Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Англійське мистецтво кінця XVIII-першої половини XIX століття

Предмет: 
Тип роботи: 
Контрольна робота
К-сть сторінок: 
23
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Контрольна робота з дисципліни
«Культура і мистецтво країн Європи»
на тему:
 
«Англійське мистецтво кінця XVIII-першої половини XIX століття»
 
План
 
Вступ
І. Англійське мистецтво кінця XVIII століття за видами: живопис, література, архітектура, філософія
ІІ. Англійське мистецтво початку XIX століття
Висновки
Список використаної літератури
 
Вступ
 
Темою даної контрольної роботи є «Англійське мистецтво кінця XVIII- початку XIX століття».
Метою роботи є вивчення та аналіз історичної та культурологічної літератури з зазначеної теми, опис розвитку мистецтва різних напрямків в Англії у XVIII-XIX століттях.
Актуальність теми можна пояснити тим, що XVIII та початок XIX століття неймовірно сильно вплинули на розвиток культури у всьому світі, і тому доречним є вивчення даної теми для кращого розуміння розвитку культури в цілому.
 
І. Англійське мистецтво кінця XVIII століття за видами
 
1. Живопис
На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо – це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.
XVIII століття – доба Просвітництва. Розвиток європейського мистецтва в період Просвітництва – складний і нерівномірний. У позбавленій національної єдності Італії найвищі мистецькі досягнення пов'язані з венеціанською школою. У Франції прослідковується еволюція від рококо до мистецтва програмно-громадянської моральності. В мистецтві Англії вже зароджувалися характерні риси реалізму розвинутого буржуазного суспільства. Раціоналізм філософсько-естетичної думки XVIII ст. не пригнічував свіжості й щирості почуття, але породжував спрямованість до пропорційності, вишуканості, гармонійної довершеності художніх явищ мистецтва, починаючи з архітектурних ансамблів і закінчуючи прикладним мистецтвом. Просвітителі надавали величезного значення в житті і мистецтві почуттю – осередку найблагородніших поривань людства, почуттю, що прагне цілеспрямованої дії, почуттю, здатному відродити справжні чесноти «натуральної людини», яка керується законами природи.
Гостра спостережливість, витончена культура думка і почуття характерні для всіх художніх жанрів XVIII ст. Художники прагнули зафіксувати різноманітні у відтінках, буденні, життєві ситуації. Самобутні індивідуальні образи тяжіли до цікавих розповідей і феєричної видовищності, гострих конфліктних дій, драматичних інтриг і комедійно побудованих фабул, витонченого гротеску, буфонади, граціозних пасторалей, галантних святкувань.
Мистецтво XVIII ст. пройшло два етапи. Перший продовжувався до 1740-1760 рр. Він характеризується видозміною пізніх форм бароко в декоративний стиль рококо. Своєрідність мистецтва першої половини XVIII ст. – в поєднанні дотепного і глузливого скептицизму і вишуканості. Це мистецтво, з одного боку, витончене, аналізує нюанси почуттів і настроїв, спрямоване до граціозної інтимності, стриманого ліризму, з іншого боку, тяжіє до «філософії насолод», до казкових образів Сходу – арабів (шейхів), китайців (чаклунів), персів (фокусників). Одночасно з рококо розвивався реалістичний напрям. У деяких майстрів він набув гостровикривального характеру (У. Хогарт). Відкрито виступала боротьба художніх напрямів всередині національних шкіл. Другий етап пов'язаний з плюралізмом естетичних ідеалів, їхньою конкуренцією, змагальністю, за плечима яких стояли різні культурно-політичні позиції державних інституцій і народних традицій.
Життєстверджувальний класицизм протиставляв декоративності рококо природну простоту, суб'єктивній сваволі пристрастей – пізнання закономірностей реального світу, почуття міри, благородство думок і вчинків. Одночасно з класицизмом, і зазнаючи його впливу, продовжував функціонувати реалістичний напрям, у якому художники намагались узагальнювати життєві явища.
У другій половині XVIII ст. в мистецтві зародився сентименталізм з його культом почуття і пристрасного поклоніння всьому простому, наївному, щирому. Виник і пов'язаний з ним передромантичний напрям у мистецтві, пробудився інтерес до середньовіччя і народних форм мистецтва. Всі ці напрями та ідеї знайшли прояв у різних видах мистецтва – архітектурі, живописі, скульптурі, музиці.
