Філософія

Предмет:

Філософія

Тип роботи:

Інше

К-сть сторінок:

153

Мова:

Українська

Оцінка:

Боса було спрямоване проти біологізаторських тенденцій в класичному психоаналізі. Так, вони відкинули фрейдівську теорію лібідо як натуралістичну, протиставивши їй концепцію любові в широкому сенсі цього слова. Прагнення поєднати хайдеггерівську філософію з психоаналітичною теорією сприяло осягненню буття людини в світі, в тому числі і в його патологічної формі. Бінсвангер вніс зміни в психоаналітичну метапсіхологію і в практику психотерапії, відкинувши біологізм і детермінізм у трактуванні несвідомих процесів. Людське існування розуміється Бінсвангером як єдність трьох часових модусів – минулого, сьогодення і майбутнього. Неврози і психози є осмисленими способами трансцендування, конституювання світу і самої екзистенції. Симптоми різних психічних розладів виникають у зв'язку з обмеженістю горизонту бачення: один часовий модус стає домінуючим, що перешкоджає справжньому існуванню людини і може вести до психічного захворювання. Традиційні методи клінічної психіатрії не піддаються радикальному перегляду, але вони не достатні, оскільки завданням психіатра є не стільки каузальне пояснення хвороби, скільки розуміння іншої людини. Клінічна психіатрія та психоаналіз дають нам поверхневий опис симптомів і синдромів, ігноруючи індивідуальне «буття-в-світі».

Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії.

Філософську антропологію другої половини XX – початку XXI ст. представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, що стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому – інакше, ніж уявлялося так званим «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими, ніж вважалося, та продовжують ускладнюватися.

Антропологія постмодернізму показала людину в соціумі, що її знеособлює, стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на людину. Постмодернізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».

Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагальненості, постмодернізм виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей.

Так, за Ж. Де- льозом, буття слід фіксувати через категорії відмінностей, а не через ті, що фіксують єдність, подобу речей, предметів. Відповідно і людську ідентичність слід шукати не за схожістю, подобою, а за відмінностями. Постмодернізм створює теорію відмінностей – «онтологічний гетерогенез» (за виразом Ф. Гваттарі). Проголошується нестроге мислення, антираціональне за своїм спрямуванням, багатоманітність та хаотичність концепцій.

Тексти, мовні практики, комунікація, дискурси – ті виміри, які дозволяють представити людину в постмодер- ністській антропології. Так, для Ж. Дерріди людина – це сукупність мовних практик, основа свідомості – інтертекстуальність. Людська здатність бачити «несистемність» визначається тим, що людський досвід пов’язаний з переживанням теперішнього часу, з його розщепленістю, зволіканням минулого та запізнюванням майбутнього. М. Фуко наголошує на розгляді світу та людини у дискурсі як плідному способі пізнання. Дискурс виявляє себе як сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про об’єкт, який вони представляють. Причому в дискурсі можливо вичитувати і ті значення, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». К. Апель також наголошує, що інтерсуб’єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі.

Загалом антропологія постмодернізму демонструє відмову від претензій філософської мови на однозначність у представленні людини. Водночас у пошуках того, що є людина, індивід, наголошується на відмінностях як головних ознаках на противагу тотожності. І взагалі пафос філософії постмодернізму стосовно людини – у проголошенні її неоднаковості, індивідуальності, несхожості.

Можна сказати, що людина в постмодернізмі «де-героїзована», вона представлена не як «центр Всесвіту», а як істота, що заплуталася. Вона біо-психо-соціальна за своєю природою та інтерсуб’єктивна за способом свого існування.

Отже, як можна зрозуміти з вищенаведеного, філософія в її історії та сучасності представила багатоманіття точок зору, концепцій, напрямів, які намагалися дати обґрунтовану відповідь на питання про природу та сутність людини. Однак, як визнають самі філософи, вичерпних, «остаточних» відповідей дати неможливо, оскільки людина і світ є складними та динамічними, вони змінюються. Відповідно, змінюється і філософське тлумачення людини. Разом з цим сучасне знання про людину виявляє свою комплексність. Людина як представник людського роду, особистість, індивідуальність постає як складна цілісність, в якій поєднані космічні, біологічні, психічні, соціальні, культурні, цивілізаційні виміри.

Феномен соціального.

Треба розрізняти суспільне – природнє; та соціальне – штучне; Суспільне – існує об’єктивно незалежно від нашої свідомості. А соціальне об’єктивується нашою свідомістю. Суспільне і соціальне це одне поняття, але з різних сторін. Для конкретної людини найголовнішим є усвідомлення того, що суспільство – це її (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття «суспільне» і «соціальне». Суспільне – це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві. Ця реальність виникає природно, об’єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю творять «суспільне», вступаючи у низку економічних, політичних, культурних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Суспільне, як базисні, первинні відносини у суспільстві, має інший характер існування. У суспільстві виникають і такі відносини, коли люди намагаються досягнути спеціальної цілі, коли вони хочуть саморелізуватись саме так, а не інакше. Тобто у суспільному як у природному процесі починає виникати нерозривно пов’язане з ним соціальне.

Соціальне – це реальність відносин, які витворюються особистостями, групами людей, суспільними інститутами. В системі відношення «суспільне»-»соціальне», як у будь-якій взаємодії, з філософської точки зору, виникає питання первинності-вторинності. У цьому аспекті необхідно підкреслити, що в реальному суспільстві ієрархія