Дослідження судового контролю за діяльністю публічної адміністрації

Непрямий контроль здійснюється, коли оскаржується не безпосередньо акт управління, а дії, які суперечать цьому акту, чи бездіяльність (якщо акт зобов'язує здійснити відповідні дії). В такому випадку правова доля акта управління не вирішується, а лише розв'язується пов'язане з ним спірне питання.

Крім того, непрямий судовий контроль здійснюється у випадку, коли постає питання про законність у державному управлінні, рішення якого впливає на з'ясування сутності справи, що розглядається судом (наприклад, про наявність ознак злочину в діях посадової особи, стягнення збитків тощо) «.

Сфери контролюючого впливу судової влади і адміністративних органів відрізняються за різнотипними завданнями, що стоять перед ними. Якщо судовий контроль – це складова частина відправлення правосуддя в суді, то адміністративний контроль – функція управління.

Сфера, яка контролюється судом, обмежується питаннями законності діяльності органів державного управління.

Контроль як управлінська функція спрямований передусім на спостереження за «відповідністю діяльності підконтрольного об'єкта тим приписам, які він (об'єкт) отримав від керівної ланки (органу, посадової особи) « [42, 7].

У зв'язку із цим адміністративний контроль може бути як внутрішнім, так і зовнішнім, а судовий контроль завжди зовнішній.

Зовнішній характер судового контролю обумовлюється специфічним незалежним статусом представників судової влади, у зв'язку з чим суди поширюють свій контроль на непідлеглі їм органи.

Для судового контролю забезпечення ефективності державного управління не є метою, а виступає як побічний напрямок діяльності. Цей вид контролю полягає, насамперед, у забезпеченні законності в державному управлінні, а також дотримання прав громадян та інших суб'єктів правовідносин, охорона яких здійснюється судовою владою [5, 25].

Отже, судовий контроль, забезпечуючи законність державного управління, спрямований на такі важливі цілі, як захист прав і свобод громадян та процесуальне забезпечення розгляду справи.

Прийнята в 1996 р. Конституція України сформулювала загальні ціннісні підходи до охорони і захисту прав людини. Судовий контроль за діяльністю державних і місцевих влад пов'язаний, перш за все, із забезпеченням конституційного права людини і громадянина на державний захист його прав і свобод, у тому числі на судовий захист. Відомо, що Конституція України має вищу юридичну силу і пряму дію. Проте такий принцип не виключає необхідності конкретизації, детальної розробки юридичних процедур, в межах яких повинні здійснюватися права і свободи людини. У зв'язку з цим виникла необхідність в умовах нової державності продовжувати і розвивати вдосконалення способів захисту прав громадян у сфері державного управління.

Чинним законодавством України введений в дію принцип загальності оскарження, що означає принципову можливість судового оскарження будь-якого індивідуального адміністративного акту.

Слід стверджувати, що всі дії і рішення, що зачіпають і порушують права і свободи громадян (за винятком прямо встановленого законом), підлягають судовому оскарженню.

Конституція України (ст. 55) [1] і Кодекс адміністративного судочинства України (ст. ст. 6, 48) визначили єдиний механізм судового захисту для всіх без виключення громадян України, іноземців та осіб без громадянства тощо [2].

Закон наділяє громадянина правом звертатись із скаргою на дії (рішення), що порушують його права, і свободи або безпосередньо до суду, або у вищестоящу в порядку підлеглості інстанцію, тобто передбачає можливість вибору первинної дороги оскарження.

Можливість безпосередньо звертатися до суду значно полегшує дорогу громадянинові до судового захисту.

Кодекс адміністративного судочинства (ст. 99) встановлює граничний термін звернення зі скаргою до суду загальної юрисдикції: річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів [2]. Введення норми, що обмежує термін звернення за захистом, не можна розглядати як утиск прав громадян. У необхідних випадках цей термін може бути продовжений. Ця норма сприятиме унеможливленню подачі скарги, що «запізнилася», коли питання, які порушені в ній, вже втратили свою актуальність, докази втрачені і не можуть ефективно сприяти відновленню прав і законних інтересів громадян.

У юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, як далеко повинні поширюватися кордони судового контролю за актом управління, а конкретно – чи признається за судом право контролювати лише законність або також доцільність акту управління. З цього питання переважає думка, що суд не повинен мати права контролювати причини і підстави (окрім юридичних), на яких засновано рішення. Таке право суду означало б «вторгнення» в здійснення органом виконавчої влади наданих йому законом повноважень.

Для суду є важливими наступні моменти:

чи виданий акт компетентним органом і у відповідній формі;

чи дотримані матеріально-правові і процесуальні норми;

чи відповідає акт меті, яку переслідує закон;

що саме суперечить матеріальному праву рішенні органу влади, що оскаржується.

Безумовно, рішення суду повинне містити лише висновок про законність дій і рішень що оскаржуються, і про необхідність їх відміни в разі обґрунтованості скарги. Суд лише залишає акт, що оскаржується в силі або визнає його недійсним і зобов'язує орган, посадову особу задовольнити вимоги громадянина, вирішивши питання за суттю.

Таким чином, нині створений певний механізм судового контролю за органами виконавчої влади і їх посадовими особами з метою захисту прав і свобод громадян. В той же час слід зазначити, що цей інститут судового контролю потребує чіткішого правового регулювання, особливо в частині встановлення специфічних