Творчість Вільяма Хогарта (1697 – 1764 рр.) стала першим по-справжньому великим явищем в англійському мистецтві. Його по праву називають засновником національної школи живопису, хоча ніхто з молодших співвітчизників не був його прямим учнем. Для творчої манери Хогарта було характерно химерне переплетення мотивів класицизму і сентименталізму. Від класицистів він сприйняв стійкий інтерес до історичного живопису, хоча до міфологічних сюжетів звертався порівняно рідко. Із сентименталістами його об'єднувало прагнення до демократизму і психологізації творів. Типажі на картинах Хогарта немов підглянуті їм в реальному житті, списані з натури. Назавжди зберігши в душі пам'ять дитинства, Хогарт раз по раз повертався думкою в ті роки, коли сім'я відчайдушно потребувала. Важко не помітити його співчуття персонажам з простого народу. Хогарт не судить, він розмірковує і співпереживає. Зовсім інша справа – його картини і гравюри, на яких зображено життя представників вищого світу. Тут художник давав волю сарказму і уїдливості, нещадно розкривав виразки і вади сучасної йому Англії.
Славу Хогарту принесли аж ніяк не історичні картини, про що він так мріяв і до чого прагнув усіма силами, а анекдотичні і сатиричні сценки на злобу дня. Жанр цей до нього вважався традиційно низьким. Хогарт зумів вдихнути в нього нове життя, наповнити іншим змістом. У певному сенсі сатири Хогарта перегукувалися з деякими літературними джерелами. Так, деякі гравюри Хогарта немов є ілюстраціями до книги його друга – письменника Г. Філдінга – «Історія Тома Джонса, знайди». Хогарта відрізняло і прагнення до циклічності, серійності гравюр, щоб взяті разом вони сприймалися як єдине ціле.
Кращі досягнення англійського живопису XVIII ст. поза кола Хогарта лежать в області портретного жанру. Знаменно, що цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської академії мистецтва – національної художньої школи, відкритої в 1768 р. та більш незалежної (як дітище буржуазної культури) від офіційних кіл, ніж європейські академії на континенті. Першим президентом Академії був Джошуа Рейнольдс (1723-1792), живописець і теоретик, у своїх знаменитих «Промовах» виступав прихильником класицистичної естетики, але в роботах зовсім не обмежував себе рамками класицизму і чуйно вловлював віяння нової епохи. Рейнолдс багато займався історичної живописом, писав на міфологічні сюжети. З появою Рейнолдса англійський живопис отримав загальне визнання. Цьому сприяли і громадська просвітницька діяльність художника, його заняття питаннями естетики, теорії мистецтва. У його майстерні, на його обідах збирався цвіт лондонського суспільства, це був свого роду політичний і художній салон. Але найбільше в історії мистецтва Рейнолдс важливий як портретист, і тут ми маємо право назвати його творцем національного портретного жанру, засновником англійської репрезентативного портрета.
Томас Гейнсборо (1727-1788) – другий великий портретист XVIII століття. В англійській живопису епохи Просвітництва Рейнолдс і Гейнсборо висловлюють як би дві сторони просвітительської естетики: раціоналістичну та емоційну. Творче життя Гейнсборо збігалося з формуванням на англійському ґрунті сентименталізму, який знайшов своє найбільш повне вираження не в образотворчому мистецтві, а в літературі, насамперед Лоренца Стерна.
Пейзаж у портретах Гейнсборо має величезне значення. У ранніх портретах він конкретно пізнаваний. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю («Містер Ендрюс з дружиною», близько 1749). У зрілому віці, особливо коли художник переїжджає в Лондон, він часто пише портрети зростання на тлі пейзажу. Його моделі поетичні, мрійливо замислені, душевно тонкі, у них «прочитується» інтелектуальність.
Серед колосальної кількості портретів (понад дві тисячі) Рейнольдса, які знайомлять нас з англійською інтелігенцією того часу, представниками національної культури – письменниками, ученими, акторами, а також державними діячами, військовими, знаттю – «Портрет письменника Стерна», «Портрет Неллі О´Брайен», «Портрет Річарда Берка», «Портрет графа Фредеріка Бейсборо», «Портрет Пенелопи Бусбі», «Портрет адмірала Хітфілда», «Портрет герцогині Девонширської», «Портрет хлопчика» та інші.
Широка ерудиція Джошуа Рейнольдса, його великі знання в галузі техніки живопису, а також енергійний і товариський характер дозволили художнику стати визначним діячем англійського художнього життя свого часу. Він прославився не тільки як великий художник, а й як теоретик живопису, виступав із статтями про мистецтво, був організатором і першим президентом лондонської Академії мистецтв. Творчість і просвітницька діяльність Рейнольдса вплинули на англійську школу живопису кінця XVIII – початку XIX ст.
 
