорту призводить до руйнування вітчизняного сільського господарства. Так, у 2007 р. ціни зростали тому, що виробництво сільськогосподарської продукції було меншим, ніж споживання. Щоб стримати зростання цін, було збільшено частку імпорту, і це негайно вразило українських сільськогосподарських виробників, які не можуть конкурувати з європейськими підприємствами. Україна має досить велику територію, сприятливі кліматичні умови, і одним із основних завдань виходу із кризи – забезпечити свою продовольчу незалежність від імпорту на перспективу і нарощувати експорт продовольчих товарів [2, c. 96].
Проблема полягає також у тому, що багато вітчизняних продовольчих товарів виробляють з імпортної сировини. Водночас, експерти вже вбачають загрозу виникнення продовольчої кризи. Часто приховуються справжні обсяги імпорту, не враховується «сірий» імпорт, тому складно визначити об'єктивну ситуацію з небезпекою виникнення кризи.
Важливим є і те, що імпортна продовольча продукція, яка завозиться в Україну, в більшості випадків є дешевою і неякісною. З такої сировини виробляють вітчизняні ковбасні вироби, пельмені (на 70%) і т. ін. Іноді невідоме реальне походження такого м'яса, наприклад бразильської яловичини. У м'ясопереробній галузі часто використовується імпортна неякісна «кормова» соя. Були випадки постачань імпортного продовольства, зараженого небезпечними бактеріями – від сальмонели до кишкової палички. Велика частка генетично модифікованої продукції – серед імпортної. Вітчизняне продовольство також іноді не відповідає вимогам безпеки якості, але основна частка порушень припадає на імпортні продовольчі товари.
Вирішення продовольчої безпеки країни неможливе без забезпечення якості та безпечності харчових продуктів. Концепція продовольчої безпеки країни повинна охоплювати задоволення фізіологічних потреб населення у безпечних, поліфункціональних, високоякісних продуктах харчування відповідно до медичних рекомендацій, екологічних умов та індивідуального стану людини. Одним із шляхів досягнення продовольчої безпеки є суворе дотримання санітарно-гігієнічних вимог, технологічних інструкцій, рецептур, режимів оброблення, зберігання, транспортування, реалізації сировини і готової продукції. Таким чином, якість – один з основних аспектів продовольчої безпеки. Для вирішення цієї проблеми необхідно створити систему безпеки, яка дає змогу запобігти ризику отримання неякісної продукції. Наприклад це можливо здійснити за умови: вдосконалення методології оцінки якості харчових продуктів і продовольчої сировини; переходу від контролю готової продукції до контролю на стадії її виробництва на всьому технологічному ланцюгу; розроблення системи прогнозування показників якості; розроблення, освоєння і впровадження системи інтегрального контролю сировини і харчових продуктів, і застосування високоефективних методів контролю; розроблення методик якісного і кількісного аналізу ризику порушення функціонування технологічних систем, які погіршують якість продукції, що виготовляється.
Проблеми економічної та продовольчої безпеки в економічних вченнях: теоретико-історичний аспект
Дослідження сутності категорії продовольчої безпеки дали можливість зробити висновок, що її теоретичні основи ґрунтуються на економічній теорії, згідно з якою основою існування людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ для задоволення потреб. Людина намагається задовольнити, насамперед, найнеобхідніші свої потреби. За відомою теорією А. Маслоу, яка визначає вагомість потреб, першочерговими є фізіологічні потреби, серед яких на перше місце ставиться голод.
Продовольча безпека як багаторівнева системна категорія характеризує економічні відносини на різних рівнях людської спільноти: глобальному, національному, на рівні соціальних груп, сімей, окремої особи. Особливе місце в цій системі займає національна продовольча безпека, яка набирає рис суспільного блага і вимагає державної підтримки в ринкових умовах. У загальному комплексі проблем забезпечення продовольчої безпеки є такі, що пов’язані безпосередньо з функціонуванням ринку, і ті, що належать до так званої підсистеми державних інтересів. Необхідність виділення як самостійної економічної підсистеми державних інтересів пов’язана з неспівпаданням мотивації ринкових відносин і завдань держави щодо забезпечення населення продовольством.
Історія останніх століть показала, що жодний суспільно-економічний лад не гарантує, а жодна економічна теорія до кінця не обґрунтовує абсолютного забезпечення продовольчої та економічної безпеки. В першій половині минулого століття виникла світова економічна криза, в другій його половині вона переросла в глобально-планетарну кризу, одним з проявів якої стала продовольча криза, яка охопила значну частину населення планети. В Україні протягом минулого століття також було кілька періодів голоду і недоїдання. Нині альтернативою небезпеці загибелі людської цивілізації є запропонована світовою спільнотою концепція сталого розвитку суспільства як фундаментальної основи забезпечення глобальної економічної та продовольчої безпеки.
Однак необхідно констатувати той факт, що розвинуті країни досягли найвищого рівня своєї продовольчої безпеки протягом минулого століття, коли їх економічна політика базувалась на теорії кейнсіанства – теорії державного регулювання ринкової економіки. Цей макроекономічний напрям в економічній науці найбільшою мірою відповідає теоретичній основі вирішення такої макроекономічної проблеми, як продовольча безпека. Остання залежить не лише від рівня розвитку та ефективності функціонування агропромислового комплексу, а й у цілому від ефективності суспільного виробництва, рівня і диференціації доходів населення, безробіття тощо. Тобто чинників, які визначають економічну доступність населення до продовольства.
Ідея державного регулювання ринкової економіки, що закладена в основу цієї теорії, має особливе значення для ефективного розвитку сільського господарства, яке, в силу своєї специфіки, вимагає обмеження впливу стихії ринку та постійної підтримки держави. Такий підхід також розширює можливості впливу на доходи населення, його соціальну підтримку з боку держави, що значно підвищує продовольчу безпеку соціально вразливих груп населення.
Національну продовольчу безпеку в широкому розумінні слід розглядати як стан економіки, а у більш вузькому значенні – як гарантовану здатність держави задовольняти потреби населення в особі кожного громадянина продуктами харчування в необхідному обсязі, асортименті і якості на рівні, що забезпечує здоров’я та інтелектуальний розвиток особи, на принципах самозабезпечення основними базовими продуктами та їх економічної і фізичної доступності, незалежно від впливу зовнішніх і внутрішніх чинників.
Розглядаючи питання національної продовольчої безпеки, необхідно виходити з найгірших передбачень вирішення світової продовольчої проблеми. Проведені нами дослідження дають можливість зробити висновок, що нині дедалі гострішим стає глобальне протиріччя, коли абсолютне перевиробництво продовольства в розвинутих країнах супроводжується масовим голодом і недоїданням у багатьох країнах третього світу. Все більше посилюється вплив таких негативних чинників, як виснаження природних ресурсів, зростання забруднення навколишнього середовища, збереження тенденцій зростання бідності, хвороб, нестачі продовольства. Дослідження показують, що продовольча проблема стає дедалі гострішою і нерідко набуває ознак продовольчої кризи. Тому, вирішуючи продовольчу проблему, кожна країна, в тому числі і Україна, повинна виходити зі своїх можливостей продовольчого забезпечення за рахунок власного виробництва базових продуктів харчування, що гарантує продовольчу безпеку країни.
Необхідність забезпечення продовольчої безпеки в сучасних умовах розширює поняття “аграрна політика” до поняття “агропродовольча політика”. Об’єднання в розвинутих країнах пріоритетів аграрної політики з наукою про харчування та проблемами доступності продовольства обумовило, на нашу думку, використання терміну “агропродовольча політика”. Агропродовольчий комплекс включає виробництво, переробку, реалізацію та споживання продуктів харчування, що має бути охоплено єдиною системою управління.
Продовольча безпека як пріоритет агропродовольчої політики держави
Методологічною основою проведеного дослідження є теорія функціонування і розвитку економічних систем. Значення продуктів харчування, що належать до найцінніших ресурсів нації, без яких її існування неможливе, і визначає центральне місце продовольчої безпеки в системі національної та економічної безпеки (рис. 1. 2).
