Дослідження судового контролю за діяльністю публічної адміністрації

особливим порядком вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими держаними органами [18, 217-218].

Ю. Георгієвський, підкреслюючи важливість дослідження адміністративної юстиції не тільки з позицій інституційного підходу (організація адміністративних судів), а й концепції адміністративного судочинства (процесуальні аспекти діяльності), визначає адміністративну юстицію як інститут спеціалізованих адміністративних судів, вид судового контролю у сфері державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також як особливий порядок розгляду і вирішення в процесуальній формі загальними або спеціально створюваними судами спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності [19, 7, 9].

Слід також підкреслити, що між інституційним та процесуальним підходами до визначення та розгляду змісту адміністративної юстиції існує безпосередній зв'язок. Як зазначають А. Комзюк, Р. Мельник та В. Бевзенко, дані аспекти розуміння адміністративної юстиції являють собою єдність статичної і динамічної категорій відповідно, які органічно доповнюють одна одну, адже саме завдяки передбаченій законодавством системі адміністративних судів стає можливим здійснення адміністративного правосуддя [27, 67].

З урахуванням викладеного, можна зробити висновок, що адміністративне судочинство – це форма позивного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об'єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами з одного боку та суб'єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) – з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин.

 

 

Закріплене в ст. 55 Конституції України право громадян на звернення до суду зі скаргами на дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також прийнятий Закон України від 02. 10. 1996 року «Про звернення громадян» є свідоцтвом підвищення ролі судів у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина. Можна сказати, що вони певною мірою на даному етапі підвели підсумки науковим дискусіям щодо проблем судового контролю як способу забезпечення прав та свобод людини і громадянина, вказавши на підвищення ролі і значення суду в цьому напрямку. Про необхідність створення третього виду судочинства висловлювався В. М. Щеглов. Його підтримали В. А. Кудряшова і З. М. Черниловський. Але в свою чергу, проти створення третього виду судочинства виступили А. Ф. Козлов і М. К. Хутиз [16, 149-150, 152]. Тому без визначення сутності судового контролю та нагляду, його правової природи неможливо об'єктивно говорити про них як про адміністративно-правовий спосіб захисту прав і свобод громадян.

Судовий контроль – це комплексне правове явище, яке відображає як основні риси судової влади, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави [5, 20].

В демократичній державі кожна з гілок влади має відповідні функціональні та цільові орієнтири, а також специфічні форми діяльності. Судова влада виокремлюється такою формою діяльності як правосуддя, що передбачає розгляд і розв'язання на основі чинного законодавства економічних, політичних, управлінських та інших спорів, сторонами у яких можуть бути громадяни, їх об'єднання, юридичні особи, державні органи і органи місцевого самоврядування.

При цьому найголовнішою суспільною роллю судової влади в демократичному суспільстві необхідно визнати забезпечення панування права в ході розв'язання різноманітних юридичних конфліктів.

Здійснення судової влади покладено на відповідну систему судів. Кожен з них, незалежно від свого місця в судовій системі, від низового до верховного, вирішує конкретні справи самостійно, керуючись виключно законом і правосвідомістю, тобто є самостійним носієм судової влади. Цим судова влада принципово відрізняється від виконавчої, в системі, якої вищі органи керують нижчими і можуть давати вказівки щодо розв'язання питань, які входять до їх компетенції. Судова система не передбачає подібних відносин між її складовими елементами.

Отже, в межах судової системи створюються оптимальні умови для здійснення неупередженого та ефективного контролю щодо державного управління, а саме контролю за його законністю.

Судовий контроль щодо забезпечення законності державного управління виступає необхідною умовою ефективності юрисдикційної діяльності суду в справах, які пов'язані з перевіркою законності діяльності відповідних органів та посадових осіб.

Оскільки контрольна діяльність суду підпорядкована загальній меті його юрисдикції – розв'язанню певного правового спору і не може здійснюватися поза нею, судовий контроль є юрисдикційним.

Залежно від різновиду судової юрисдикції можна виокремити такі види судового контролю [5, 22]:

загальний судовий контроль, або контроль з боку загальних судів під час розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ;

спеціалізований судовий контроль, або контроль з боку спеціалізованих (адміністративних і господарських) судів;

конституційний судовий контроль, або контроль з боку Конституційного Суду.

Судовий контроль має й інші різновиди. Наприклад, можна відокремити прямий судовий контроль від непрямого.

«Прямий контроль передбачає вирішення подальшої долі управлінського акта, законність якого перевіряється судом. Така ситуація можлива у випадку оскарження конкретного індивідуального або нормативного правового акта управління» [16, 12].

«Необхідно зауважити, що під час розгляду справ, пов'язаних з оскарженням правових актів управління, судовий контроль не є, як зазначається в літературі, «завданням» [16, 12], а є необхідним наслідком скарги і функціональним засобом забезпечення захисту прав і свобод суб'єктів правових відносин, які