2. Література
Англійська література XVIII ст. за методами зображення дійсності неоднорідна. Провідним методом є просвітительський реалізм. Але перші десятиліття XVIII ст. відзначені розвитком просвітительського класицизму, а в другій його половині розвиваються сентименталізм і ранній романтизм. XVIII ст. в Англії – період, коли виникають всі основні напрями й риси майбутньої англійської літератури початку XIX ст. Величезний шлях проходить роман, блискучі зразки дає сатирична комедія, геніальних вершин досягає поезія. Героями романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінг.
Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660-1731). Яскравий публіцист, у низці своїх памфлетів висміював дворян за прихильність до титулів. Висував проекти реформ, які сприяли б буржуазному розвитку Англії. Популярні твори «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історія полковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принесли автору світову славу і визнання. У «Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, безмежних людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.
Англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667-1745), чий роман «Мандри Гулівера» у світі читача користувався необмеженою популярністю, також був одним із найяскравіших представників літератури того часу. Він сатирично зображував політичний і соціальний лад сучасної йому Англії, політичних діячів. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість. У великій серії памфлетів Свіфт показує жахливі результати англійського панування в Ірландії. Він був ідейним натхненником національно-визвольної боротьби в цій країні в 20-х роках XVIII ст.
Видатним представником англійського реалізму XVIII ст. був Генрі Фільдінг (1707-1754), у творах якого подана картина соціальних контрастів Англії. Найяскравіший у цьому плані твір «Історія Тома Джонса». Фільдінг критикує не тільки пережитки феодалізму, а й вади нової буржуазної цивілізації.
Для Філдінга дійсно велике значення мала романна традиція, закладена Сервантесом. Він намагався одночасно створити новий, особливий тип роману, названий письменником «комічним епосом». У такому жанрі головне, за письменником, – зображення природного характеру людини. Для цього комічна оповідь не повинна бути карикатурною; іронічна інтонація автора, його гострий погляд на людські слабкості та недоліки мали поєднуватися з оптимістичною вірою в добрі паростки в людині, із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей.
 