Наявність або відсутність продуктів харчування впливає на фізичний та психологічний стан людей, що й передбачає рівень соціального та політичного спокою в державі. Політико-економічний аспект продовольчої безпеки полягає в ефективному використанні агропромислового потенціалу країни для забезпечення потреб населення в продуктах харчування незалежно від несприятливих умов у міжнародних відносинах чи несприятливій кон’юнктурі світового ринку; соціально-економічний аспект характеризує здатність забезпечення цих потреб, впливаючи на розмір доходів різних груп населення.
Рис. 1. 2. Місце продовольчої безпеки в системі національної безпеки
Концептуально формування системи продовольчої безпеки нами представлено у вигляді логічної моделі (рис. 1. 3). Функціональна підсистема охоплює виробництво продовольства, формування і розподіл продовольчих ресурсів. Вона пов’язана з підсистемами земельних ресурсів, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного, кадрового та наукового забезпечення. Цільова підсистема реалізує головну мету продовольчої безпеки – споживання продуктів харчування. Система індикаторів продовольчої безпеки є контролюючою підсистемою в системі формування національної продовольчої безпеки. Підсистема управління охоплює як ринкові механізми регулювання системи, так і заходи державного управління, які регулюють дію ринкових важелів відповідно до стану продовольчої безпеки згідно з показниками контролюючої підсистеми.
Рис. 1.3. Модель формування системи національної продовольчої безпеки
Важливим показником продовольчої системи є її стійкість, яка визначається продовольчим балансом, що відображається рівнянням, де ліва частина – це ресурси продовольства (пропозиція), а права – це сукупний попит на продовольство різних соціальних груп населення:
де Рit – пропозиція і-го виду продовольства в t-ому роцi; pit – ціна продовольчого ресурсу і-го виду в t-ому роцi; Hіjt – чисельність споживачів i-го продукту по j-ій соціальній групі в t-ому роцi; Cіjt – об’єм споживання i-го продукту по j-ій соціальній групі в t-ому році; Dіjt – частина доходу споживача із j-ої соціальної групи на придбання i-го продукту в t-ому роцi; n – кількість видів продовольчих ресурсів.
Рівень стійкості продовольчої системи характеризує коефіцієнт стійкості, який показує ступінь задоволення попиту на продовольство протягом певного періоду. Він розраховується зважаючи на рівень раціональної норми харчування в умовах економічної стабільності і на рівень мінімальної норми в кризовий період розвитку економіки
Стан продовольчої безпеки в державі, як складової її національної та економічної безпеки, необхідно постійно контролювати за допомогою системи індикаторів (рис. 1.4).
Рис. 1.4. Система індикаторів продовольчої безпеки
Запропонована система індикаторів дає можливість відслідковувати існуючий стан продовольчої безпеки, порівнюючи його з пороговими значеннями параметрів. На відміну від існуючих підходів, запропоновано розширити її соціальними показниками, які визначають економічну доступність населення до продовольства.
Крім мінімальних показників споживання як порогових параметрів, в курсовій роботі запропоновано порівнювати фактичне споживання з раціональними нормами, що є оптимальними параметрами продовольчого забезпечення. Це зумовлено тим, що сутність продовольчої безпеки необхідно пов’язувати із забезпеченням нормальної життєдіяльності людини, яка визначається станом її здоров'я та можливостями інтелектуального розвитку.
Висновок. У першому розділі досліджено сутність та рівні продовольчої безпеки; питання економічної та продовольчої безпеки в економічних ученнях: теоретико-історичний аспект; визначено продовольчу безпеку як пріоритет агропродовольчої політики держави. Продовольча безпека має національний характер, їй притаманна комплексність і перманентність. Залежно від особливостей національної продовольчої системи, періоду її розвитку, від того, яка складова продовольчої проблеми набиратиме на тому чи іншому етапі пріоритетного значення, завдання її забезпечення модифікуються разом із змінами внутрішніх і зовнішніх загроз.
Виділяючи національну продовольчу безпеку як генеральну ціль аграрної політики, науковці, які займаються продовольчою безпекою, пропонують зосередити увагу на наступних її аспектах: продовольчому, сільськогосподарському, зовнішньоекономічному, агропромисловому, а також соціальному.
Продовольчий аспект є вихідним в аналізі пріоритетів, оскільки слугує кількісному виразу основної цілі аграрної політики – продовольчій безпеці. Він визначає рівень забезпечення країни продовольством, у тому числі власного виробництва, обсяги необхідних резервів продуктів харчування і сільськогосподарської сировини, а також фізіологічні та платоспроможні межі попиту на продукти харчування на внутрішньому ринку, та характеризується показниками існуючої структури споживання і його фізіологічними нормами.
Сільськогосподарський аспект показує використання аграрного потенціалу країни у виробництві необхідних обсягів сільськогосподарської сировини та продовольства і характеризується відповідними показниками ефективності сільського господарства: урожайність культур, продуктивність тварин, продуктивність сільськогосподарських угідь, продуктивність праці, рентабельність виробництва, фондовіддача тощо.
Агропромисловий аспект дозволяє зробити аналіз матеріально-технічної бази сільського господарства, харчової промисловості та оцінити потенціал і ефективність переробних галузей, стан функціонування маркетингової сфери.
Зовнішньоторговий аспект відображає взаємозв’язок світового і внутрішніх сільськогосподарських ринків, що характеризується показниками обсягів імпорту і експорту кожного із продуктів; балансами ввезення і вивезення сільськогосподарської продукції і продуктів харчування; цінами на різні види сільськогосподарської продукції і продовольства власного і імпортного виробництва, відношенням їх рівня на внутрішньому і світовому ринках; показниками кон’юнктури зовнішніх ринків сільськогосподарської продукції і продовольства тощо.
Соціальний аспект охоплює питання платоспроможного доступу населення до продовольства, соціального захисту малозабезпечених категорій населення, посилення адресності соціальної політики, досягнення селом рівних з містом умов отримання реальних грошових доходів та соціального обслуговування, однакових умов соціального забезпечення для всіх груп населення незалежно від виду трудової діяльності та місця проживання тощо.
З огляду на проведене дослідження та українські реалії, продовольча безпека – це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-політичну стабільність у суспільстві, виживання і розвиток нації, особи, сім'ї, стійкий економічний розвиток держави.
 
РОЗДІЛ II. АНАЛІЗ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ АПК УКРАЇНИ
 
2.1. Національна продовольча безпека та фактори, що впливають на її стан
 
Концепція продовольчої безпеки на національному рівні не означає самозабезпечення продовольством. Вона припускає, що країна повинна виробляти достатньо продуктів для власних потреб, але якщо порівняльні переваги не сприяють цьому, то вона повинна бути в змозі імпортувати необхідну кількість продовольства, тим самим, забезпечивши свої потреби.
Визначення національної продовольчої безпеки ґрунтується на різних показниках, включаючи існуючий рівень споживання продовольства на душу населення і коефіцієнт самозабезпеченості. Відповідно до розрахунків, у 1994 р. з 113 країн, що розвиваються низький рівень продовольчої безпеки мали 24 країни, з них 22 – африканські. Індекс продовольчої безпеки хоча і показує вразливість країни, але не дає повного уявлення про справжню забезпеченість населення продовольством.
Продовольча безпека на національному та регіональному рівнях – необхідна, але не достатня умова для забезпечення продовольством людей. Вона включає здатність країн, домашніх господарств отримати необхідні товари.
Забезпечення продовольчої безпеки на рівні домашніх господарств пов'язано з доходами на душу населення. Низький рівень доходів населення призводить до того, що коливання цін безпосередньо позначаються на продовольчому становищі найбідніших верств не лише в місті, але і в сільській місцевості. У цілому ряді країн власники дрібних ділянок землі є чистими покупцями продовольства, не забезпечують себе продуктами за рахунок своїх ділянок.
Голод. Існує декілька способів визначення забезпеченості продовольчими продуктами населення. Це показники: забезпеченості продуктами для підтримки необхідної фізичної активності, показники ваги і зростання людей, утримання в споживаних продуктах поживних і мінеральних речовин, спроможності населення придбати необхідні продукти харчування.
Наприкінці 80-х років необхідні енергетичні потреби людини, що забезпечуються харчуванням, оцінювалися в 2700 калорій на день: 3400 – в промислово розвинутих і 2470 – у країнах, що розвиваються. Кордоном недоїдання, за оцінками ФАО, є 1761 і 1836 калорій в день в залежності від регіону при середній величині 1784 калорії. Нормативи, розроблені стосовно окремих країн та регіонів, виходять із демографічної структури їх населення з урахуванням умов і фізіологічних потреб.
