Еволюція етнополітичного простору міст України 1861 – 1914 рр.: методологічні засади дослідження

У відповідності до найбільш авторитетної нині філософсько-історичної теорії економічного детермінізму в її різновиді теорії цивілізаційних хвиль розвитку, котра передбачає поділ історії людства на три історичні епохи (аграрну, індустріальну, постіндустріальну), та у відповідності до новітнього різновиду цієї теорії – інтегральної цивілізаційної циклічно-висхідної концепції вбачається доцільним означити існування відповідно націй аграрного типу та націй індустріального типу. Трансформація націй першого типу у нації другого типу відбувалася в процесі глобальної індустріалізації, започаткованої англійською промисловою революцією другої половини

ХУІІІ ст. – першої третини ХІХ ст. і поширеної згодом на інші країни світу.

У період, обраний для даного дослідження, людність України під впливом всесвітньої промислової індустріалізації переживала процес перетворення з нації аграрного типу (народності або традиційної нації) на націю промислово-індустріального типу, або так звану модерну націю.

Таке розуміння сутності етносу і нації та їх еволюції дає можливість відповідним чином означити сутність таких фундаментального для обраної теми дослідження поняття, як “етнополітика” та “етнополітичний простір”.

У науковому обігу перебуває декілька загальноприйнятих визначень етнополітики та етнополітичного простору. Типовими серед них є такі, як: “Етнополітика є цілеспрямована діяльність по регулюванню взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплена у відповідних політичних документах і правових нормах” [11, с. 319];

“Етнополітика – це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації”; “Етнополітика – це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики. ”

Вочевидь, запропоновані вище визначення етнополітики страждають позаісторичністю (позачасовістю) та політологічною одномірністю.

Політологічна одномірність процитованих визначень проявилася у твердженнях, що етнополітика є формою свідомої діяльності тільки партій, держави і громадських організацій і закріплюється у політичних документах і юридичних актах. Таким чином повністю ігнорується стихійна, напівстихійна й зорганізована політикотворча діяльність націй та етносів без участі формалізованих громадянських, політичних і державних утворень. Тільки автори останнього визначення згадали, що стосунки різних етносів є сферою здійснення етнополітики, однак зробили це вони лише дотично і фактично вивели їх на віддалену периферію етнополітичного буття.

Процитовані вище визначення фактично стверджують також те, що етнополітика притаманна тільки тим націям і етносам, котрі мають державну, партійну та формалізовану громадську структурованість. Однак є беззаперечним, що абсолютна більшість нині існуючих етносів пережили тривалий додержавний період і ще більш тривалий період відсутності політичних партій та формалізованих громадських організацій. І ніхто з кваліфікованих і неупереджених суспільствознавців не наважиться заперечувати існування у цих етносів внутрішньої і зовнішньої етнополітики.

Історична практика однозначно засвідчує, що нації, етнонаціональні й етносоціальні групи або пасивно, або активно (в залежності від історичних обставин), однак постійно виступають колективними суб’єктами національної політики в її широкому загальносоціальному розумінні. У той же час державні органи, політичні партії та громадські організації через своїх членів та різноманітні засоби функціонального впливу (переважно інформаційного) за певних історичних обставин самі перетворюються на підлеглі суб’єкти або навіть на об’єкти національної політики, здійснюваної безпосередньо націями та етнонаціональними й етносоціальними групами.

Не менше зауважень викликає твердження, що головна мета національної політики полягає в узгодженні етнонаціональних стосунків, демократичному розв’язанні міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Аналіз вищезазначених визначень свідчить, що вони надмірно страждають політико-правовим спрямуванням і від того є обмеженими, не вміщують у своє смислове поле такі суспільно-політичні феномени, як позаправову етнополітичну практичну діяльність партій, недержавних політичних та громадсько- політичних організацій і неформальних громадських об’єднань як етно-національного типу, так і поліетнічного та інтернаціонального типу.

Тому, на наш погляд, доцільніше визначити етнополітику як самоусвідомлену діяльність громадсько-політичних та неполітичних громадських об’ єднань, національних, етнічних та інших соціальних груп і страт та окремих осіб, спрямовану на задоволення економічних, соціальних, політичних і культурних потреб певної нації, народності чи етносу. У більш узагальненому вигляді етнополітику доцільно визначати, як цілеспрямовану діяльність політичних суб’єктів в сфері етнонаціональних відносин.

Через те, що відповідна етнополітика реалізується у певному етнополітичному просторі, тому вбачається необхідним і логічним відповідним чином уточнити й визначення термінів “етнополітичний простір”.

Етнополітичний простір складається з природного середовища, в якому здійснюється взаємодії етносуб’ єктів, функціональної системи як сукупності цих взаємодій та етнічної складової суспільної свідомості.

Політичний простір є безпосереднім породженням і продовженням соціального простору, але не є різновидом останнього.

Політичний простір, це – простір, в якому здійснюється політичний процес як сукупність взаємодій політичних суб’єктів, спрямованих на досягнення своїх політичних цілей. Політичний простір також складається з природного середовища, в якому відбуваються взаємодії учасників політичного процесу, функціональної системи взаємодій політичних суб’єктів і політичної складової суспільної свідомості, котра реалізується через політичну психологію (рефлексію) та ідеологію.

На цій підставі в політичному просторі можливо виділити три поля – інституціональне, функціональне та ідейно -інформаційне.

Потрібно відзначити, що в етнополітології явно недостатньо приділено уваги вивченню такого соціального феномену, як етнополітичний простір.

Таке ставлення фахових науковців як до самого соціально-політичного явища етнополітичного простору, так і до його науково-теоретичного усвідомлення, створило необхідність у чіткому визначенні цього системного, базового для дисертаційного дослідження