Ціннісний вимір прав людини

Отже, поняття реалізації прав людини тісно пов’язане з поняттям забезпечення останніх. Забезпечення прав людини визначається як система їх гарантування з боку державних інститутів, яка функціонує у правовому режимі  і до якої входять такі елементи, як компетенція, охорона, захист, а також створення необхідних умов для реальної реалізації людиною своїх прав. З наведеного визначення випливає, що реалізація прав людини входить до їх забезпечення, оскільки низка умов останнього передує відповідній реалізації прав. 

 

 

2.3. Способи захисту прав людини і громадянина в умовах громадянського суспільства

 

Сприйняття прав людини як власних цінностей породжує готовність членів громадянського суспільства сприяти їх реалізації та, при необхідності, виступити на захист прав. При цьому вирішальними є саме індивідуальні дії, а підключення до захисту інших осіб, громадських організацій та органів державної влади розглядається як допоміжні, альтернативні способи захисту.

Права і свободи індивіда - це умови його нормальної життєдіяльності, певний каталог благ і можливостей, якими він може вільно користуватися [168, с.94]. Отже, необхідність у захисті останніх виникає у тому випадку, коли людина не може вільно користуватися належними правами, тобто при перешкодах у їх реалізації. Відповідні перешкоди можуть виходити як від інших власників прав, так і від суспільних інституцій, держави тощо. Слід зазначити, що захист прав може бути наслідком як активних, так і пасивних дій осіб, яким належить право або обов’язок з утримання від порушення права. Так, у першому випадку йдеться про те, що суб’єкт почав процес реалізації певного права, але відбулося зіткнення з діями чи бездіяльністю зобов’язаних осіб. Приміром, індивід вирішив реалізувати своє право на освіту (перетворити потенційну можливість, надану цим правом, на реальну) і з цією метою подав документи до вищого навчального закладу, проте йому було відмовлено у їх прийнятті без пояснення причин, внаслідок чого індивід звернувся до суду за захистом названого права. Другий випадок не передбачає дій з боку власника права, а лише з боку суб’єкта кореспондуючого йому обов’язку. Наприклад, власник права на свободу пересування не збирався реалізувати потенційну можливість вийти за межі власної домівки у неділю, однак був позбавлений реального здійснення такої можливості діями іншої особи, що замкнула його у будинку. Отже, необхідність у захисті права виникла з дій особи, зобов’язаної утримуватися від його порушення, при цьому можливість реалізації права мала потенційний зміст. 

Разом з тим, в умовах формування громадянського суспільства надійність судових рішень стосується, перш за все, можливості їх реального виконання, що характерно і для українського суспільства. Як зазначає М.М. Лєсогоров, виконання судового рішення є найважливішим складником системи забезпечення прав людини [113, с.113]. При цьому досягнення належного стану виконання судових рішень на практиці є нагальною проблемою суспільств, прямуючих до громадянського, у тому числі, українського. Так, визначається, що у питаннях реалізації та захисту прав людини можна констатувати глибокий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення [195, с.42]. Відповідно, власник прав, що вирішив обрати саме такий спосіб їх захисту, стикається не тільки з тривалістю і невизначеністю результату судового розгляду справи, а й з неможливістю реального забезпечення такого захисту внаслідок невиконання рішення, винесеного на його користь.

Певним чином контроль за дотриманням прав людини, здійснюваний у формі судового захисту, доповнюється системою внутрішнього відомчого та зовнішнього (надвідомчого, міжвідомчого) контролю, що здійснюється структурними підрозділами виконавчої гілки влади та відповідними органами місцевого самоврядування [20, с.115]. Однак не можна не погодитися з тим, що саме суд найефективніше контролює дотримання прав людини, і рішення останнього, спрямовані на захист права, є підставою для припинення порушень, відновлення права, а також відшкодування шкоди у сфері прав людини.

Потрібно відзначити, що до основних способів захисту прав належить і звернення до уповноважених державних органів і посадових осіб та органів місцевого самоврядування за відповідним захистом. Деякі автори підкреслюють, що оскільки єдиною ідеологією соціальної рівноваги можуть бути тільки моральні цінності як уособлення ідей про рівність людей у гідності, природній свободі, справедливості як виразу взаємної допомоги та відповідальності за долю ближніх, то між людиною і законом має бути лише моральний бар’єр, як сутність самого закону і сенсу людського життя. Відповідно до цього, визначаються особливості діяльності правоохоронних органів у механізмі забезпечення громадянських прав і свобод людини як єдності ціннісно-моральної їх сутності, правового змісту та відповідних засобів реалізації [220, c.76]. Однак, видається, таке розуміння засноване на необґрунтованих сподіваннях стосовно високих моральних якостей та почуття відповідальності уповноважених осіб перед індивідами-власниками прав. Так, приміром, ст. 19 Закону