За останні десятиліття відбулися позитивні зміни в забезпеченості продовольством в світі. За 70-90-і роки частка населення, що не одержує необхідного мінімуму харчування, скоротилася до 824 млн чоловік. У країнах, що розвиваються частка голодуючих зменшилася з 36 до 20%, а в абсолютному вираженні – з 918 до 800 млн осіб. У західних країнах 32 млн чоловік відносяться до голодуючих. Майже 60% голодуючих живуть в Азії, 30% – в Африці і приблизно 10% – у Західній Азії та Латинській Америці.
Зміна загальної картини голоду і недоїдання пов'язана з поліпшенням ситуації в Азії, де число недоїдаючих скоротилося за останні десятиліття з 750 до 530 млн осіб. Істотний прогрес щодо цього досягнуто в КНР, Індії, де частка недоїдають скоротилася з 40 до 16% населення. Значно покращилася ситуація з забезпеченням населення продовольством в країнах Близького Сходу та Північної Африки.
У країнах Латинської Америки в 90-і роки стан із забезпеченням продовольством також покращився. А от погіршилася ситуація з продовольством в країнах Тропічної Африки, де число голодуючих становить 43% населення. У 90-ті роки отримали розвиток негативні тенденції у республіках колишнього Радянського Союзу.
І хоча абсолютні і відносні розміри населення, яке потерпає від недоїдання, скоротилися, загальна кількість людей, що постійно голодує або схильна до недоїдання залишається величезною. Тільки в країнах, що розвиваються від недоїдання щорічно помирає 20 млн осіб. Тому зрозуміло, що рішення проблеми світового продовольства – політична вимога світового масштабу. На тлі величезних науково-технічні досягнень людства як ніколи злободенно звучить гасло ФАО: «Хай буде хліб!»[1, с. 347].
Недоїдання – звичайний стан для широких шарів населення світу. Традиційні раціони багатьох країн хоча нерідко і містять досить калорій, але не включають необхідної кількості білків та жирів. Їхня нестача негативно позначається на здоров’ї людей і якості робочої сили, яка в багатьох випадках мало придатна для використання в сучасних секторах господарства.
Недоїдання включає також брак у їжі мікроелементів і вітамінів (вітамін А, йод, залізо). На розвитку 656 млн чоловік позначається недолік йоду, на 2150 мільйонів – заліза, на 2, 8 млн – вітаміну А. Так, нестача йоду в організмі надає шкідливий вплив на ріст і розвиток дітей, а також може викликати базедову хворобу, яка є найпоширенішої причиною розумової відсталості. Майже 6 мільйонів людей страждає від явно вираженого кретинізму. Особливо гостро ця проблема проявляється у Південній та Східній Азії.
Самозабезпеченість і зовнішня торгівля. Наявність великої кількості голодуючих, особливо у країнах, що розвиваються, пов'язано з тим, що сільське господарство цих країн не може задовольнити потреби в продовольстві за рахунок власного виробництва. Якщо в промислово-розвинених країнах за 60 – 90-і роки коефіцієнт самозабезпеченості піднявся з 99% до 113%, то в країнах, що розвиваються він знизився з 103% до 98%. Самозабезпеченість продуктами харчування зменшилася в східноєвропейських країнах і в колишньому СРСР.
Брак продовольства в окремих країнах, як зазначалося, може нівелюватися за рахунок зовнішньої торгівлі. Продовольство – важлива складова частину зовнішньої торгівлі (9, 5%). Світовий імпорт зерна становить 11% загального обсягу його виробництва і перевищує 200 млн т. Основними постачальниками продовольчих товарів на світових ринках виступають промислово розвинені країни Заходу. Здійснюючи 50% сільськогосподарської продукції, вони забезпечують 70% світового експорту сільськогосподарських товарів і лише 40% імпорту, причому за останнє десятиліття їх частка в експорті зросла і скоротилася в імпорті. Основним експортером продовольства у світі залишаються США – 13, 3%.
До середини минулого століття країни, що розвиваються експортували більше зерна, ніж імпортували, в основному за рахунок обмеження граничного споживання. У 1948 – 1952 рр. у них з'явився дефіцит порядку 4 млн. т, або 2% виробництва, у 1987-1991 рр. -- він досяг 84 млн т, або 16% виробництва. Рівень залежності від імпорту сильно коливається по регіонах. Найбільш високий рівень склався на Близькому Сході (45%) і в Тропічній Африці (28%). Багато дослідників в якості критичного вважають 25% – 30% -вий рівень споживання імпортних продуктів харчування, після якої настає стратегічна залежність від імпорту.
Перевиробництво продуктів у розвинених країнах у довгостроковій перспективі знизило ціни на сільськогосподарські продукти на світових ринках, що створювало перешкоди для збільшення виробництва в країнах, що розвиваються. Частково з цієї причини, частково через підвищення попиту поставки зерна в країни, що розвиваються збільшилися за 70-90-і роки. Велика частина країн, що розвиваються країн є нетто-імпортерами зерна (133). Зменшення ролі зазначених країн у світовому сільськогосподарському експорті щодо скорочує їхні валютні надходження, що негативно позначається на валютних запасах особливо слаборозвинених країн. Багато країн не в змозі забезпечити продовольчу безпеку на національному рівні. Чому так відбувається?
Причини недовироблення і голоду. Відтворювальний процес у світовій сільськогосподарській системі у багатьох відношеннях стримується негативними факторами. Надто багато продукції виробляється в районах з високими витратами виробництва, а потенційно ефективні виробники втрачають свої ринки на користь конкурентів. Як зазначалося, серед промислово розвинених країн найбільшими природними перевагами володіють небагато країн – США, Канада, Австралія, що мають великі сільськогосподарські угіддя у розрахунку на одного сільського жителя, сприятливі кліматичні умови. Але на світових ринках продовольства в як експортерів виступають практично всі західні країни, надаючи істотний вплив на ціноутворення. Так, країни Західної Європи стали чистими експортерами зерна.
Таке становище визначається не тільки високим технічним рівнем сільського господарства цих країн. Важливу роль відіграє аграрна політика держави. Розвиток сільського господарства країн західних багато в чому залежить від субсидування виробництва. У останні десятиліття цей компонент політики аграрної став більш масштабним. Обсяг субсидій (платежі прямі, дешеві позики, гарантовані ціни) складає 40% вартості виробництва. Згідно з оцінками ОЕСР, величина субсидій у 1995 р. коливалася від 4% обсягу сільськогосподарського виробництва в Новій Зеландії та 10% в Австралії, понад 20% у США і 30% в Канаді, 43% в країнах ЄС, до 62 – 80% в Японії та країнах ЄАВТ. Значна частина видатків фермерів промислово розвинених країн компенсується державою. Держава не тільки забезпечує вищий рівень виробництва, але і підтримує експорт, захищає виробників сільськогосподарської продукції від зовнішній конкуренції.
Багато інших країн мають великі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, мають можливість вирощувати по два врожаї на рік. Це дозволяє ряду дослідників говорити про них, немов про потенційні житниці людства. Але саме вони виявляються не в змозі забезпечити своє населення продуктами харчування. Причин для цього багато, включаючи, насамперед, рівень їх економічного розвитку.
У багатьох країнах характер землекористування обтяжується відсталими формами відносин, поданих натуральними і напівнатуральними індивідуальними селянськими господарствами, великими латифундіями, громадою, збереженням лихварства. Дрібні господарства переважають у країнах Азії та Африки. Вони не можуть використовувати сучасні знаряддя праці, мінеральні добрива, користуватися послугами кредитних установ. Багато з них не здатні забезпечувати власні сім'ї достатнім харчуванням. В Індії до таких відносяться поряд 60 мільйонів господарств площею менше 1 га землі.
У країнах зі значним сільськогосподарським потенціалом аграрне виробництво використовувалося в цілях загального розвитку країни. Ціни, що встановлюються на сільськогосподарські продукти, занижувалися для підтримки життєвого рівня промислових робітників, сільськогосподарський експорт оподатковується митом для фінансування імпорту машин та обладнання.
У ряді країн з високим сільськогосподарським потенціалом цей перекіс значний. Так, в Аргентині і Колумбії цінові утримання становили відповідно 38 і 55% вартості сільськогосподарської продукції в 1982-1987 рр.. У групі найбідніших країн сільськогосподарські виробники недоотримували 25% їхнього доходу.
Деформації відтворення в аграрному секторі виявляються не лише в ціноутворенні, а й у пріоритетах розвитку, включаючи фінансування з боку уряду сільськогосподарських послуг, інфраструктури, досліджень. Щоб здобути необхідні валютні засоби для скорочення зовнішньої заборгованості, багато країни під тиском МВФ, МБРР вимушені перемикати значні посівні площі на вирощування експортних культур, таких, як бавовна, арахіс та інші. З цим пов'язаний той факт, що кількість імпортерів продовольства зростає.
Це засвідчує про те, що продовольча проблема визначається різними аспектами світового розвитку – від економічних і політичних до соціокультурних та етносоціальних. Серед них найважливіша роль належить загальному розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
Статистичний аналіз показує, що сільському господарству країн, що розвиваються серйозних збитків завдає політика промислово розвинених країн. Окремі оцінки свідчать, що усунення порушень у дії ринкових сил в їх сільському господарстві приведе до зниження самозабезпеченості розвинених країн продуктами харчування до 85%, підвищення самозабезпеченості країн, що розвиваються до 102%, і збільшення чистих надходжень країн, що розвиваються від експорту продовольства.
Збільшення виробництва продовольства та звільнення міжнародної торгівлі від деформацій в східноєвропейських країнах і в країнах, що розвиваються, можуть сприяти доступності продуктів харчування в цих країнах і підвищенню рівня харчування. Але часто цього буває недостатньо. Широкомасштабний голод відбувався, коли запаси продовольства значно не зменшувалися (Ефіопія – 1972-1974 рр.), або навіть збільшувалися (Бангладеш, 1974 р.). Є цілий ряд країн, в яких, хоча забезпеченість продовольством на душу населення і поліпшувалася, але значні верстви населення хронічно недоїдали.
Це свідчить про те, що достатня кількість продовольства на національному рівні не означає, що кожен житель зможе отримати його в необхідній кількості. В сучасних умовах ринкові сили виявляються нездатними вирішити проблеми голоду і недоїдання людей у багатьох країнах світу. Дестабілізація ринків продовольства, протекціоністська політика промислово-розвинених країн, величезна фінансова заборгованість країн, що розвиваються роблять практично нереальним для більшості країн імпорт продовольства в необхідних кількостях.
 
2.2. Економічна доступність та рівень споживання продуктів харчування
різних груп населення
 
Дослідження показують, що нині немає жодної держави, яка б не переймалася питаннями продовольчої безпеки. Це стосується виробництва продовольчих товарів, їх розподілу, імпорту-експорту продовольства, споживання продуктів харчування тощо. Однак кожна країна має свої завдання у покращенні продовольчого забезпечення свого населення залежно від досягнутого рівня вирішення цієї проблеми [7, с. 347].
Питання продовольчої безпеки є досить актуальним й для України, адже в результаті непродуманих реформ в аграрній сфері виробництво сільськогосподарської продукції у нашій державі суттєво скоротилося. Питома вага України у виробництві зерна у світі у 2010 р. становила 1, 6%, картоплі – 5, 8%, овочів – 0, 9%, м’яса – 0, 7%, молока – 1, 6%.
Виробництво зерна слугує визначальним еталоном рівня забезпечення продовольчої безпеки. Згідно з вітчизняною методикою оцінки продовольчої безпеки в Україні добова енергетична цінність раціону людини перевищує граничний рівень (2500 ккал), частка продуктів тваринного походження складає лише половину необхідного раціону (55% – пороговий критерій), а економічна доступність свідчить, що половину бюджету українці витрачають на продукти харчування (табл. 2. 1).
Основні показники продовольчої безпеки України
Таблиця 2. 1.
Показники2010 р. 2011р. 2012 р. З 2012 р. до
2010 р., ±
Добова енергетична
цінність раціону людини, ккал 2 9332 9512 95421
Продукти тваринного
походження, ккал 80980784435
Частка продуктів тваринного походження, % 27, 627, 328, 61, 0
Достатність споживання хліба та хлібопродуктів, % 110, 2109, 3
108, 3-1, 9
 
Економічна доступність
продуктів, %,
в тому числі хліба
та хлібопродуктів 51, 6
13, 251, 3
13, 850, 2
13, 61, 4
0, 4
Індикатор диференціації вартості харчування,
в тому числі на хліб
та хлібопродукти 1, 33
0, 931, 58
1, 101, 61
1, 150, 28
0, 22
Про незбалансованість харчування населення України свідчить перевищення раціональної норми хліба та хлібопродуктів на 10%, тобто власні енергетичні потреби населення забезпечує за рахунок економічно більш доступних продуктів. У країні зростає коефіцієнт диференціації вартості харчування, в тому числі й хлібопродуктів.
За глобальним індексом продбезпеки DuPond України у 2012 році посіла 47 місце в загальному рейтингу серед 107 досліджуваних країн світу, 51 – за доступністю продовольства, 43 – за придатністю, якістю та безпекою харчування [31].
Останніми роками забезпечення населення якісними продуктами харчування у більшості країн світу значно покращилось, але України це не стосується. Більш того, Україна постала перед проблемою недостатності харчування. Значна частина населення не має змоги купувати необхідну кількість продуктів харчування для забезпечення активного і здорового життя, а деякі можуть споживати лише дешеві продукти, не отримуючи необхідну кількість калорій. До середини 90-х років Україна втратила половину докризового рівня споживання м’ясопродуктів і відтоді цей показник не вдається підвищити. Інша проблема – вітамінна насиченість харчування. За душовим споживанням фруктів і ягід Україна відстає від розвинутих країн у 4 рази [27, с. 72].
Для розкриття суті продовольчої безпеки аналізують рівень споживання продуктів харчування, їх якість, фізичну та економічну доступність, стан продовольчого ринку тощо. Рівень споживання продуктів харчування оцінюють за наступними показниками:
1) фактичне споживання окремих видів продовольчих товарів у розрахунку на 1 особу за рік;
2) споживання продуктів харчування у домогосподарствах з дітьми в середньому за місяць на 1 особу;
3) споживання продуктів харчування у домогосподарствах за доцільними (10%) групами за рівнем середньодушових сукупних витрат в середньому за місяць на 1 особу.
Постановою від 5 грудня 2007 року № 1379 Кабінет Міністрів України розробив і ухвалив “Методику визначення основних індикаторів продовольчої безпеки”. Ця методика передбачає аналіз семи основних індикаторів, для трьох з яких встановлено мінімальні межі. Згідно з постановою Міністерство охорони здоров'я повинно кожні 5 років визначати рекомендовані раціональні норми споживання основних продуктів в середньому на одну особу. Міністерству економіки необхідно готувати і оприлюднювати щороку звіт про стан продовольчої безпеки [28].
Таким чином, 13 серпня 2008 року Міністерство економіки оприлюднило перший звіт про стан продовольчої безпеки України у 2007 році. Варто зосередити увагу на кожному із семи індикаторів продовольчої безпеки, а також провести порівняльний аналіз за 2007-2011 рр.
1. Добова енергетична цінність раціону людини – у 2011 р. вона становила 2951 ккал (з вмістом протеїну 79, 6 г, жирів 96, 2 г), що на 18% перевищує пороговий критерій (2500 ккал). Споживання калорій населенням України порівняно з 2010 р. зросло на 0, 6%, з 2007 р. – на 0, 4%. Як і в попередні роки лише половина (27, 3%) середньодобового раціону забезпечувалася за рахунок споживання продукції тваринного походження (за встановленого граничного критерію – 55%), основна ж частина калорій споживалася разом із продукцією рослинного походження.
2. Достатність споживання окремого продукту, тобто фактичне споживання має дорівнювати раціональному. Зокрема у 2011 р. зберігається недостатність споживання молока і молокопродуктів – на 46%, плодів, ягід і винограду – на 42%, м'яса і м'ясопродуктів – на 36%, риби та рибопродуктів – на 33% (табл. 2. 2).
Розрахунок індикатора достатності споживання продуктів харчування
(на особу на рік, кг)
Таблиця 2. 2. 
