Агропродовольча політика держави як система заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки країни

Таке становище визначається не тільки високим технічним рівнем сільського господарства цих країн. Важливу роль відіграє аграрна політика держави. Розвиток сільського господарства країн західних багато в чому залежить від субсидування виробництва. У останні десятиліття цей компонент політики аграрної став більш масштабним. Обсяг субсидій (платежі прямі, дешеві позики, гарантовані ціни) складає 40% вартості виробництва. Згідно з оцінками ОЕСР, величина субсидій у 1995 р. коливалася від 4% обсягу сільськогосподарського виробництва в Новій Зеландії та 10% в Австралії, понад 20% у США і 30% в Канаді, 43% в країнах ЄС, до 62 – 80% в Японії та країнах ЄАВТ. Значна частина видатків фермерів промислово розвинених країн компенсується державою. Держава не тільки забезпечує вищий рівень виробництва, але і підтримує експорт, захищає виробників сільськогосподарської продукції від зовнішній конкуренції.

Багато інших країн мають великі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, мають можливість вирощувати по два врожаї на рік. Це дозволяє ряду дослідників говорити про них, немов про потенційні житниці людства. Але саме вони виявляються не в змозі забезпечити своє населення продуктами харчування. Причин для цього багато, включаючи, насамперед, рівень їх економічного розвитку.

У багатьох країнах характер землекористування обтяжується відсталими формами відносин, поданих натуральними і напівнатуральними індивідуальними селянськими господарствами, великими латифундіями, громадою, збереженням лихварства. Дрібні господарства переважають у країнах Азії та Африки. Вони не можуть використовувати сучасні знаряддя праці, мінеральні добрива, користуватися послугами кредитних установ. Багато з них не здатні забезпечувати власні сім'ї достатнім харчуванням. В Індії до таких відносяться поряд 60 мільйонів господарств площею менше 1 га землі.

У країнах зі значним сільськогосподарським потенціалом аграрне виробництво використовувалося в цілях загального розвитку країни. Ціни, що встановлюються на сільськогосподарські продукти, занижувалися для підтримки життєвого рівня промислових робітників, сільськогосподарський експорт оподатковується митом для фінансування імпорту машин та обладнання.

У ряді країн з високим сільськогосподарським потенціалом цей перекіс значний. Так, в Аргентині і Колумбії цінові утримання становили відповідно 38 і 55% вартості сільськогосподарської продукції в 1982-1987 рр.. У групі найбідніших країн сільськогосподарські виробники недоотримували 25% їхнього доходу.

Деформації відтворення в аграрному секторі виявляються не лише в ціноутворенні, а й у пріоритетах розвитку, включаючи фінансування з боку уряду сільськогосподарських послуг, інфраструктури, досліджень. Щоб здобути необхідні валютні засоби для скорочення зовнішньої заборгованості, багато країни під тиском МВФ, МБРР вимушені перемикати значні посівні площі на вирощування експортних культур, таких, як бавовна, арахіс та інші. З цим пов'язаний той факт, що кількість імпортерів продовольства зростає.

Це засвідчує про те, що продовольча проблема визначається різними аспектами світового розвитку – від економічних і політичних до соціокультурних та етносоціальних. Серед них найважливіша роль належить загальному розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Статистичний аналіз показує, що сільському господарству країн, що розвиваються серйозних збитків завдає політика промислово розвинених країн. Окремі оцінки свідчать, що усунення порушень у дії ринкових сил в їх сільському господарстві приведе до зниження самозабезпеченості розвинених країн продуктами харчування до 85%, підвищення самозабезпеченості країн, що розвиваються до 102%, і збільшення чистих надходжень країн, що розвиваються від експорту продовольства.

Збільшення виробництва продовольства та звільнення міжнародної торгівлі від деформацій в східноєвропейських країнах і в країнах, що розвиваються, можуть сприяти доступності продуктів харчування в цих країнах і підвищенню рівня харчування. Але часто цього буває недостатньо. Широкомасштабний голод відбувався, коли запаси продовольства значно не зменшувалися (Ефіопія – 1972-1974 рр.), або навіть збільшувалися (Бангладеш, 1974 р.). Є цілий ряд країн, в яких, хоча забезпеченість продовольством на душу населення і поліпшувалася, але значні верстви населення хронічно недоїдали.

Це свідчить про те, що достатня кількість продовольства на національному рівні не означає, що кожен житель зможе отримати його в необхідній кількості. В сучасних умовах ринкові сили виявляються нездатними вирішити проблеми голоду і недоїдання людей у багатьох країнах світу. Дестабілізація ринків продовольства, протекціоністська політика промислово-розвинених країн, величезна фінансова заборгованість країн, що розвиваються роблять практично нереальним для більшості країн імпорт продовольства в необхідних кількостях.

 

 

Дослідження показують, що нині немає жодної держави, яка б не переймалася питаннями продовольчої безпеки. Це стосується виробництва продовольчих товарів, їх розподілу, імпорту-експорту продовольства, споживання продуктів харчування тощо. Однак кожна країна має свої завдання у покращенні продовольчого забезпечення свого населення залежно від досягнутого рівня вирішення цієї проблеми [7, с. 347].

Питання продовольчої безпеки є досить актуальним й для України, адже в результаті непродуманих реформ в аграрній сфері виробництво сільськогосподарської продукції у нашій державі суттєво скоротилося. Питома вага України у виробництві зерна у світі у 2010 р. становила 1, 6%, картоплі – 5, 8%, овочів – 0, 9%, м’яса – 0, 7%,