Економічна безпека підприємства

Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Таке визначення закріплене Законом України “Про інформацію”, але, на думку автора, має недоліки. По-перше, в перелік суб’єктів права власності конфіденційної інформації не включено державу, яка також володіє відомостями конфіденційного характеру. По-друге, визначення, на думку автора, слід після слова “відомості” доповнити конструкцією “що не становлять передбаченої законом таємниці”.

Таємна інформація – це інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю (банківську, комерційну, службову, професійну, адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Конфіденційну інформацію можна поділяти на таку, яка є власністю держави, і конфіденційну інформацію, яка не належить державі.

Правовий режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, в значній мірі визначається положеннями Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. N 1893. Таємна інформація має бути передбачена законом.

До видів таємної інформації відносимо: державну таємницю, комерційну таємницю, банківську таємницю, службову таємницю, професійну таємницю, адвокатську таємницю, інші види таємниць.

На законодавчому рівні чітко регламентованими є такі види таємної інформації як державна, комерційна, банківська. Поняття ж службової таємниці хоча і має своє законодавче визначення, однак зміст та правові ознаки даного виду інформації з обмеженим доступом ще не достатньо регламентовані.

Саме інформація з обмеженим доступом, а точніше право власника на її захист, є однією із меж реалізації права на інформацію. Підтвердженням такої позиції є хоча б законодавче визначення поняття ЗАХИСТ ІНФОРМАЦІЇ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ … 110 Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні, вип. 2 (13), 2006 р. “свобода слова”. Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (зі змінами, внесеними згідно з Законом № 1703-IV від 11. 05. 2004 р.) означають “право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації” (ст. 2).

 

 

Як не дивно, законодавець, покликаний формувати соціальну державу, в якій законні інтереси громадянина є абсолютним пріоритетом, надав абсолютну перевагу у цьому протистоянні саме інтересам громадським, доповнивши статтю 30 Закону України „Про інформацію” абзацом наступного змісту: “інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист”. Важливість визначення співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації має не лише наукове, а й практичне значення. Це пов’язано з тим, що ця процедура стосується захисту прав громадян, бо статтею 47-1 цього ж закону передбачено звільнення особи від відповідальності “за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою”.

В окремих нормативних актах поняття „громадськість” означає „одну або декілька фізичних або юридичних осіб” [11, ст. 1; 12, п. 1. 2 Положення ]. Тому громадськість не виділяємо як самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин, розуміючи, що дане поняття включає одного або декількох „основних” суб’єктів: фізичних або юридичних осіб.

Маємо ситуацію, коли з одного боку законодавець обмежує право на інформацію правом власника інформації з обмеженим доступом на її захист, з іншого – дозволяє поширювати таку інформацію без згоди її власника, на підставі суспільної значимості такої інформації.

Спробуємо проаналізувати інший випадок співвідношення права повноважного органа державної влади на інформацію і права власника комерційної таємниці на її захист.

Відповідно до чинного законодавства України «комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці» [2, ст. 505].

Господарський кодекс України також частково визначає особливості комерційної таємниці, включаючи останню до об'єктів прав інтелектуальної власності [4, ст. 155]. При цьому, Господарський кодекс України визначає повноваження суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці. Зокрема, «суб'єкт господарювання, що