Назва продуктів харчуванняРаціональна норма2007р. 2010р. 2011р. Відхилення індикатора у 2011р. до, (+, -) 
Фактичне споживанняІндикатор достатностіФактичне споживанняІндикатор достатностіФактичне споживанняІндикатор достатності2007р. 2010р. 
Хліб і хлібопродукти101, 0115, 91, 15111, 31, 10110, 41, 09-0, 06-0, 01
М'ясо і м'ясопродукти80, 045, 70, 5752, 00, 6551, 20, 640, 07-0, 01
Молоко і молокопродукти380, 0224, 60, 59206, 40, 54204, 90, 54-0, 050, 00
Риба і рибопродукти20, 015, 30, 7714, 50, 7313, 40, 67-0, 1-0, 05
Яйця (шт.) 2902520, 872901, 003101, 070, 20, 07
Овочі та баштанні161, 0118, 40, 74143, 50, 89162, 81, 010, 270, 12
Плоди, ягоди, виноград90, 042, 10, 4748, 00, 5352, 60, 580, 110, 05
Картопля124, 0130, 41, 05128, 91, 04139, 31, 120, 070, 08
Цукор38, 040, 01, 0537, 10, 9838, 51, 01-0, 040, 03
Олія рослинна всіх видів13, 014, 31, 1014, 81, 1413, 71, 05-0, 05-0, 09
Варто відмітити, що з 2007 р. відставання спостерігалося також по овоче-баштанних продуктах і яйцепродуктах. У 2011 р. порівняно з 2010 р. найбільше зросло споживання овоче-баштанної продукції (на 13, 4%), яке досягло свого раціонального рівня, що пояснюється минулорічним високим врожаєм цих культур Споживання овочево-баштанної продукції було недостатнім у 2007 р. на 26%, у 2010 р. – на 11%., У 2007р. недостатність споживання яєчної продукції становила 13%, а вже у 2010 р. фактичне споживання яєць було оптимальним, тобто дорівнювало раціональним нормам. У 2011 р. порівняно з 2010 р. суттєво зросло споживання яєць – на 6, 9%.
У зв’язку із зменшенням поголів’я корів в усіх категоріях господарств споживання населенням молока і молокопродуктів зменшилось у 2011 р. порівняно з 2007 р. на 8, 8%, а порівняно з 2010 р. – на 0, 7%. У 2011 р. порівняно з 2010 р. внаслідок скорочення вилову риби на 3, 4% та імпорту – на 14, 2% споживання населенням риби та рибопродуктів зменшилося на 7, 6%, а у порівнянні з 2007 р. – на 12, 4%.
Фактичне споживання хліба і хлібопродуктів, яєць, картоплі, цукру, олії перевищувало раціональні норми і вкотре підтвердило той факт, що українці продовжують незбалансовано харчуватися і зловживати дешевшими продуктами харчування.
3. Достатність запасів зерна у державних ресурсах – на кінець 2007 р. у державному продовольчому резерві знаходилося 472 тис. тонн продовольчого зерна, обсяг внутрішнього споживання населенням хліба у перерахунку на зерно становив 7090 тис. тонн. Звідси індикатор достатності запасів зерна у 2007 р. знаходився на рівні 6, 7% за порогового значення 12%. Незважаючи на достатні для забезпечення потреб внутрішнього споживання зернові ресурси та запровадження квотування експорту внутрішні ціни на продовольче зерно зросли у 1, 7 раза. Через 4 роки фонд зерна зріс у 3, 3раза і в 2011 р. він становив 1558 тис. тонн. Обсяг внутрішнього споживання за цей час зменшився на 5, 1%. Індикатор достатності запасів зерна у 2011 р. склав 23% при рекомендованому не менше 20%. Товарні інтервенції борошна на внутрішній ринок дозволили у 2011 р. уповільнити зростання цін на хліб масових сортів за рахунок сировинного фактора.
4. Економічна доступність продуктів харчування – у 2007 р. становила 53, 2% за порогового значення 60%. У 2011 р. цей показник становив 53, 1%, що на 0, 1% менше показника у 2007 р. і на 0, 3% вище показника попереднього року. Для порівняння зазначимо, що в країнах Європи доступність становить 20-25%. Якщо розглянути структуру витрат домогосподарств на продукти харчування, то найбільшу частку займають витрати на м'ясо (23%), на хліб і молоко порівно – по 13%, на овочі – 10%. Лише 3% витрачається на харчування поза домом і 2% на купівлю яєць.
Як у 2007 р., так і у 2011 р. найменше витрачали на придбання продуктів харчування домогосподарства міста Києва – відповідно 45, 9 і 44, 6%. Якщо у 2007 р. найбільші витрати були у Волинській області (рівно 60%) і тільки тут досягли граничного критерію, то у 2011 р. найбільші витрати були у Рівненській області (61, 8%), в результаті чого Волинська область зайняла друге місце з показником 60, 8%. У 2011 р. у Рівненській, Волинській та Одеській областях вдалося не просто досягти, а й перевищити граничний критерій доступності продуктів харчування, що є позитивним явищем.
5. Диференціація вартості харчування за соціальними групами. Цей коефіцієнт у 2011 р. становив 1, 6, що на 0, 3 пункта менше, ніж у 2010 р. і на 0, 2 пункта менше, ніж у 2007 р., а це свідчить про тенденцію до згладжування розшарування соціальних груп. Як у 2007 р., так і й 2011 р. домогосподарства з найбільшими доходами споживали більше по всіх видах продовольства у порівнянні з домогосподарствами з найменшими доходами. Найбільша перевага за досліджуваний період спостерігається по плодах, м’ясі, рибі і молоку. Так, у звітному році домогосподарства з найбільшими доходами споживали у 2, 24 раза більше плодів, ягід, винограду, на 89% більше м'яса і м'ясопродуктів, на 69% більше риби і рибопродуктів, на 67% більше молока і молокопродуктів., ніж домогосподарства з найменшими доходами.
6. Ємність внутрішнього ринку окремих продуктів. У 2011 р. порівняно з 2010 р. місткість внутрішнього ринку овоче-баштанних продуктів зросла на 13%, плодово-ягідної продукції – на 9, 2%, картоплі – на 7, 7%, яєць – на 6, 7%. А от місткість ринків олії і риби зменшилася однаково – на 8%, молока і хліба – на 1%, м’яса – на 2% (табл. 2. 3).
Оцінка ємності внутрішнього ринку (тис. тонн)
Таблиця 2. 3. 
Назва продуктів харчуванняЄмність внутрішнього ринку2011р. до, % 
2007р. 2010р. 2011р. 2007р. 2010р. 
Хліб і хлібопродукти5392, 25105, 95046, 893, 698, 8
М'ясо і м'ясопродукти2124, 62384, 02339, 4110, 198, 1
Молоко і молокопродукти10448, 19469, 89363, 089, 698, 9
Риба і рибопродукти710, 3667, 0614, 386, 592, 1
Яйця (млн. шт.) 11741, 013279, 614165, 0120, 6106, 7
Овочі5509, 06581, 37440, 0135, 1113, 0
Плоди, ягоди, виноград1958, 02203, 22405, 0122, 8109, 2
Картопля6065, 05913, 86368, 3105, 0107, 7
Цукор1860, 01704, 01758, 394, 5103, 2
Олія рослинна всіх видів664, 2680, 0625, 394, 192, 0
із неї олія соняшникова450, 0428, 0426, 094, 799, 5
Зменшення в раціоні населення кількості спожитого м’яса, молока, риби і збільшення картоплі свідчить про негативну ознаку споживання некалорійних і недорогих продуктів. Якщо порівнювати показники 2011 р. з даними 2007 р., то видно, що спостерігалася аналогічна тенденція, лише споживання м’яса за цей період зросло на 10, 1%, що є досить позитивним явищем.
7. Продовольча незалежність за окремим продуктом. Задоволення потреб населення у продовольстві упродовж 2007-2011 рр. здійснювалося за рахунок продукції вітчизняного виробництва (табл. 2. 4).
Стан імпортозалежності за групами продовольства (тис. тонн)
Таблиця 2. 4. 
Назва продуктів харчуванняВідсоток імпортозалежності, % Відхилення у 2011р. до, (+, -) 
2007р. 2010р. 2011р. 2007р. 2010р. 