3. Архітектура
У той час як бароко досягло в європейській архітектурі кульмінації, англійська архітектура продовжувала стояти на позиціях раціоналізму і класицизму. Теоретики і практики англійського класицизму XVIII століття проповідують повернення до канонів Вітрувія і Палладіо. Найбільшими представниками цього напрямку були Грант Вуд (1705-1754), Вільям Кент (1684-1748) і Джеймс Джиббс (1682-1754). Англійським майстрам, проте, чуже прагнення до показності, розгорнення фасадів і декоративності, характерним для французької архітектури. Виразність, багатство архітектурних форм досягалися чисто пластичними засобами. Особливої своєрідності англійські майстри досягли в області житлової архітектури – в сільських віллах, палацах, оточених мальовничими парками. Ідеал краси тут поєднувався з вимогами розумного розташування частин будівлі і розчленованої плануванням (Роберт Адам, 1728-1792). Звичайний парк (французький) у другій половині XVIII століття витісняється в Англії ландшафтним, в якому композицію утворюють вільні групи дерев, відкриті галявини, озера з звивистими берегами. Англійські архітектори XVIII століття мали великий вплив на подальший розвиток архітектурної думки і стилістики зодчества в Англії в перші десятиліття ХІХ століття і в вікторіанську епоху (Чарльз Баррі, Огастес Пьюджин).
Промисловий переворот, що розпочався в Англії ще у 1760-х pp. і викликав зростання міст, позначився, у першу чергу, на розвитку будівництва й архітектури. Відкриття у галузі металургії спричинили широке використання металу в будівництві. Зростання транспортних зв´язків супроводжувалося зведенням наприкінці XVIII ст. нових за матеріалом і за типом будівель – аркових й балкових чавунних і залізних мостів. Металеві конструкції застосовуються також при зведенні фабрик і заводів. Подібне будівництво було парафією інженерів, а не зодчих, однак отримані результати не проходили безслідно. На відміну від інших європейських країн англійська архітектура кінця XVIII – початку XIX ст. демонструє розмаїття стильових напрямів.
Класицизм, що у 1760-1780 pp. дав в англійській архітектурі низку високих досягнень, на межі століть майже себе вичерпує. Оминувши стадію ампіру, архітектура вдавалася або до прямої імітації античних зразків, займаючись по суті стилізаторством, або до нагромадження почерпнутих з класики форм, що провіщало вже еклектику. Одночасно існував і сильний неоготичний рух, що зародився ще у середині XVIII ст. Нерідко одні й ті самі майстри будували у тому й в іншому стилі. Творчість двох видатних зодчих цього часу Джона Неша і Джона Соуна наочно демонструє усю багатоманітність напрямів.
Якщо у ранньому проекті Англійського банку Соуна виразно відчувається опора на античний спадок і слідування ідеалам класицизму, то його споруди початку XIX ст. (Музей в Дулвіч-коледжі у Лондоні, власний будинок у Лондоні), в яких все ще були використані окремі класичні форми, провіщають майже на ціле століття наперед архітектуру модерну.
З діяльністю Неша пов´язаний величезний містобудівельний проект – забудова кварталів у лондонському Вест-енді, аристократичному районі столиці. Починаючи з 1812 p., на галявині двох міських парків – Ріджент-парк та Сент-парк- споруджуються фешенебельні житлові будинки у традиційній для Англії терасній системі, тобто комплекс багатоповерхових ізольованих квартир, пов´язаних єдиним довгим фасадом. Обидва зелені масиви пов´язані забудованою Нешем вулицею – Ріджент-стріт. У своєму ансамблі зодчий звертався до форм класицизму, використовуючи галереї з багатьма колонами, портики й лоджії. Але якщо будинки у кварталах ранньої забудови – Парк-Кресент – відзначаються ясністю архітектурної логіки, то пізніші – Картон-хаус-терас, Камберленд-терас – свідчать про втрату чистоти стилю.
