Ціннісний вимір прав людини

М.М. Алексєєв зазначав, що дуалізм праворозуміння полягає у тому, що усьому свавільно встановленому протистоїть несвавільне, неустановлене, само по собі і необхідно існуюче; зразком таких властивостей є природа, тож неустановлене право є природним [1, с.30]. На сьогоднішній день природне право зосереджене більше на пошуку неустановленого не з природи в цілому, а з природи людини або суспільства як особливої форми співіснування індивідів. 

За виразом Н. Неновськи, природно-правове вчення обґрунтувало необхідність оціночного підходу до чинного права і спрямувало увагу на пошук критеріїв оцінки права поза самим правом і державою як організацією, що володіє функціями у сфері правотворчості та правозастосування [140, с.235]. Отже, саме в рамках природного права зародився ціннісний підхід до правових явищ, у тому числі, прав людини.

Природне право виходить з того, що мірилом справедливості законоположень, встановлених державами, повинні бути загальні нормативно-ціннісні принципи, пануючі у світі [14, c.10]. При такому підході, отже, не повинні створюватися несправедливі, неправові закони. Якщо ж у рамках встановленої правової процедури створення законів приймається нормативний акт, що порушує названі нормативно-ціннісні принципи, останній вважається легальним, але не легітимним. Оцінка на легітимність застосовна не тільки до новоствореного законодавства, вона також може бути ретроспективною. Тому не можна погодитися з твердженням про те, що природне право являє собою вихідні принципи, на основі яких чинні норми приймаються (у всякому разі - повинні прийматися) та на основі яких відбувається їх оцінка [126, с.11]. Видається, це визначення має бути розширене до тих меж, що включають і не чинні норми тощо. Застосування ретроспективної природно-правової оцінки норм здебільшого відбувається при соціально-політичних змінах, за яких переглядаються і відповідні правові принципи. Так, з точки зору природного права деякі радянські закони, що нині втратили чинність, носять несправедливий та не правовий характер.

У цьому сенсі не можна не погодитися з твердженням про те, що соціальна сутність прав людини не може бути пов’язана з мінімально необхідною долею соціальних благ людини, оскільки за взірець прийшлося б узяти найменш розвинуті країни, які дійсно можуть забезпечувати людині мінімум соціальних благ на рівні фізичного виживання [163, c.10]. Так, не прагненням досягти виконання міжнародних стандартів прав людини у повному обсязі, а досвідом відповідних країн «третього світу», керувались би сучасні трансформаційні держави й суспільства. Це, безумовно, виключає реальність деяких концепцій держави, які нині визнаються за взірець певних суспільно-політичних та економічних перетворень, насамперед, соціальної держави.

С.С. Алексєєв визначає права людини як безпосередньо-соціальні права, що існують і діють безвідносно до їх визнання [2, с.124]. Однак таке визначення не виключає можливості визнання і забезпечення прав юридичними засобами, особливо з огляду достатньої ефективності останніх. Процес позитивування прав людини містить не тільки небезпеку втрати ними свого надюридичного, морально-ціннісного значення, але й можливість прямого обмеження примусової сили та свавілля держави такими правами. Невипадково деякі автори наголошують на тому, що при визнанні прав, заснованих на інтересах особи та її гідності, конституційна ідея та ідея основних прав об’єдналися у прагненні визначити межі влади держави [43, c.161].

Відповідно до загальносоціальної сутності права, будь-яке право людини - це право на задоволення її певних потреб. Цю соціальну сутність прав людини хіба що не найбільш рельєфно, безпосередньо, демонструє блок споживчих прав (які є конкретизацією права на гідний рівень життя) [185, c.10]. Звідси пріоритет соціальних (або соціально-економічних) прав людини, як таких, що виражають найбільш очевидні потреби їх носіїв, над іншими видами прав. Це повертає теорію прав людини до тих часів вітчизняної науки, у які названі права вважалися первинними по відношенню до особистих та політичних прав, результат чого відчувається і нині. Приміром, правосвідомість значної частини громадян побудована на переконанні у тому, що держава є, так би мовити, боржником, структурою, зобов’язаною забезпечити носіям прав певні соціальні блага (робочі місця, безоплатну медицину та вищу освіту тощо). Порівняно з вимогами відповідних активних дій з боку держави, пасивним її обов’язкам, невтручанню у сферу реалізації прав, відводиться менше місця, що заважає формуванню такої якості суб’єктів, як правова активність. 

Разом з тим, як зазначає М.І. Козюбра, держава повинна гарантувати права, які вона визнає, та нести відповідальність перед своїми громадянами незалежно від того, про які права йдеться. Усі конституційні (основні) права мають на меті утвердження (незалежно від стану суспільства) гідності і свободи людини, духовних і матеріальних начал особистості і в цьому відношенні є невідчужуваними [91, c.59]. Питання побудови якої-небудь ієрархії прав людини взагалі видається неоднозначним. З одного боку, є такі права, порушення яких виключає можливість здійснення інших прав людини (наприклад, право на життя), і у цьому сенсі їх значущість виростає порівняно з певними видами прав. З іншого, встановлення пріоритетності одних прав перед іншими веде до зменшення їх забезпечення і, зрештою, до нівелювання.

У продовження дискусії щодо загальносоціальної природи прав визначається, що предметом соціального права в цілому є ті відносини, що опосередковують соціальний захист людини шляхом безпосереднього задоволення її життєво необхідних потреб, здійснюваного