Філософія

Інтуїція – це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт одержує нове об’єктивне істинне знання про дійсність. Вона виступає кульмінаційним моментом творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, як ідо цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему. Інтуїція має такі особливості:

• безпосередність;
• несподіваність;
• неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання, оскільки в найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідними елементом осмислення і розуміння.

При аналізі п’ятого питання треба відзначити, що практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ.

Під практикою, перш за все, розуміють сукупну діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного досвіду. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність:

• має суспільний характер і виступає як цілісна система дій;
• є способом суспільного буття людини;
• специфічною формою її самоутвердження у світі.

Зверніть увагу, що практика тісно пов’язана з такими категоріями, як «діяльність», «праця», «виробництво» в його різноманітних формах, проте в системі цих категорій практика посідає особливе місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства.

У понятті «форма практики» втілюється міра освоєння предмета, на основі взаємозв’язку теорії і практики виділяють:

• зовнішню діяльність людини, що збігається х її соціальною поведінкою;
• власне предметно-перетворюючу діяльність, що гуртується на емпірично-практичному досвіді;
• практика у поєднання з науковим знанням.

Як рівні практики виділяють:

перетворюючий рівень – виступає не як просте повторення або відтворення того, що було і є, а як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього;

використовуючий рівень – включає у себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами 9нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом.

При аналізі шостого питання необхідно відзначити, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду – пізнання. Його мета – відтворити об’єктивні закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини.

Доцільно розглянути такі функції практики:

• практика є основою пізнання;
• практика є джерелом і рушійною силою процесу пізнання;
• практика є кінцевою метою пізнання;
• практика є критерієм істини.

При аналізі сьомого питання потрібно загострити увагу на тому, що категорія практики органічно пов’язана з категорією діяльності, виступаючи її конкретизацією і разом з тим наповнюючи діяльність більш високим ступенем людського змісту.

Практика як спосіб буття властива виключно людині. У марксизмі це одна з основоположних категорій, її розробку здійснено в працях Маркса та його послідовників.

Для цілого напрямку неомарксизму практика виступає як висхідна основа людського життєрозуміння, як основний філософський принцип. Вона розглядається як дійсний універсалізм людського буття, абсолютний початок людини, як її сутнісне визначення, її зв’язок з об’єктивністю і засіб безкінечного формування дійсності.

Діяльність завжди є єдністю духовного і матеріального. Здійснювати матеріальні зміни в дійсності без їх духовної означеності здатна лише тварина.

Практика – не будь-яке матеріально-перетворююче дійство, а лише таке, яке здійснюється по відношенню до певного предмета, який виокремлений шляхом мисленого узагальнення попередньої діяльності, і полягає у його перетворенні в іншій матеріальний об’єкт, що стає предметом через опредмечування в ньому змістів, значень, почуттів, цілей та інших проявів людської духовності.

При вивченні восьмого питання необхідно відзначити, що певний метод пізнання є атрибутом наукового пізнання як цілеспрямованого процесу, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:

• фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. ;
• цілеспрямовані теоретичні дослідження;
• прикладні наукові дослідження.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати основні методи, які тут застосовуються. Метод пізнання – це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання.

У процесі наукового пізнання застосовуються такі методи: спостереження; вимірювання; експеримент; моделювання; аналіз; синтез; абстрагування; узагальнення; індукція; дедукція; ідеалізація; аксіоматичний метод; гіпотетико-дедуктивний метод; історичний метод; логічний метод.

Наостанок необхідно звернути увагу на те, що під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності. Вона виступає одним з аспектів гносеології та розробляється таким її розділом як логіка і методологія науки.

При аналізі дев’ятого питання треба підкреслити такі компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання:

• пізнавальної діяльності спеціально-підготованих груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;
• об’єктів пізнання, які можуть збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;
• предмета пізнання,