Власні національні шляхи англійська неокласика знаходить у містобудівній діяльності, меблях і посуді, а також вставках для меблів з яшмової маси. Однак неокласика тут не така нова, як на континенті, бо античністю в Англії захоплюються давно.
 
ІІ. Англійське мистецтво початку ХІХ століття
 
1. Живопис
Англійське мистецтво останньої чверті XVIII – першої третини XIX століття вливається у світове мистецтво зі своїм власним, чітко вираженим національним обличчям, своїм сприйняттям дійсності, світоглядом і своєю формальною системою. На рубежі XVIII та XIX ст. найцікавіші досягнення англійського образотворчого мистецтва лежать в жанрі пейзажу, насамперед акварельного. Саме в пейзажному живопису Англія випередила континентальну Європу.
Академізм (фр. Academisme) – напрям у європейському живописі XVII-XIX століть. Академічний живопис виник в період розвитку в Європі академій мистецтв. Стилістичною основою академічного живопису на початку XIX століття був класицизм, у другій половині XIX століття – еклектизм. Академізм виріс на дотриманні зовнішніх форм класичного мистецтва. Послідовники характеризували цей стиль як міркування над формою мистецтва стародавнього античного світу і Відродження.
Романтизм – явище, породжене буржуазним ладом. Як світогляд і стиль художньої творчості він відображає його суперечності: розрив між належним і сущим, ідеалом і дійсністю. Вихідним пунктом романтичного світогляду є відкрите неприйняття дійсності, визнання непереборної прірви між ідеалами і реальним буттям, нерозумність світу речей.
Для нього характерні негативне ставлення до дійсності, песимізм, трактування історичних сил як знаходяться поза реального повсякденного дійсності, містифікація і міфологізація. Все це спонукало до пошуків розв'язання суперечностей не в реальному світі, а в світі фантазій.
Романтичне світобачення охопило всі сфери духовного життя – науку, філософію, мистецтво, релігію. Воно виразилося в двох варіантах:
Перший – в ньому світ поставав нескінченною, безликою, космічною суб'єктивністю. Творча енергія духу виступає тут початком, що створює світову гармонію. Для цього варіанту романтичного світорозуміння характерний пантеїстичний образ світу, оптимізм, піднесені почуття.
Другий – в ньому людська суб'єктивність розглядається індивідуально-особистісно, розуміється як внутрішній самозаглиблений світ людини, що знаходиться в конфлікті з зовнішнім світом. Таким світовідчуттям властивий песимізм, лірично-сумне відношення до світу.
Вихідним принципом романтизму було «двосвіття»: зіставлення і протиставлення реального і уявного світів. Способом вираження цього двосвіття був символізм.
Романтичний символізм представляв органічну сполуку світу ілюзорного і реального, що проявилося в появі метафори, гіперболи, поетичних порівнянь. Романтизму, незважаючи на тісний зв'язок з релігією, були притаманні гумор, іронія, мрійливість. Зразком і нормою для всіх областей мистецтва романтизм оголосив музику, в якій, на думку романтиків, звучала сама стихія життя, стихія свободи і тріумф почуттів.
Розквіт романтизму припадає на 1795-1830 рр. – період європейських революцій і національно-визвольних рухів, і особливо яскраво романтизм проявився в культурі Німеччини, Англії, Росії, Італії, Франції, Іспанії.
Романтична тенденція мала великий вплив в гуманітарній області, а позитивістська – в природничо-науковій, технічній та практичній.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва – одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789-1851 pp.), англійця Вальтера Скотта (1771-1832 pp.), француза Віктора Гюго (1802-1885 pp.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи створено в одноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго; в Паризькому художньому салоні 1827 p. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого – універсума.
 
