Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Еволюція етнополітичного простору міст України 1861 – 1914 рр.: методологічні засади дослідження

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
18
Мова: 
Українська
Оцінка: 
ЕВОЛЮЦІЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОГО ПРОСТОРУ МІСТ УКРАЇНИ 1861 – 1914 РР.: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
 
Тицький С. І. 
 
Метою даного дослідження є з ’ясування основних методологічних засад, найбільш придатних для об’єктивного, комплексного вивчення еволюції етнополітичного простору міст України доби промислової індустріалізації наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Переважно застосовані методи: діалектичний, логічний, історико-генетичний, історично-порівняльний, історико-типологічний.
Основні висновки: сучасна суспільствознавча криза розвитку вимагає суттєвого перегляду як традиційних, так і новітніх методологічних концепцій історичних досліджень; однією з перспективних спроб такого перегляду є розробка інтегральної циклічно-висхідної цивілізаційної концепції та відповідного до неї термінологічного апарату, що певною мірою дозволяє більш адекватно реконструювати етнополітичну історію українського суспільства доби промислової індустріалізації.
Ключові слова: еволюція, етнополітичний простір, нація, етнос, інтегральна циклічно-висхідна цивілізаційна концепція.
Сучасне світове і вітчизняне суспільствознавство у цілому та українська історіографія переживає нині складний і неоднозначний період якісної трансформації.
Авторитетний історик Б. Г. Могильницький характеризує стан історичної науки на межі ХХ – ХХІ ст. як “історіографічну революцію” [9], а сучасний момент вважає її третім етапом. При цьому попередні два етапи він визначає як об’єктивістський, пов'язаний “з широкими історико-соціологічними побудовами, увінчаними грандіозним досвідом створення “глобальної історії”, і суб'єктивістський, ознаменований “поворотом до суб’єктивності” і “відкриттям” мікроісторії як провідного жанру історичного дослідження” [9].
Одна з провідних сучасних російських теоретиків історичної науки Л. П. Репіна вважає, що на першому етапі відбулося переміщення дослідницького інтересу від історичного макроаналізу до мікроаналізу, від “глобальних” проблем до “індивідуальних”, від довготривалих процесів до соціальної практики конкретних осіб у конкретних життєвих ситуаціях, а на сучасному етапі домінують пошуки інтегральної, синтетичної моделі, побудованої, на принципі взаємодоповнюваності мікро- і макроісторичних підходів, як в теоретико-методологічному, так і в практичному плані [18, с. 16].
У свою чергу, українські історики пострадянської доби уособилися на дві чітко окреслені групи:
“традиціоналістів”, котрі продовжують трактували основні етапи української історії, включно з історією індустріалізації України, виходячи переважно з методологічних засад радянської історіографії”
“модерністів”, котрі некритично і певною мірою механістично, формалізовано засвоїли методологічні засади найбільш вживаних у “західній” історіографії філософсько-історичних течій і на цій теоретичній основі намагаються виправити дійсні та уявні недоліки і помилки радянських дослідників нової і новітньої історії України.
Щодо проблематичності внеску “модерністів” у подолання тематичної одномірності та ідеологічної опартійненості) радянської історіограффічної спадщини можна певною мірою погодитися з аргументами і висновками Т. Попової, І. В. Верби, К. Ю. Гломозди [12; 3; 4]. При цьому необхідно зауважити, що “боротьба” з українсько-радянською історіографічною спадщиною ведеться хоча і “модерними” методами і засобами, але у тій же тематичній площині, яка була вироблена і традиціоналізована тією ж українською радянською історіографією.
Серйозні кризові явища теоретичного і методологічного характеру в сучасній українській історіографії, присвяченій історії України ХІХ – початку ХХ століття ґрунтовно проаналізовані у низці робіт О. П. Реєнта [13 – 17].
За такої трансформації сучасної історичної науки зростає значення методології та її вплив на результати науково-дослідної роботи. Тим більше, що “... По сути, речь сейчас идет о формировании нового исторического сознания, способного адекватно осмыслить свершившиеся и совершающиеся в мире перемены, о создании в этом свете новой исторической культуры и нового образа исторической науки... ” [18, с. 19; 19].
Теоретичною основою такого повороту стали переважно соціологічні теорії 1980-х років, створені на противагу концепціям постмодерна, і перш за все, теорія структурації Е. Гіденса, за якою структурні властивості соціальних систем є одночасно і засобом, і результатом практики, котру вони породжують.
У той же час зберігають своє методологічне значення і роль класичні філософські та філософсько- історичні теорії та концепції, практична дослідницька ефективність яких перевірена багатьма поколінням науковців.
Завдання наукової методології полягає у сприянні дослідникам у розробці стратегії наукового пошуку, виборі найбільш ефективних для даної галузі науки і дослідження даної наукової проблеми принципів, методів і прийомів вивчення об’єктивної реальності, в обранні оптимального їх співвідношення у процесі практичного застосування.
Методологія історичного дослідження не може бути зведена до виключно єдиного наукового методу.
Методологія не може також бути простою механічною сумою окремих методів. Вона є складною, динамічною, цілісною, внутрішньо ієрархізованою системою способів, прийомів, принципів різних рівнів, котрі дозволяють у застосуванні кожного окремо якісно вивчити окремі прояви та ознаки досліджуваного історичного феномену, а у комбінованому застосуванні – дати комплексну характеристику об’єкту вивчення [2, с. 319].
Тому при дослідженні етнополітичного простору міст України 1861 – 1917 рр. доцільно застосувати декілька філософських, загальнонаукових, науково- історичних і політологічних принципів і методів, кожен з яких застосовувався у відповідності до конкретного об’ єкту, групи або класу досліджуваних об’ єктів.
За загальнотеоретичну основу роботи над проблематикою еволюції етноплітичного простору українських міст варто взяти генетично дотичні філософсько-історичні теорії економічного детермінізму, історичного матеріалізму, цивілізаційних хвиль розвитку та похідну від них авторську інтегральну цивілізаційну циклічно-висхідну концепцію.
Остання базується на визнанні всеохоплюючої матеріальної єдності буття, визначальному значенні виробництва речових і неречових суспільних благ в людській історії. Вона передбачає поділ історії людства на короткі цивіліза-ційні хвилі розвитку (або суспільно- економічні формації), довгі цивілізаційні хвилі розвитку (надформації) та історичні епохи [див. : 21, с. 3 –
Фото Капча