Хліб і хлібопродукти4, 82, 61, 7-3, 1-0, 9
М'ясо і м'ясопродукти11, 515, 910, 4-1, 1-5, 5
Молоко і молокопродукти1, 92, 92, 70, 8-0, 2
Риба і рибопродукти71, 171, 666, 7-4, 4-4, 9
Яйця (млн. шт.) 0, 40, 90, 40-0, 5
Овочі та баштанні2, 94, 73, 80, 9-0, 9
Плоди, ягоди, виноград64, 051, 348, 3-15, 7-3
Картопля0, 10, 50, 60, 50, 1
Цукор1, 320, 515, 314-5, 2
Олія рослинна всіх видів56, 546, 939, 8-16, 7-7, 1
із неї олія соняшникова0, 060, 20, 20, 140
Відсоток імпортозалежності не повинен перевищувати 30%, а впродовж досліджуваного періоду імпортозалежність на ринку риби і рибопродуктів становила 66, 7-71, 6%, плодів і ягід – 48, 3-64, 0%, рослинної олії – 39, 8-56, 5%. Однак таку ситуацію можна пояснити тим, що на цих ринках імпортують продукцію, яку не виробляють в Україні (тропічні фрукти, пальмова чи кокосова олія тощо). При цьому попит на соняшникову олію повністю забезпечувався за рахунок власного виробництва. Продовольча залежність за м'ясом і м'ясопродуктами знаходилась на рівні 10, 4%, за цукром – 15, 3%, а за всіма іншими групами продовольства не перевищувала 5%. Позитивним є той факт, що за досліджуваний період імпортозалежність фактично по всіх видах продукції мала тенденцію до зменшення [25, 26].
Ситуація, що склалася на світових ринках продовольства, свідчить про особливу зацікавленість споживачів у здоровому і повноцінному харчуванні. У багатьох країнах світу діє ринок збуту екологічно чистих продуктів харчування, що сприяє розвитку біологічного (органічного) землеробства. Зокрема, у США забезпечено захист населення від неякісного продовольства. Там розроблена система контролю за якістю і станом екологічної безпеки продовольства, витрати на яку складають понад 1 млрд доларів на рік. Це дозволяє своєчасно виявити й усунути з ринку неякісну продукцію, що загрожує здоров’ю споживачів.
Щорічний продаж екологічно чистих продуктів до 2010 р. у світі може сягнути 100 млрд дол. Ціни на органічні продукти на 10-15% вищі, але попит на них постійно зростає. За прогнозами вчених, до 2010 р. в Європі під органічним землеробством використовуватимуть понад 20% сільськогосподарських земель [19, с. 42]. Останніми роками близько 98% валового збору картоплі в Україні отримують від господарств населення, а тому її можна віднести до органічної продукції, адже там її вирощують в основному вручну і переважно без міндобрив.
Постало питання світового масштабу: де взяти продовольство для приросту людства і як домогтися підвищення продуктивності сільського господарства не на шкоду якості продукції. Для України таке питання є досить актуальним, адже її вважають країною з високим рівнем продовольчої небезпеки. Першочергова роль тут належить державі. У США, що є основним експортером продуктів харчування і зерна у світі, рівень державної підтримки сільського господарства становить 40% відносно вартості виробленої сільськогосподарської продукції, у країнах ЄС – 35%, а в Японії та Франції – 72%, в Україні – 8, 3%. США спрямовують з бюджету в агросферу від 60 до 80 млрд дол. щороку [3, с. 55].
У розвинутих країнах світу – основних експортерах продовольства – аграрна політика характеризується державним регулюванням і підтримкою сільськогосподарського виробництва з використанням кредитів, позик, дотацій тощо. Наприклад, у США діють 16 федеральних продовольчих програм, які підтримують купівельну спроможність населення з низькими доходами і забезпечують тим, хто потребує, мінімальний рівень харчування. За оцінкою Міністерства сільського господарства США 31 млн осіб (11% населення) належать до уразливої щодо голоду і недоїдання соціальної групи. Крім населення з низькими доходами, за продовольчими програмами забезпечують шкільні сніданки та обіди майже для 24 млн школярів, 50% немовлят і 25% дітей у віці 1-4 років [6, с. 133].
 
2.3. Особливості продовольчої проблеми на рівні сім’ї (соціологічне дослідження)
 
На основі дослідження економічної доступності продовольства, рівнів споживання продуктів харчування окремими групами домогосподарств з різними доходами виділено 11 таких груп. У кожній групі проаналізовано річний раціон харчування, що складається з 44 видів і груп продуктів харчування в порівнянні з мінімальними та раціональними нормами харчування. По кожній соціально-сімейній групі розраховано коефіцієнти достатності й доступності продовольства. Вони показують, що третина населення має раціон нижче мінімального рівня споживання, харчування ще третини населення є недостатнім. При цьому при зниженні доходів витрати на харчування зростають від 52% до 74%. Харчування погіршується зі зростанням кількості дітей у сім’ї.
Крім аналізу даних обстежень домогосподарств, нами проведено власні соціологічні дослідження з проблем продовольчої безпеки на рівні окремої сім’ї. Аналіз відповідей на 40 питань анкети підтвердив висновки про невідповідність споживання продуктів харчування в сім’ях не лише раціональним, але й мінімальним нормам харчування по таких продуктах, як м’ясо, молочні продукти, риба, плоди і ягоди, що пов’язано, в першу чергу, з платоспроможністю населення. Серйозною проблемою є якість харчових продуктів.
Анкетування підтвердило статистичні дані бюджетних обстежень домогосподарств про високу частку витрат сімей на харчування. Більше половини опитаних сімей виробляє продукти харчування в підсобному господарстві або на дачі, чверть сільських сімей отримує сільськогосподарську продукцію в якості оплати праці чи плати за оренду землі і майна. Респондентам було задано питання, чи існує продовольча безпека на рівні держави і рівні сім’ї. Близько 80% опитаних вважають, що така проблема існує, в тому числі більше 50% стверджують це однозначно. Відповіді свідчать про невпевненість значної частини сімей у своїй продовольчій безпеці, особливо, що стосується держави (рис. 4).
З цією невпевненістю пов’язано створення в домогосподарствах запасів продовольства, значна частина якого вироблена власноручно. Самозабезпечення продуктами харчування підвищує рівень продовольчої безпеки окремої сім’ї в умовах нестабільності продовольчого ринку, низьких доходів. Але, з іншого боку, воно звужує місткість продовольчого ринку, а зрештою не сприяє розвитку агропромислового виробництва і є ознакою економіки слаборозвинутих країн.
Висновки. Отже, оцінивши сучасний стан продовольчої безпеки, можна виокремити низку позитивних характеристик, а саме: формування ринкової інфраструктури (система гуртових продовольчих ринків і маркетингової інформації) ; зростання доходів населення; підвищення самозабезпечення населення продуктами харчування внаслідок розширення розмірів господарств населення та дачних ділянок. Однак мають місце і негативні характеристики, зокрема: зниження купівельної спроможності населення; недосконале державне регулювання зовнішньої торгівлі продовольством; немає умов для стабільного функціонування ринку продовольства; не створено умов для стабільного зростання обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції, в тому числі й картоплі.
В Україні варто розглядати два основні напрями досягнення продовольчої безпеки. По-перше, необхідно забезпечувати постачання продовольства в таких кількостях, які могли б забезпечити здорове і повноцінне харчування населення. По-друге, треба зробити наголос на досягненні самозабезпеченості продукцією сільського господарства (зокрема продукцією, яку виробляють у господарствах населення), а також на підтримці і захисті державою вітчизняних товаровиробників, що автоматично коригує імпорт продукції.
Сприятливі природно-кліматичні умови для вирощування переважної більшості сільськогосподарських культур і потужний людський потенціал дозволяють Україні не лише забезпечити власну продовольчу безпеку, а й стати активними гравцем на світовому ринку продовольства. Відтак необхідно прискорити процеси реформування аграрного сектору України, що потребує суттєвої модернізації в напрямі розвитку підприємницької діяльності на селі, впровадження інноваційних технологій у виробництво, забезпечення дохідності товаровиробників, а також розбудови соціальної інфраструктури та розвитку сільських територій [29, с. 39].
