Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення – чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії чарвака-локаята посідає виняткове місце, вона не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» – чотири, «вак» – слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла – ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття – одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Треба сказати, що загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань – у правильному способі життя.

Однак, головною особливістю є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини, і світу. Відсутній поділ на «живу» та «неживу» матерію.

Філософія Стародавнього Китаю

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н. е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: «І-цзін» («Книга перемін»), «Ші-цзін» (Книга пісень»), «Шу-цзін» («Книга історії») та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: – про єдність і різноманітність речей;

• про дію протилежних сил в єдиній субстанції;
• про природну закономірність;
• про природність людської душі і свідомості.

Даосизм. Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання «дао». «Дао», за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Поряд із категорією «дао» у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія «де». Якщо «дао» – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то «де» – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії «дао» і «де», Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в «дао». Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Конфуціанство. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н. е. Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність, гуманність (жень) ; 2) справедливість і обов'язок (і) ; 3) ритуальність (лі) ; 4) знання (чжи) ; 5) довіра (сінь) та 6) синівська любов (сяо)

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» – означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, філософія Конфуція – це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, – це «син неба». А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

 

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший період ранньогрецької філософії (натурфілософія) – охоплює епоху від виникнення філософського мислення у VIІ ст. до н. е. до часів Сократа (кінець V ст. до н. е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий