Економічна стратегія розвитку туристичної галузі в Україні

Надання туристичних послуг є вигідним для держави з точки зору використання ресурсів. Зарубіжні туристи платять за туристичний продукт, не вивозячи його з України. Історико-культурні та архітектурні пам’ятки, природний потенціал залишаються на місці.

Особливістю туристичних послуг є те, що споживачі (туристи) мають можливість корисно провести своє дозвілля, отримати приємні враження від мандрівки, оздоровитись, здійснити шоп-тури, розширити культурно-пізнавальний кругозір, поєднати навчання з відпочинком, реалізувати свої потенційні можливості у видах туризму спортивного спрямування.

Таким чином, соціальне значення туристичної індустрії полягає в забезпеченні відновлення життєвих сил людини, раціонального використання вільного часу, підвищення освітнього рівня дітей, підлітків, студентів та інших груп населення.

Туристи виявляють інтерес до української культури, своєрідності побуту та місцевих традицій, бажають ознайомитись із видатними пам’ятками стародавньої історії, археології, архітектури міжнародного та національного значення, скористатись цілющим кліматом, відомими лікувальними мінеральними джерелами.

 

 

В туристичній сфері України спостерігаються позитивні тенденції, які проявляються у збільшенні кількості внутрішніх, в’їзних та виїзних туристів, надходжень платежів до бюджету та зайнятих у туристичній сфері. Проте це є недостатнім для забезпечення прийняття на належному рівні прогнозованої кількості туристів, вболівальників та учасників (за різними оцінками – від 600 тис. до 1, 2 млн. осіб), тому покращувати туристичну інфраструктуру потрібно всебічно, на основі стратегічних та тактичних планів, з врахуванням існуючих програмних документів як на державному, так і на місцевому рівнях.

Україні негайно потрібна стратегія розвитку туристичної галузі. Без такої стратегії залучити інвестиції, зокрема, в рамках підготовки до ЄВРО-2012, практично нереально.

Стратегія розвитку туризму в Україні має передбачати і поліпшення рівня підготовки працівників туристичної сфери. Адже рівень сервісу на українських курортах часто не відповідає міжнародним стандартам. За таких умов, Україна програє конкуренцію не лише за іноземного туриста, а й за власного – українського. Саме внутрішній туристичний ринок є для України найважливішим, але досі не використовується належним чином.  Стратегія розвитку туристичної індустрії в Україні полягає у виробленні державної політики в галузі туризму як одного із пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки.  До основних перешкод розвитку вітчизняної туристичної галузі доцільно віднести:

недостатня кількість готелів, інших закладів розміщення та значні бар'єри входження на ринок готельних послуг України;

невідповідність цін рівню якості готельних послуг;

ненамежний рівень підготовеи кадрів для туристичної галузі;

нерозвиненість мережі туристичних інформаційних центрів, вказівників; інформаційного облаштування вздовж автомагістралей;

відсутність туристичних представництв України за кордоном;

обмеженість практики використання електронних та автоматизованих систем бронювання готельних номерів, залізничних та автобсних квитків;

низький рівень якості транспортних послуг

відсутність розгалуженої системи інформаційно-рекламного забезпечення діяльності галузі та туристичних представництв за кордоном;

відсутність цивілізованих умов перетину кордону та несприятливий візовий режим для іноземних туристів;

податкове законодавство, що не сприяє вкладенню інвестицій в інфраструктуру туризму та санаторно-курортний комплекс;

різновідомча підпорядкованість туризму та санаторно-курортного комплексу;

недоліки в системі регіонального управління;

проблема тіньової економіки;

– необхідність передання частини повноважень органам місцевого самоврядування.  Принциповою проблемою сучасного управління індустрією туризму залишається відсутність його чіткого механізму, тобто взаємопов”язаної та виваженої сукупності прийомів, методів та важелів впливу на суб’єктів господарювання в туристичній галузі. Взагалі, на макрорівні поняття механізму управління в умовах перехідної економіки у вітчизняній науковій літературі вивчене явно недостатньо. Лише частково його торкаються праці Е. Л. Лортикяна, Г. П. Лузіна, К. В. Павлова, А. Ф. Мельник, І. Г. Кириленко, Б. Н. Андрушківа, А. О. Сигайова, М. Б. Недашківського та ін.

Майже немає грунтовних наукових розробок з приводу ефективної реалізації механізму управління туристичною індустрією у створенні правового поля функціонування її суб’єктів, організаційному регулюванні, фінансово-інвестиційній політиці, діяльності в сфері міжнародних контактів. Ще й досі розвиток туризму в нашій країні регулюється лише декількома спеціальними постановами, програмами та Законом “Про туризм”. Тож не викликає сумніву, що у законотворчій справі зроблено ще далеко не все, адже прийнятими документами визначені лише головні умови розвитку туристичної галузі.

Серед великої кількості фірм, що діють на національному туристичному ринку, лише одиниці займаються туроператорською діяльністю в класичному розумінні цього слова. Інші ж виступають в основному як посередники закордонних операторів, додаючи до їх туристичного продукту частину власних послуг.

Недостатня увага приділяється такими факторами підвищення туристичної привабливості держави, як спрощення прикордонних і митних формальностей, паспортно-візового режиму тощо.

У засобах масової інформації населення активно проводиться реклама міжнародного туризму і майже відсутня реклама внутрішнього туризму, за виключенням загальновідомих зон туризму та рекреації (Криму і Карпат).

Відсутні кошти на реконструкцію пам’яток історії та архітектурного мистецтва, а залучення інвестицій гальмується через неврегульовану нормативно-законодавчу базу країни. Як відомо, значна кількість населених пунктів України – Хотин, Межиріччі, Ізяслав та інші, мають пам’ятки архітектури ХVІІ- ХVIII століття, для відновлення яких необхідні значні капіталовкладення.

В Україні не розвинений сектор туристичної індустрії. У жодному місті України не роздаються безкоштовні буклети-путівники історико-культурних пам’яток міста. Крім того, не у всіх містах наявні такі путівники, що