За прогнозами ООН, чисельність людства до 2050 р. зросте до 9, 3 млрд. осіб, тоді як продуктивність рослинницької продукції – тільки на 15%, а вміст білка зменшиться на 20%. Таким чином, виникає першочергове завдання для вчених-аграріїв світу: як забезпечити продуктами харчування людство і як підвищити продуктивність сільського господарства не на шкоду якості продукції [18, с. 125]. Населення України також необхідно забезпечити якісними продуктами харчування за доступними цінами і поліпшити асортимент харчування. Для цього треба вжити низку заходів для забезпечення безперебійного надходження на споживчий ринок різноманітних продуктів харчування високої якості та підвищення купівельної спроможності населення.
 
РОЗДІЛ III. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ АПК УКРАЇНИ
 
Головне завдання що стоїть перед галузями АПК – це зростання сільськогосподарського виробництва, надійне забезпечення країни продуктами харчування та сільськогосподарською сировиною, об’єднання зусиль усіх галузей комплексу для одержання високих кінцевих результатів. Надавати можливості виходу продукції АПК України на світовий ринок.
Перед АПК України стоять великі і відповідальні завдання. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого – охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК.
Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність взаємопов’язаних галузей породного господарства, об’єднаних своєрідною цільовою функцією (забезпечення населення продуктами харчування і предметами народного споживання сільськогосподарського походження), що розвиваються відповідно до конкретних природно-географічне і суспільно-географічних особливостей території.
Агропромисловий комплекс України – це цілісна народногосподарська система взаємопов’язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню [11].
Стан справ у агропромисловому комплексі вагомо позначається на суспільстві в цілому. Зміни в державі, в економіці пройшли такими швидкими темпами, що державна система не змогла своєчасно на них відреагувати і, як результат, відбулося те, що характеризує сьогоднішню ситуацію в АПК України. Однак не варто оцінювати зміни тільки з негативної точки зору. Реальний стан справ, як індикатор, підкреслює необхідність нових перетворень. Саме у цьому полягає актуальність теми даної роботи.
Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостями; це вплив природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об’єктивна необхідність використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного засобу виробництва – землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.
АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний і організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності і зв’язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей і агропромислових циклів (ланцюгів).
До складу АПК входить понад 100 галузей і підгалузeй народного господарства, та ще багато галузей частково або повністю з ними пов’язані. Галузі, що входять до складу АПК, можна згрупувати в окремі функціональні сфери (блоки) :
а) виробництво сільськогосподарської продукції (рослинництво, тваринництво) ;
б) промислова переробка сільськогосподарської продукції (харчосмакова, м’ясна, молочна, мукомельно-круп’яна промисловість, легка промисловість по переробці сільськогосподарської сировини) ;
в) виробництво засобів виробництва для всіх галузей АПК (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, продовольче машинобудування; виробництво мінеральних добрив та інших хімічних засобів для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва; мікробіологічна промисловість, комбікормова промисловість; сільське будівництво);
г) виробнича та соціальна інфраструктура (заготівля, зберігання, транспортування і реалізація продукції, науково-дослідні організації і підготовка кадрів) [17].
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва.
Важливою умовою зміцнення економічного потенціалу в Україні є створення сучасної ринкової структури виробництва.
Сьогодні країна перебуває у глибокій економічній кризі, що негативно впливає на хід реформ, особливо в АПК.
В основу ринкових перетворень в АПК покладена програма роздержавлення і приватизація, а для сільськогосподарських підприємств – створення нових господарських структур та засадах приватної власності на майно і землю [14].
Економічні можливості аграрного сектора України використовується не повністю. Економічні реформи проводяться послідовно і поки що не забезпечили підвищення ефективності і продуктивності праці.
Проте не можна не помітити певних позитивних зрушень в аграрному секторі. Багато колишніх колгоспів і радгоспів після реорганізації земельних і виробничих відносин адаптувалось до вимог ринкової економіки. В цих господарствах спостерігається зростання обсягів виробництва. Замість матеріалоємних та трудозатратних впроваджуються високоефективні технології, що дозволяють виробляти конкурентоспроможну продукцію для внутрішнього і зовнішнього продовольчого ринку. Не можна однозначно стверджувати, що для цієї категорії підприємств всі питання вирішені. Підтримувати високий рівень господарювання на землі непросто. Є в них претензії до органів виконавчої влади, законодавчих структур стосовно несвоєчасних розрахунків за продану продукцію, нестабільного матеріально-технічного забезпечення, відсутність паритету у міжгалузевих відносинах тощо. Не менш важлива також ринкова орієнтація приватного сектора і присадибного господарства населення.
Великі проблеми виникли із використанням природних ресурсів Якість навколишнього середовища, його відтворювальний і відновлюваний потенціал значно зменшується з нарощуванням масштабів ресурсовикористання і обсягів забруднюючих речовин та відходів. І все це аж ніяк не пов’язане із збільшенням населення або підвищенням його життєвого рівня. Навпаки, приріст населення падає, а життєвий рівень погіршується. Кризовий стан, що склався в аграрному секторі, та використання природних ресурсів вимагають концептуального визначення основних напрямів та змісту аграрної реформи, взаємоузгодження експлуатації природних ресурсів, сфер вкладення капіталу з урахуванням чисельності населення та майбутніми потребами людей [16].
З розвитком продуктивних сил суспільства великого значення у збільшені виробництва продукції рослинництва і тваринництва набувають використання досягнень науково-технічного прогресу, розробка та впровадження високоефективних науково обґрунтованих систем ведення сільського господарства, спеціалізація та раціональне використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Процес відтворення в сільському господарстві досить складний і залежить від природних, науково-технічних, біологічних, соціальних та економічних факторів. Все це вимагає глибоких економічних знань, постійного аналізу, застосування економічних законів.
Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого – охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов’язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших – з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.
Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки.
Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:
- визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;
- регулює земельні відносини;
- здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;
- сприяє здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;
- встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;
- здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства;
- визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.
Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження [17].
Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогосподарської продукції прямі державні субсидії виробничого призначення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.
Сьогодні мета прямих державних виплат – не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань – підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу – один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість введено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.
Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В цілому по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев’ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину – субсидування цін.
Отже, систему державного регулювання аграрної сфери повинні характеризувати все проникний вплив держави на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції та високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників [14].
Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємництва та конкуренції. Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і, зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектора.
Проблема ця багатопланова, така, що стосується, з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого – потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.
Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. На сільське господарство витрачається майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК у державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.
Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово трансформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спосіб вільної господарської діяльності і сприяли його позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Не викликали сумніву і основні його регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.
В роботі не випадково проаналізовано окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу можна досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати причини виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері.
До основних етапів аграрної політики України можна віднести: по-перше, роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; по-друге, надання суб’єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; по-третє, лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій; по-четверте, лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; по-п’яте, формування приватного сектора в сільському господарстві [12].
Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціональні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.
Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку галузей АПК. Стратегія і тактика реформ щодо подальшого розвитку АПК і сільського господарства повинні концентруватися на трьох взаємопов’язаних напрямах: формування ефективного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища (“правил гри”) на ринку; активний пошук та мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Головна мета цього процесу – розбудова конкурентоспроможного аграрного сектора економіки шляхом створення умов для прискореного формування ефективного господаря-власника [17].
Процес реформування сільськогосподарського виробництва розпочався в різних напрямах і адекватний стихійному пошуку істини. Це явище закономірне і тільки час збалансує різні варіанти. Аналіз сільськогосподарського виробництва свідчить, що виробничо-технологічні та соціальні структури сільськогосподарських підприємств за формою і місткістю можуть відповідати вимогам ринкової економіки. Їм притаманний високий потенціал конкурентності на перспективу, а за економічним змістом вони потребують докорінного реформування.
Головна мета реформування – створення різних форм господарювання, в основі яких є приватний власник землі і майна. Здійснюються передача земель колективних сільськогосподарських підприємств у колективну власність як форму функціонування приватної власності, їх паювання з визначенням кожному члену трудового колективу земельної частки (паю) з видачею відповідного державного сертифіката. Розвиваються земельно-орендні відносини. Проведена грошова оцінка сільськогосподарських угідь, яка враховується при визначенні вартості земельного паю і встановленні цін на сільськогосподарську продукцію та земельного податку.
