Філософія

При аналізі п’ятого питання треба визначити, що проблема духовності нерозривно пов’язана з проблемою людського буття взагалі та охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті. Але духовність не є тотожною ні свідомості, ні духовній діяльності як особливому соціальному явищу, вона має бути усвідомлена як самостійна сутність. Питання про духовність закономірно переростає у проблему розвитку світу людини, його цілісності і гармонійності.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, а також таких проблем як людина і світ, мислення і буття, духовне і тілесне.

Доцільно окремо визначити, що з поняттям «дух» тісно пов'язане і поняття «душа». Саме душа є носієм духовного в людині, своєрідним потенціалом особистості, тією глибиною, що дає їй змогу відчути свою причетність до Універсуму.

Нині, коли предметне поле філософствування зосереджується на проблемі «людина – світ», здійснюється спроба співвіднести поняття духовності з космічним виміром буття людини. Такий онтологічний підхід дає змогу більш повно оцінити всю складність людської природи.

Необхідно відзначити, що аналіз людини і світу, мислення і буття, духовного і тілесного пов’язаний з проблемою духовних вимірів буття людини, свідомістю як найвищою формою відображення матерії, мисленням.

Вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу:

• працю;
• спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності;
• членороздільну мову.

Праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала прояву нової форми відображення – свідомості. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища пов’язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей.

Визначальним фактором свідомості є соціальність. Соціальність – це субстанція свідомості. Вона створює ту систему об’єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості.

Розкриваючи відносну самосвідомість суспільної свідомості, потрібно підкреслити, що:

• вона проявляється у тому, що суспільна свідомість володіє внутрішньою логікою розвитку, підпорядковується суспільним закономірностям;
• вона активно впливає на суспільне буття;
• окремі елементи суспільної свідомості, взаємодіючі між собою, також впливають на розвиток один одного і лише остаточно визначаються суспільним буттям.

При розгляді сьомого питання треба звернути увагу на те, що існують різні підходи дослідників до феномена свідомості, проте усі вони звертають увагу на головне, що притаманне свідомості:

• зв’язок із діяльністю;
• відображально-інформаційну функцію;
• орієнтальну (регулятивну) функцію;
• комунікативну функцію.

В марксистській парадигмі свідомість визначається як властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові. Вона є властивістю високоорганізованої матерії, людського мозку.

Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях, на противагу попередній «метафізиці», мова буде йти про розбудову особливої онтології людської свідомості та суб’єктивності.

Світова сучасна філософія трактує «онтологію суб’єктивності і свідомості» неоднозначно. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій «частоті» та феноменальній виразності. (Е. Гуссерль, Ж. -П. Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні та інші структури несвідомого (психоаналіз, структуралізм). Останні з названих напрямків пошуку розуміння «онтології свідомості» не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв’язками.

При вивченні восьмого питання доцільно у першу чергу підкреслити, що відображення є всезагальною властивістю матерії, що зумовлено універсальною взаємодією предметів і явищ.

Відображення проявляється у якісно різних формах, серед яких виділяють:

• неорганічне – пов’язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;
• органічне відображення – має місце у живій природі (подразливість, чутливість, психіка) ;
• соціальне – рівень існування людської свідомості.

Відображення світу людиною здійснюється через мозок і ті складні нервові механізми, які пов’язують людину з навколишнім світом.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості.

Проблема духовності нерозривно пов’язана з темою людського буття взагалі, охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, що може виступати як поняття (панлогізм), як субстанція (пантеїзм), як особистість (теїзм, персоналізм), як похідна від матерії (матеріалізм). У раціоналізмі визначною стороною духу є мислення, свідомість, в ірраціоналізмі – позамислительні аспекти: воля, чуттєвість, уява, інтуїція.

При аналізі дев’ятого питання необхідно підкреслити, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка «пронизує» людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації відтворення. Свідомість як суб’єктивна реальність виступає нічим іншим, як трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом матеріально-предметного перетворення