Ціннісний вимір прав людини

Як зазначає В.П. Култигін, під перехідним суспільством розуміється такий стан суспільства, при якому достатньо радикально змінюються його основні завдання і функції, що тягне за собою якісну зміну соціальних інституцій на основі такої ієрархії суспільних цінностей, що трансформується [106, c.121]. Однак термін «перехідне суспільство», як і «транзитивне» видається не зовсім точним, оскільки якщо трансформація передбачає наявність досить значних змін у структурі суспільства, то два інші наведені терміни вказують на наявність вихідної та кінцевої точки руху останнього, при невизначеності характеру і ступеню відповідних змін.

 Деякі автори наполягають на розрізненні переходу від авторитарних режимів і трансформації посттоталітарних систем [130, c.47]. Тут акцент робиться на до трансформаційному стані суспільства і, відповідно, кількості та якості необхідних його перетворень.

Серед тенденцій, притаманних трансформаційному суспільству, видається, слід виділити такі: (1) наявність духовного та ідеологічного вакууму у поєднанні з плюралізмом ціннісних орієнтацій, яка обумовлюється як втратою старих цінностей і спробами замінити їх новими, що породжує багато ідей, неспроможних бути «внутрішньою опорою» для людини, так і тим, що велика частина суспільства залишається при своїх переконаннях; (2) глибокі зміни у політичній, економічній, соціальній, правовій та інших сферах життя, у їх регулюванні та управлінні ними, причому наявність певної дієвої моделі суспільства - кінцевої мети відповідних змін - не гарантує того, що цей досвід буде правильно сприйнятий і що він взагалі даному суспільству підходить; (3) наявність особливих тимчасово діючих атрибутів, що стосується як державних органів та громадських організацій, так і правових актів, виданих для регулювання суспільних відносин протягом декількох років, доки вони не будуть замінені більш досконалими, розробленими за цей період; (4) підвищена динаміка суспільних процесів, тобто протікання їх з такою швидкістю, яка не є нормальною для усталеного суспільства, причому з можливими різкими змінами змісту цих процесів; (5) незворотність змін, пов’язана з вищезазначеною динамікою і, відповідно, труднощами у відновленні попереднього стану, та нелінійним характером процесу переходу, що зумовлюється не тільки неможливістю провести суспільство прямим шляхом від реального стану до бажаного, але й спробами повернутися в минуле, оскільки майбутнє виявилося зовсім не таким, як уявлення про нього; (6) відсутність чіткої кінцевої мети трансформації, що витікає з попередніх тенденцій (по-перше, навіть при наявності такої мети на початку названої трансформації, вона зазнає певних змін у її процесі, по-друге, на момент сприйняття останньої як мети трансформації, зміст такої мети не є досить визначеним, що засноване на відсутності досвіду з впровадження її у реалії цього суспільства, по-третє, навіть розуміння змісту мети чи наповнення її своїм змістом не означає досягнення відповідного кінцевого результату).

Окрім викладеного, особливістю трансформаційних суспільств посттоталітарного типу є різка зміна напрямку їх розвитку [130, c.39-41]. Тому положення, взяті за мету переходу не мають аналогів як у попередніх суспільних відносинах, так і у свідомості їх учасників. Слід зазначити, що для українського суспільства характерне також затягнення трансформаційного періоду, багатовекторність розвитку і зміна цих векторів у процесі суспільно-державних змін тощо.

Особливе значення правової активності у трансформаційному суспільстві іноді породжує розуміння того, що головна умова демократизації суспільства і держави полягає у заінтересованості особистості, застосуванні її активності, що, у свою чергу, можливе лише за умов реального забезпечення свободи особистості, самоповаги і відповідальності [121, c.27]. Проте перебільшення ролі однієї з складових громадянського суспільства призводить до невиправданих перекосів суспільного розвитку, що не лише не наближає досягнення бажаного результату, а й уповільнює процеси перетворень і породжує розчарування у певних ідеях, прагненнях тощо.

Видається, підвищенню правової активності людини в умовах формування громадянського суспільства можуть сприяти ті чинники, що знаходяться у сфері її «внутрішнього життя», формують індивідуальну правосвідомість та правову культуру. Вирішальна роль у цьому процесі належить правовій освіті та вихованню, як обов’язковим, так і отримуваним через інституції громадянського суспільства - від сім’ї до політичних партій і громадських організацій. При цьому ціннісними орієнтирами правосвідомості повинні виступати права і свободи людини і громадянина. 

Отже, виховання правової активності не потрібно провадити за рахунок нав’язування переважного типу поведінки, як і очікувати швидкої зміни менталітету індивідів у бік сприйняття активної поведінки як нормального, звичного виду поведінки в цілому.

Слушним є твердження про те, що суспільство і держава далеко не байдуже ставиться до того, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; вони зацікавлені в активності індивіда [168, с.95]. Тому виховання правової активності повинне здійснюватися як за рахунок дій суспільних інституцій (наприклад, просвітницька діяльність щодо реалізації прав людини), так і держави (приміром, впровадження освітніх програм з вивчення таких прав.