У відповідності з концепцією розвитку сільського господарства намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання:
- реорганізація колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства, селянські спілки з персоніфікованою власністю на майно і землю;
- реорганізація колективного чи державного підприємства в виробничі кооперативи, які мають більшу самостійність;
- формування аграрно-акціонерних підприємств;
- створення приватно-орендних підприємств;
- об’єднання в асоціації пайовиків, створення спілок пайовиків.
При організації нових сільськогосподарських формувань на орендній або акціонерній основі виникає необхідність у розширенні оперативно-господарської самостійності госпрозрахункових підрозділів, створенні якісно нової організації структури господарства незалежно від форми власності. Департаментом реформування сільського господарства запроваджено систему моніторингу аграрної реформи, яка забезпечує публічність та прозорість процесів реформування відносин власності.
Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать у реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:
- реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю й зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;
- удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК із державою у вирішенні соціальних проблем села;
- створенні відповідної правової бази.
Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі. Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу.
 
ВИСНОВКИ
 
Складний період переживає нині наша країна. Економіка всього народного господарства, у тому числі і його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, які повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямі ринкових відносин. При цьому з об’єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, тому що в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративно-командної системи управління. Потрібно оволодіти й користуватися теорією попиту і пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса і Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання.
Протягом останніх років все сільськогосподарське виробництво було збитковим. Але у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тим, що в Україні реформи не йдуть. Проте з цим важко погодитись. За минулі роки в АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції і матеріало-технічного постачання, систему ціноутворення, страхування, кредитування, оподаткування, держава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі й майна. Отже, багато зроблено, але бажаних результатів немає.
На думку провідних економістів, різкий і такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними факторами, непослідовністю й безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, яка формувалася десятиріччями, і тих політичних суперечностей, що існують нині.
У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера з виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м’яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній усіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка України змогла отримати якомога більшу вигоду, – святий обов’язок тих, хто причетний до керівництва державою, і зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії [12].
Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (і чим він різноманітніший, тим краще). В Україні головним ресурсним потенціалом є земля.
Вихід із становища, яке склалося в АПК, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай і жорстких, але певних “правил гри”, які забезпечували б для тих, хто нормально працює, хоча б мінімум умов простого відтворення.
Треба зменшити фактичний податковий прес на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на землю й на прибуток. Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійний і відомий хоча б на кілька років.
Необхідно уточнити наявні програмні документи з питань соціального розвитку села і життєзабезпечення сільського населення, визначити джерела фінансування програм, їх конкретних виконавців і строки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів і решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення з урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватного підприємництва на селі.
Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.
Кожному товаровиробнику варто постійно й чітко підраховувати витрати свого виробництва і знати, що в ринкових умовах доцільно виробляти тільки те, що можна вигідно продати.
Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, в тому числі ринок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих політичних лідерів про те, що ми за ринкову економіку, але проти ринку землі, виглядають досить дивно.
Земля має бути включена в ринкові відносини послідовно. Передовсім, слід визначати її вартість і будувати земельні відносини тільки через вартісне зіставлення сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство. Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток селянських (фермерських) господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
1.Баланси та споживання основних продуктів харчування населення України за 2012 рік: статистичний збірник / відп. за випуск О. М. Прокопенко; Державний комітет статистики України. – К., 2013. – 56 C.
2.Басюркіна Н. Й. Забезпечення продовольчої безпеки в умовах трансформації економіки України / Н. Й. Басюркіна // Вісник соціально-економічних досліджень: зб. наук. праць. – Вип. 29. – Одеса: Вид-во ОДЕУ, 2008. – С. 89-98.
3.Варченко О. До питання поєднання державного і ринкового регулювання продовольчої безпеки / О. Варченко // Економіка України. – 2004. – № 7. – С. 53-59. 8
4.Витрати і ресурси домогосподарств України у 2012 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України) : статистичний збірник. Частина перша. – К. : Державний комітет статистики України, 2013. – 377 C.
5.Герасимчук А. А., Куценко О. М., Писаренко В. М., Рабштина В. М. Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти лекцій. – К. : НМК ВО, 1993 р. -№ 10. – С. 79.
6.Гойчук О. І. Агропромислова стратегія США / О. І. Гойчук // Економіка АПК. – 2003. – № 4. – С. 133-137.
7.Гойчук О. І. Продовольча безпека: монографія / О. І. Гойчук. – Жиомир: Полісся, 2004. – 347 C.
8.Голіков А. П. Регіональна економіка та природокористування: навч. посіб. / А. П. Голіков. – К. : Центр навч. л-ри, 2009.
9.Гойчук О. І. Продовольча безпека: структура, рівні та критерії забезпечення / О. І. Гойчук // Загальні проблеми економіки. – 2003. – № 12. – С. 12-18.
10.Зеленська О. О. Система продовольчої безпеки: сутність та ієрархічні рівні / О. О. Зеленська // Вісник ЖДТУ. – 2012. – № 1 (59). – С. 108-112
11.Земельний кодекс України. // ВВР – 2003. – № 10 – С. 79.
12.Климко Г. Н., Нестеренко В. П., Каніщенко Л. О., Чухно А. А. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. – К. : Вища школа – Знання:. – 2007. – С. 455-462.
13.Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К. : “Феміна”, 1996. – 64 C.
14.Кочерга С. В. Зміна власності – крок до ринкових перетворень. // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих вчених/ – Полтава: Полтава, 2007. – С. 213-216.
15.Кочетков О. В. Формування системи показників продовольчої безпеки України / О. В. Кочетков, Р. В. Марков // Економіка АПК. – 2002. – № 9. – С. 142-158.
16.Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи /на рос. мові/. // ЕУ. – 2007. – № II. – С. 55-64.
17.Кузняк Б. Проблеми відродження господаря на землі. // ЕУ. – 2008. – № 6. – С. 68-74.
18.Кушнір І. В. Тенденції аграрного виробництва країн – основних виробників сільськогосподарської продукції / І. В. Кушнір // Економіка АПК. – 2003. – № 4. – С. 124-129.
19.Лайко П. Безпека харчування – запорука здоров’я / П. Лайко, М. Бабієнко, Є. Бузовський // Економіка АПК. – 2004. – № 10. – С. 37-46.
20.Лукінов І. І. Про стратегію трансформування АПК та забезпечення продовольчої безпеки України / І. І. Лукінов, П. Т. Саблук // Економіка України. – 2009. – № 9. – С. 62-81.
21.Лукінов І. І. Продовольча безпека у світовому вимірі / І. І. Лукінов // Економіка АПК. – 2001. – № 4.
22.Лупенко Ю. Формування акціонерних структур в АПК. // ЕУ – 2003. – № 11 – С. 5-59.
23.Марченко О. До питання поєднання державного і ринкового регулювання продовольчої безпеки / О. Марченко // Економіка України. – 2004. – № 7. – С. 53-58.
24.Основні економічні показники виробництва продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах за 2011 рік: статистичний бюлетень/ відп. за випуск Н. С. Власенко; Державний комітет статистики України. – К., 2012. – 88 C.
25.Оцінка стану продовольчої безпеки України у 2007 році. [Електронний ресурс] – Режим доступу: www. me. gov. ua/file/link/120720/file/zvit_2007. doc
26.Оцінка стану продовольчої безпеки України у 2010 році. [Електронний ресурс] – Режим доступу: www. me. gov. ua/file/link/120720/file/zvit_2010. doc.
27.Пасхавер В. Продовольчі аспекти подолання бідності / В. Пасхавер // Економіка України. – 2004. – № 10. – С. 71-77.
28.Принципи здорового харчування. : посібник для поліпшення якості роботи. [Електронний ресурс] // CINDI Україна. – Київ, 2001. – С. 20. – Режим доступу: http: //www. rql. kiev. ua/cardio_j/PREVENTIVE/preventive 1. htm.
29.Розвиток аграрного виробництва як передумова забезпечення продовольчої безпеки України: аналітична доповідь. – К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. – 39 C.
30.Тринько Р. І. Продовольча безпека: аналітична діагностика: монографія / Р. І. Тринько. – Львів, 2010. – 168 C.
31.Global Food Security Index. – Access mode: http: //foodsecurityindex. eiu. com.
Фото Капча