Ціннісний вимір прав людини

По-третє, права втілюють загальнолюдські цінності, перш за все, свободу, рівність, справедливість. Такі основні цінності (в тому числі моральні) позитивуються через права людини [168, с.269]. Вираженням свободи у цьому випадку є окреслюваний правами людини простір вільної реалізації можливостей їх носія; вираженням рівності - надання прав людини кожному індивіду, без розрізнення за групами релігійної, національної, етнічної та іншої приналежності, а тільки на підставі належності до людського роду в цілому; справедливості - гарантування володільцю прав захисту від порушення останніх у вигляді надання, відновлення або усунення перешкод в реалізації права, а також відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями стосовно носія прав. 

Інструментальна цінність прав полягає у тому, що права людини виступають як підстави для реалізації певних можливостей та інтересів їх носіїв. Звідси твердження про те, що реалізація права є основним засобом поширення дії права на волю, свідомість та поведінку суб’єктів права, а також суспільні відносини, з метою їх врегулювання [111, c.31]. Відповідна реалізація може відбуватися у різний спосіб, зокрема, шляхом індивідуального або колективного здійснення права, в залежності від виду інтересу та вибору його носія. Також права людини містять потенційну можливість здійснення через суспільні інституції або державні організації та установи. Приміром, реалізація права на захист від протиправних посягань може бути здійснена у вигляді звернення як до суду, так і до правозахисної громадської організації тощо.

Потрібно зазначити, що неприйняття деякими державами універсальності прав як конкретних формулювань міжнародно-правових актів не виключає універсальності ідеї прав людини як міри її свободи та гідності. Ідея прав людини отримує сенс і значення саме тому, що мінімальний обов’язок, який їм відповідає - це повага до прав іншого, тому власник прав завжди може бути впевнений в тому, що інші спробують вислухати та зрозуміти його. Таке ставлення до проблеми прав людини відповідає «тезі про права», запропонованій Р. Дворкіним. Ця теза передбачає визнання двох ідей, перша з них - ідея людської гідності, згідно з якою способи ставлення до людини, несумісні з визнанням її повноправним членом суспільства, є, докорінно несправедливими. Друга - ідея політичної рівності, в якій стверджується, що більш слабкі члени політичної спільноти мають право на рівне піклування та повагу з боку своїх урядів, рівнозначні піклуванню та повазі, котрі забезпечили собі більш сильні члени суспільства [55, с.284].

Правова система функціонує як «відкрита» для міжнародних стандартів прав людини і, у той же час, як «закрита» в силу власних традицій, і звідси потрібний оптимальний баланс [34, c.82]. Ідея історичної мінливості прав людини співвідноситься з світоглядними і ціннісними установленнями; пошук адекватного змісту прав здійснюється, у тому числі, шляхом звернення до соціокультурних параметрів різних суспільств, до діалогу правових та культурних традицій [36, с.18-19]. Однак слід зазначити, що питома вага елементів універсальності та культурної обумовленості прав людини постійно змінюється, що пов’язано безпосередньо з динамікою суспільних відносин, зокрема у сфері визнання та реалізації прав. Із сучасної ситуації з правами людини випливають дві, дещо протилежні, тенденції. Перша проявляється у відмові від концепції прав, заснованої на індивідуалізмі і понятті людської гідності (характерна для релігійно-традиційних правових систем). Представники названих систем відстоюють право на культурне самовизначення у тому сенсі, що права людини можуть бути запроваджені ними, але «виправдання» прав повинне базуватися на релігійних нормах, звичаях, традиціях тощо. Друга тенденція полягає у повсюдному визнанні міжнародних стандартів прав людини, супроводжуваного пропозиціями більш абстрактних, розмитих формулювань останніх. Таке «визнання з умовами» покликане охопити особливості якомога більшої кількості різних правових систем, надати можливості неоднозначного тлумачення і застосування загальних правових принципів. Тому, не обстоюючи універсальності конкретних формулювань прав людини, можна стверджувати, що ідея, закладена у них, може претендувати на універсальність на підставі наведених вище властивостей прав і свобод. При цьому універсальність прав людини не є посяганням на культурну різноманітність, навпаки, це - підстава для міжкультурного діалогу, спосіб визначення тих ознак, які є загальними для його учасників.

Отже, ступінь зв’язку між моральністю та окремою галуззю права залежить від виду суспільних відносин, що регулюються останньою: що ширша сфера перетину відносин, на які впливають і норми галузі права, і моральні норми, то тісніший зв’язок між окремими нормами в межах цієї сфери та більш виразний вплив моралі на галузь права в цілому [247, c.59]. Тому, наприклад, у цивільному праві більше оціночних понять (моральна шкода, добросовісне виконання зобов’язань тощо), ніж у податковому або адміністративному.

Таким чином, цінність визначається як категорія, що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи або соціокультурної сфери; значення, якого суб’єкт надає об’єктові, співвідносячи його з образом належного. Через поняття значущості складаються основні визначення цінності, приміром, розуміння її як духовного формотворення, що існує через моральні та естетичні категорії теоретичної системи, утопічні образи, суспільні ідеали й таке інше та виступає критерієм оцінки дійсності людиною і джерелом сенсостворюючої основи людських дій, причому в основі ціннісного ставлення людини до світу лежить значущість.