Ціннісний вимір прав людини

 

У громадянському суспільстві людина - носій прав - виступає одночасно як об’єкт впливу інституцій цього суспільства і як суб’єкт участі у них. При цьому права людини опосередковують таку участь і складають частину власної системи цінностей особи.

Права людини є підставою утворення і функціонування деяких інституцій громадянського суспільства. Приміром, право на свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації дозволяє людині реалізовувати свої інтереси, які співпадають з інтересами інших, за посередництвом такої інституції громадянського суспільства, як об’єднання громадян. Назване право фактично утверджує можливість існування відповідної інституції. Як зазначають А.Ф. Крижанівський та О.О. Крезе, якщо діяльність і функціонування інститутів громадянського суспільства може відбуватися поза межами безпосереднього правового регулювання, то процес їх утворення здійснюється лише у правовому середовищі [103, с.25]. 

Прагнення індивідів до створення суспільних інституцій засноване на тому, що за допомогою останніх реалізуються спільні, співпадаючі інтереси людей. Причому саме утворення, приміром, громадської організації, є реалізацією інтересу до об’єднання з іншими особами; у процесі ж функціонування такої організації, здійснюються інші інтереси її учасників. Окрім того, інституції громадянського суспільства є сферою спілкування, обміну думками, і у цьому сенсі вони породжують відповідну комунікативну реальність, у якій постійно підтримується інтерес до певної громадської, політичної, правової активності тощо. Тому слушним є твердження П.М. Любченко про необхідність середовища, де б формувалася громадська думка, адже якщо люди не можуть обговорити громадські справи, вони стають відчуженими від громадських справ, закриваються у власних домівках. Їх уже не обходить, що робиться поза межами приватного простору, і громадянське суспільство занепадає [119, c.11]. Відповідно, для нормального функціонування інституцій громадянського суспільства недостатньо спільності індивідуальних інтересів, підкріплених правом створювати ці інституції, а потрібна ще й стійкість таких інтересів, підтверджена активними діями осіб з їх реалізації.

Права людини мають власну цінність, виражають найбільш загальну, безумовну значущість для всіх індивідів. У той же час вони є засобом встановлення чи визнання цінностей, оскільки за допомогою прав стверджується цінність людського життя, честі і гідності, особистого простору людини тощо. На підставі останніх, з урахуванням власних життєвих пріоритетів, у особи формується «нормативно-ціннісна система», своєрідний «внутрішній світ людини», що складається зі внутрішніх регуляторів її поведінки. І якщо людина співвідносить свою поведінку з правовими вимогами, так як це корисно і необхідно для неї, її сім’ї, суспільства в цілому, у неї виробляється установка на вільну правову поведінку, рівну поведінці інших. Це власне і є відповідальна поведінка. Тому такий стан - необхідна умова нормального функціонування громадянського суспільства [149, с.18]. 

Слід зазначити, що взаємодія прав людини з інституціями громадянського суспільства виражається і у тому, що за допомогою останніх часто відбувається утвердження прав як цінностей на індивідуальному рівні. Особливо чітко це проявляється на рівні таких інституцій, як сім’я та об’єднання громадян, а також, певною мірою, засоби масової інформації. Разом з тим, таке утвердження прав людини як цінностей не є однаковим. Йдеться не тільки про ступінь значущості прав для кожного індивіда, а й про різницю у тлумаченні цінностей. Видається, така різниця ґрунтується на відмінностях між поняттям та концепцією, яку підкреслював Р. Дворкін [ 55, c.198-199]. 

Приміром, через таку інституцію громадянського суспільства як сім’я, можуть утверджуватися цінності свободи, рівності й, особливо, справедливості, якою повинні керуватися індивіди у стосунках з іншими. Тож, коли людина говорить своїм дітям, що хотіла би, щоб вони не ставились до інших несправедливо, то, безсумнівно, при цьому наводить певні приклади поведінки, від якої хоче їх відмовити; але ж ніяк не визнає, що значення її слів обмежене цими прикладами. Тут є дві причини невизнання: по-перше, особа має право очікувати, що діти виконуватимуть ці інструкції в ситуаціях, про які вона не думала і не могла подумати; по-друге, ця людина у більшості випадків готова визнати, що певна конкретна дія, яку вона вважала справедливою, насправді несправедлива, чи навпаки, якщо хтось із дітей зможе переконати її у цьому. В такому разі особа скоріше погодиться, що названі інструкції охоплювали і даний випадок, але не погодиться, що змінила свої інструкції, оскільки передбачає, що діти мають керуватись поняттям справедливості, а не якоюсь конкретною концепцією справедливості. Тому права людини з великою вірогідністю не будуть мати однакової цінності для осіб, включених у систему інституцій громадянського суспільства, проте, безумовно, будуть володіти певною цінністю.

Слід також звернути увагу на те, що інституції громадянського суспільства не тільки взаємодіють з цінностями, але іноді самі є цінностями цього суспільства.

Прикладом може бути такий його інститут як сім’я, що являє собою і інститут, і соціальну цінність. Як зазначав Г. Гегель, «сім’я являє собою безпосередню сутність духу, його єдність, яка сприймає себе, отже спосіб мислення має містити самоусвідомлення індивідуальності в цій єдності» [32, с.153]. Тому ціннісний аспект цієї інституції громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні індивідуальності людини, співвіднесеної з єдністю з іншими особами (як за рахунок родинних зв’язків, так і спільних інтересів).

Слід докладніше зупинитися на тому, що право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації містить дві різноспрямовані можливості: (1) здійснення та захист своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних, культурних, особистісних інтересів тощо; (2) задоволення політичних