2. Література
Дев'ятнадцяте століття, особливо його середина, подарувало нам велику кількість чудових літературних творінь.
Англійська література висунула плеяду письменників-реалістів, які дали у своїх романах широку картину суспільного життя. Відомою слабкістю англійського критичного реалізму XIX століття є елемент сентиментальності і моралізації, навіть у найбільших письменників, у тому числі у Діккенса. Однак порівняно велика зрілість буржуазних відносин в Англії дозволяла англійським письменникам показати те, що майже не входило в поле зору Стендаля і Бальзака, – положення робочого класу.
Видатний романіст Чарльз Діккенс (1812-1870) завоював любов читачів вже після першої своєї книги «Посмертні записки Піквікського клубу» (1836-1837). Його неповторний гумор, надзвичайно життєві персонажі поряд з критичною спостережливістю (а Діккенс помічав і глибоко переживав соціальну несправедливість, якою характеризувалося XIX століття) – все це забезпечувало йому величезну читацьку аудиторію у Великобританії та Сполучених штатах. Славі Діккенса чимало сприяла також його журналістська і лекторська діяльність. Наполовину автобіографічний роман «Девід Копперффільд» (1849-1859) відтворив ті умови, в яких письменник жив і трудився в дитинстві. Сьогоднішнім читачам напевно знайома змахує на чудову казку історія зі збірки «Різдвяні оповідання» (1843), але навіть у ній є серйозний соціальний підтекст. Такі романи – викриття як «Холодний дім» (1852-1853), «Ніколас Нікльбі» (1838-1839) і «Олівер Твіст» (1837-1839) створили Діккенсу репутацію талановитого і небайдужого романіста.
У «Пригодах Олівера Твіста», так само як і в «Ніколасі Нікльбі» Діккенс оповідає про молоду людину, що долає всі життєві перешкоди і знаходить у фіналі особисте щастя. Така побудова зближує його романи з просвітницькою літературою XVIII століття. Діккенс успадкував від цієї епохи її оптимізм, незламну віру в торжество справедливості. Проте твори Діккенса сповнені глибокого драматизму, соціальні протиріччя носять в нього часом трагічний характер, якого вони не мали в трактуванні письменників XVIII століття. Діккенс створює цілу галерею носіїв суспільного зла, що мають у романах конкретний вигляд представників буржуазного класу. Найбільшим досягненням Діккенса в цьому сенсі є образ містера Домбі, героя роману «Домбі і син» (1846-1848). Діккенс створив тип людини, почуття якого померли. Самовдоволення, тупість, егоїзм, черствість цієї людини Діккенс пояснює те, що він належить до світу власників.
Викриваючи цей світ, письменник висуває, проте, наївне припущення про можливість перевиховання Домбі. Діккенс торкається в своїй творчості також життя і боротьби робітничого класу. Він зображує становище пролетаріату в романі «Крамниця старожитностей» (1841).
Діккенс не уявляє собі виходу за межі буржуазного суспільства; все ж його позиція є справді демократичною. Незламний оптимізм, яскравий і дуже національний гумор, тверезий, реалістичний погляд на життя – все це робить його найбільшим після Шекспіра народним письменником Англії.
Серед інших письменників слід виділити Вільяма Мейкпіса Теккерея (1811-1863). Найкращий його твір «Ярмарок марнославства» (1846-11848) зображує життя панівних класів у вигляді вульгарного балагану, де кожен грає призначену йому роль. Теккерей не бачить позитивних героїв, всі його персонажі діляться на 2 категорії – обманщики і обдурені. Як художник він прагне до суворої психологічної правді, уникає гротеску і перебільшень, властивих Діккенсу.
У холодному і відокремленому будинку йоркширського парафіяльного священика жили і писали свої романи сестри Бронте – Шарлота (1816-1855), Емілі (1818-1848) і Ганна (1820-1849). Найбільш відома з їх книг – це «Джейн Ейр», що належить перу Шарлоти, хоча, можливо, пальму першості слід віддати «Грозовому перевалу» Емілі Бронте. Шарлота Бронте у своєму романі «Джейн Ейр» малює життя молодої дівчини, вимушеної пробивати собі дорогу в суспільстві, Бронте співчутливо зображує її сміливий, гордий характер, прагнення відстояти свою незалежність, не підкоряючись умовностям пануючої моралі й буржуазного егоїзму.
Елізабет Гаскелл (1810-1865) цікавилася життям пролетаріату і посвітила йому роман «Мері Баротон» (1848). Гаскелл малює сильні, чарівні образи пролетарів, розповідає про чартиста. Проте вихід з протиріч буржуазного суспільства письменниця бачить у християнському соціалізмі, у примиренні класів. На загальній хвилі підйому класової боротьби і пожвавлення соціалістичної пропаганди виросло своєрідне дарування Герберта Уеллса (1866-1946), відомого науково-фантастичного романами, хоча він писав і політичні трактати, і побутові романи, і романи соціально-політичні. Тверде і беззастережне засудження сучасного суспільства і не менш тверда впевненість у тому, що необхідна докорінна перебудова, лежить в основі всіх соціальних і політичних планів Уеллса, але самі ці плани носили утопічний характер. Зовнішня правдоподібність, точність зображення деталей була, аж ніяк не дає дійсної картини світу, характерно не тільки для жанрового живопису, а й для буржуазно-аристократичної літератури тієї епохи. Це особливо належить до творчості дуже популярного письменника Бенджеміна Дізраеллі (1804-1881). Але Дізраеллі зумів побачити кардинальне явище своєї епохи – поділ англійської нації на дві «нації» – бідняків і багатіїв. У кращому з свої романів 40х років – «Сибіла, або дві нації» – він не тільки сформулював цю істину, ясну в той час лише небагатьом, він і показав всю тяжкість становища робітників і навіть намалював картину непримиренної боротьби між «двома націями».
 
