Ціннісний вимір прав людини

 Політичні партії є наочним прикладом складного розмежування сфер впливу громадянського суспільства і держави, коли низка суспільних інституцій частково переплітається з державними структурами, а частково - з названим суспільством, особливо у тому випадку, коли політична партія, що має парламентську більшість чи якимось іншим чином формує державну політику, вийшла з громадянського суспільства, але у той же час, тісно пов’язана у своїй діяльності з державним апаратом. Окрім того, невизначеним є тут і розподіл приватних та публічних інтересів, оскільки «правлячі» політичні партії повинні виражати публічні інтереси, але при цьому захищати приватні інтереси індивідів-прихильників програми цих партій, бо нехтування останніми залишає такі об’єднання громадян без відповідної підтримки на наступних виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування.

Не можна погодитися з тим, що громадянське суспільство - це недержавні і непартійні організації, що за посередництвом механізму раціонального дискурсу (комунікації) систематично впливають на державну владу [44, с.196]. Видається, політичні партії мають не меншу значущість як елемент громадянського суспільства, ніж громадські організації, проте відрізняються іншим спрямуванням у просторі такого суспільства. Стосовно ж впливу на державну владу, то саме відповідні партії володіють можливістю прямого, безпосереднього впливу у тому випадку, коли вони представлені у різних гілках влади.

Слушним є твердження про те, що головне функціональне завдання політичних партій полягає у акумулюванні суспільних інтересів та сприянні їх організованому і цілеспрямованому просуванню у процесі прийняття політичних рішень. Одночасно партії працюють як інструмент мобілізації суспільної підтримки у конкурентній боротьбі за владу. Мобілізація відбувається на основі ототожнення змісту суспільних інтересів та партійних програм [33, c.259]. У той же час, порівняно з громадськими організаціями, політичні партії відрізняються непослідовністю репрезентації інтересів, оскільки, навіть при збереженні головної ідеї, останні виходять на наступні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування із змінами у своїх політичних програмах. 

 Визначається, що саме через політичні партії має відбуватися участь активних громадян у формуванні органів державної влади, визначенні їх політики, контролі за державою та підпорядкуванні її інтересам людей, що об’єднані у цьому суспільстві [117, c.126]. Проте сама активність громадян у формуванні органів державної влади залежить скоріше не від безпосередньої участі у політичних партіях, а від підтримки останніх, а також від рівня політичної та правової свідомості індивіда.  

Деякі автори підкреслюють, що неурядові неприбуткові організації у критичні періоди державогенезу та у час подоланні кризи, перебирають на себе керуючу роль, спрямовуючи енергію громадян не відновлюючу діяльність, знижуючи напругу у суспільстві [Див., напр.: 105, c.361]. Однак, слід зазначити, що утворення і функціонування об’єднань громадян повинне ґрунтуватися не тільки на співпаданні інтересів певної частини суспільства, а й на подальших активних діях учасників відповідних об’єднань, певному досвіді діяльності та відповідності проголошуваної мети реальним цілям останніх.

Отже, об’єднання громадян є основою системи реалізації прав людини, що проявляється у такому: об’єднання громадян як елемент громадянського суспільства можуть протистояти силі і впливовості держави; виступають суб’єктом контролю за діяльністю держави, використовують специфічні засоби реагування на надмірне втручання її у простір громадянського суспільства – від висвітлення у ЗМІ до звернення до суду; є безпосереднім поєднанням інтересів окремих осіб – членів громадянського суспільства. У цьому сенсі, громадянське суспільство може бути визначене не просто як суспільство-сукупність автономних індивідів, а й таких, що володіють ознакою активності та можливістю виражати свої інтереси як особисто, так і через інституції громадянського суспільства; права людини легше реалізувати через названі інституції, ніж шляхом самостійної діяльності індивіда, і це обумовлюється тим, що відповідне об’єднання може використовувати специфічні засоби реалізації і захисту прав, а також більшою забезпеченістю його необхідними ресурсами.

 

2.2. Основні особливості реалізації прав людини у громадянському суспільстві

Незважаючи на закріплення прав людини як законодавчих положень у міжнародних актах і законодавстві окремих держав, вони не отримують відповідної реалізації. Вочевидь, що одного переведення прав людини у статус юридичних норм недостатньо для того, щоб вони «працювали» в певному суспільстві, тому повинен існувати механізм реалізації таких прав.

Стосовно поняття реалізації прав людини, потрібно зазначити, що остання розуміється як правостворення, втілення приписів юридичних норм в життя шляхом правомірної поведінки суб’єктів суспільних відносин (державних органів, посадових осіб, громадських об’єднань, фізичних осіб) тощо [136, c.306]. Однак, видається, що реалізація права індивіда не обмежується тільки втіленням приписів правових норм, оскільки його здійснення може відбуватися у просторі, неурегульованому такими нормами. Це стосується насамперед самостійної діяльності із здійснення права у межах особистого простору свободи індивіда.

Потрібно зазначити, що реалізація права, на відміну від правозастосування, не є обов’язковою діяльністю. Власник відповідних прав людини має вибір, здійснювати своє право чи ні, у який спосіб та