3. Архітектура
XIX ст. стало часом бурхливого розвитку світової культури. Цей розвиток торкнувся усіх боків життя суспільства і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Промислова революція, яка в XVIII ст. розпочалася у Великобританії та в окремих країнах Європи, набуває все більшої сили та розмаху й сягає далеко за межі західноєвропейських країн.
В кінці XVIII ст. до класицизму тяжіє також і архітектура Англії, хоча її розвиток в цей період в однаковій мірі знаходився і під впливом романтизму. Близькість до класицизму виявляється в кафедральному соборі св. Павла в Лондоні, проект якого разом з планом перебудови частини Лондона є роботою видатного англійського архітектора К. Рена. Класицизм в чистому вигляді в англійській архітектурі представляють будинок Королівського художнього товариства Р. Адама та Національний Банк в Лондоні Д. Соуна. Найбільший внесок в архітектуру і містобудівництво зробив Д. Неш – автор реконструкції Ріджент Стріт, Букінгемського палацу, костелів і групи нових житлових будинків в Лондоні на Парк Крещент або Честер Терас. Архітектурні комплекси, створені за проектами Неша, відрізняються архітектурною цілісністю, вишуканістю і строгістю форм, зрілістю культури організації житлового середовища. Класицизм досягає свого розквіту в стильних і комфортабельних інтер’єрах роботи Чіппендейла, Адамса і Шератона. Вони вплинули на організацію житлової забудови в Європі на тривалий період.
Перша половина XIX століття проходить як період пізнього світанку неокласицизму. У середині XIX століття архітектори знаходяться в пошуках стилю, у зв'язку з чим намагаються відродити в оновленому вигляді різні стилі минулого: необароко, неоренесанс, неоготика.
Саме в першій половині XIX століття європейські столиці знайшли свій архітектурний вигляд. Революційна епоха вибрала неокласицизм своїм офіційним стилем.
На початку XIX ст. в англійській архітектурі проявляються елементи неокласицизму другій стадії, для якого відправним моментом стає антична Греція. Доричні портики будівель Джорджа Денс Молодшого (в житловому будинку маєтку Стреттон-Парк) або Томаса Херрісона (Честер-Кесл) ілюструють цей напрямок. Тераси Карлтон-Хауса, побудовані Джоном Нешем в 1827 році дають уявлення про заключній стадії розвитку неокласицизму другого періоду.
На початку XIX ст. після низки перемог над Францією, в числі яких була і перемога при Ватерлоо, Великобританія розширює свої колоніальні володіння. Промисловий переворот забезпечив енергійне зростання торгово-промислового капіталу і перехід до монополій. Англійська архітектура у розглянутий період була однорідна. Після робіт Ініго Джонса в 1-й половині XVII ст., який зазвичай визнається палладіанцем, в кінці століття ми зустрічаємо роботи Рена, що в багатьох випадках мають барокові тенденції, а потім роботи Хоуксмора і Венбру, цілком барокові за загальними своїми особливостями, слідом потім починається розквіт англійської палладіанства, що триває до середини XVIII ст. Кінець XVIII в. і початок XIX в. можуть бути виділені завдяки досить чітко виявленим в них особливостям неокласицизму з досить сильними романтичними впливами.
У рамки такого поділу англійської архітектури розглянутого періоду не можуть вкластися всі особливості її розвитку. Його приведено лише з метою допомогти з'ясуванню основних тенденцій в розвитку її форм і композиційних особливостей.
XIX століття для багатьох видів мистецтва стало воістину золотим. Багатий видатними добутками живопису і музики, прози і поезії, він, однак, не зміг створити власного архітектурного стилю. Зодчество в багатьох країнах світу в цей час переживало дійсну кризу. Містобудівники лише поспішно повторювали колишні стилі, упадаючи чи в псевдоготику, чи в неоромантизм. Вони чи «відроджували» Відродження, чи наслідували бароко і рококо. Архітектура поступово стала арсеналом, яким дуже безсоромно користалися, не звертаючи уваги на історичні умови, при яких ті чи інші напрямки з'явилися. Проектувальникам здавалося, що для будівництва банківських будинків найбільш придатними будуть доричні й іонічні колони, що прикрашали раніше палаци й особняки багатих вельмож. Отже, вважали архітектори, і в сучасних умовах ці елементи будуть символізувати солідність і кредитоспроможність, без яких в епоху капіталізму не прожити. Дійшло до того, що і житлові будинок громадян стали виряджатися в одяги ренесансних вілл тосканської, римської і венеціанської знаті. Однак і серед проектувальників XIX сторіччя можна було знайти великих архітекторів, роботи яких по сміливості перевершували масові шаблонові забудови.
 
Висновки
 
Завдяки своєрідності географічного положення, політичного і економічного розвитку Англія займала дещо відособлене місце серед європейських країн, хоча і перебувала в постійній взаємодії з ними. У пору формування капіталістичних відносин Англія випереджає багато країн Європейського континенту політичною зрілістю. На ХVIII століття припадає розквіт національної англійської мистецтва, пов'язаний із загальним підйомом англійської культури, особливості якої визначалися буржуазною революцією 1640-1660 років.
У ХVIII столітті англійська школа живопису висуває плеяду талановитих майстрів і займає одне з перших місць в Європі. Перемога буржуазної революції сприяла ліквідації залишків феодальної роздробленості і викликала бурхливе зростання продуктивних сил. В Англії створюються передумови для промислового перевороту кінця XVIII століття. Обмеживши владу короля, буржуазія в союзі з земельною аристократією зайняла панівне становище в країні. Відповідно до практичного характером її діяльності набуло більш тверезі і реалістичні форми їх світогляд. Розвиток отримали точні науки, матеріалістична філософія, класична політична економія, рух Просвітництва з ідеєю «природної людини».
Найсміливіші досягнення творчої думки в післяреволюційній Англії проявилися в літературі, в творах Свіфта («Подорож Гуллівера») і Дефо («Робінзон Крузо»). Вони знайшли втілення і в творчості найбільших англійських художників.
Англійське мистецтво першої половини ХІХ століття розвивалося в особливих суспільних умовах, відмінних від того, що відбувалося в цей час на континенті. В Англії раніше, ніж в інших країнах Європи, складається капіталістичний уклад, і позначаються риси буржуазного світогляду, що впливають на формування естетичних поглядів. Підйом національної самосвідомості отримав на початку ХІХ століття потужний поштовх в результаті тривалих війн проти Наполеона. Відображенням цього явища було посилення національної своєрідності образотворчого мистецтва. Мистецтво і архітектура Англії, як і вся її духовне життя в цілому, відрізняються в ХІХ столітті двоїстим, суперечливим характером. З одного боку, тут набагато раніше, ніж в інших країнах Європи, намітилися деякі нові явища і віяння в образотворчому творчості, висунулося багато новаторських рішень в архітектурі і будівництві. Однак часто, вони не знаходили свого подальшого і всебічного розвитку. Англія в основному лише ставила і висувала художні проблеми, вирішувати ж і робити їх загальним надбанням доводилося вже іншим країнам, найчастіше Франції. Причину такої специфіки слід шукати в особливостях економічного і соціального розвитку країни.
Естетичне осмислення можливостей металевої конструкції в поєднанні з утилітарними завданнями промислової архітектури помітно в творчості Т. Телфорда, який побудував ряд виразних мостів, а також вражаючі у своїй образній силі доки Сент-Кетрін в Лондоні. Потужні стіни цегляної будівлі спираються па приземкуваті широко розставлені чавунні колони, як би передбачаючи один з принципів Ле Корбюзьє – будинок на стовпах.
На відміну від інших європейських країн англійська архітектура кінця 18 – початку 19 століття демонструє множинність стильових напрямків. Класицизм, що дав тут в 1760-1780-ті роки ряд високих досягнень, до рубежу століття вже изживал себе і, майже минаючи стадію ампіру, переходив або до прямої імітації античних зразків, перетворюючись, по суті справи, в неживе сухе стилізаторство, або до бездумного нагромадження почерпнутих з класики форм, що віщувало вже еклектику. Одночасно існувало сильне неоготическое рух, що зародився ще в середині 18 століття. Часто одні і ті ж майстри будували і в тому і в іншому стилі.
Дуже істотним фактором особливого розвитку пейзажного живопису саме в Англії було те, що тут раніше, ніж в інших країнах, створюється капіталістичне місто. Особливо яскравою стає протилежність між містом і селом, що загострює сприйняття художником сільській природи за контрастом з курними, позбавленими зелені, кам'яними вулицями промислових міст. У 18 столітті були закладені серйозні традиції національної школи пейзажного живопису творчістю Томаса Гейнсборо, а також художниками так званої Норічской школи, які працювали на початку ХІХ століття в околицях маленького провінційного містечка в східній Англії – Норич. Художники цієї школи намагалися безпосередньо зображати натуру, вони писали прості, невибагливі, типові для англійської природи сільські мотиви.
 
Список використаної літератури:
  1. Всеобщая история архитектуры. Том VII. Западная Европа и Латинская Америка. XVII – первая половина XIX вв. //Под редакцией А. В. Бунина (отв. ред.), А. И. Каплуна, П. Н. Максимова. Автор: Е. В. Михайловский. Москва, Стройиздат, 1969
  2. Всеобщая история искусств. Том 5. Искусство 19 века. // Под общей редакцией Ю. Д. Колпинского и Н. В. Яворской – Москва: Искусство, 1964
  3. Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю. Культурологія. Навчальний посібник / К. : Центр навчальної літератури, 2007
  4. Давиденко Г. Й., Величко М. О. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII століття. Навчальний посібник. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К. : Центр учбової літератури, 2009
  5. Зязюн І., Семашко В. та ін. ; Ред. М. М. Закович. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник / К. : Знання, 2007
  6. Левчук Л. Т. Історія світової культури. : М. – 1991
  7. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / Є. В. Козира. – К. : Здоров'я, 2001.
Фото Капча