Філософія

У епістемічному плані парадигма – це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності.

У соціальному – парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Суспільний розвиток в історії і в теорії відбувається по-різному. В історії – це обєктивні процеси соціальних змін, які мають свої джерела, свій характер, повязаний із трансформаціями, із реформами, революціями у тій чи іншій сфері.

Сьогодні існує три основні парадигми суспільного розвитку. Дві з них класичні, а третя – парадигма не класичного характеру.

Класичні парадигми – суспільно формаційна парадигма; цивілізаційна парадигма.

Суспільно-формаційний науковий підхід започаткований марксизмом. Поняття «суспільно-економічна формація» відображає такий вимір у суспільно-історичному процесі, який характеризує розвиток завдяки взаємодії у суспільстві економічного базису і суспільної надбудови.

Під економічним базисом розуміються виробничі відносини на основі виробничих відносин та відносин власності.

Одночасно, існування суспільного базису суспільства пов’язується із наявністю тих чи інших продуктивних сил. Продуктивні сили суспільства – це організаційна єдність знарядь праці та предметів праці (засобів виробництва) і робочої сили. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин складає той чи інший спосіб виробництва.

Тому, згідно із формаційною парадигмою, суспільний розвиток є зміною способів виробництва, коли один спосіб виробництва з необхідністю змінюється більш прогресивним способом виробництва.

Таким чином, відповідно до цієї парадигми, способи виробництва змінюються так: натуральне виробництво, товарне виробництво.

Суспільство змінюється як перехід від доформаційного етапу до формаційного, а потім до пост формаційного.

У суспільному розвитку, доформаційний етап – первіснообщинний лад, формаційний – рабовласницький, феодальний, капіталістичний, пост формаційний – комуністичний.

Відповідно до цього підходу, перехід від одного суспільства до іншого відбувається за допомогою соціальних революцій. Т. ч. стає очевидним, що формаційна парадигма розглядає суспільний розвиток як процес, що відбувається за допомогою двох чинників (економічного та політичного). Економічний чинник реалізується наявністю об’єктивних умов (процесів), а політичний – єдністю об’єктивних та суб’єктивних чинників.

Суттєві моменти даної парадигми:

1) розуміння матеріального виробництва. Виробництво – це процес, що включає виробництво продукту, його обмін, розподіл і споживання. Існує матеріальне виробництво речей і виробництво речей для задоволення духовних і тілесних потреб людини. (вживати термін «не матеріальне» виробництво є нонсенс). Матеріальне у філософії – це та основа буття, що дає нам відчуття. Ідеальне у філософії – це основа буття, момент у матеріальному, суб’єктивне у об’єктивному, – це те, що ми уявляємо, а коли уявляємо – то відчуваємо, а отже, воно існує реально в матеральному.

2) в цій парадигмі джерело розвитку – поштовх, який відбувається із «вне».

Цивілізаційна парадигма. Цивілізація – це суспільство, яке характеризується притаманними змінами культури і релігіїі відповідними зрушеннями в інших сферах. Тобто, тут основою суспільного розвитку є культура і релігія. Тому цивілізація має загальну закономірність розвитку, що має цикл: зародження, розквіт, загибель.

Між цими циклами можуть бути кілька проміжних точок: становлення, піднесення, занепад тощо.

Представники: Тойнбі, Хантінгтон, Тофлер.

Основні моменти:

ця парадигма не відкидає класового підходу. Розвиток цивілізації відбувається ендогенно – із середини. Тому, цивілізація сама може себе народити і знищити. Отже, знищення цивілізації не означає знищення людства.

цивілізація здатна модернізуватись (соціальна модернізація)

цивілізаційна парадигма здатна провести розквіт людини. Людина здатна перейти від одного суспільного класу до іншого (теорія соціальної мобільності людини – Сорокін).

Не класична парадигма. Сповідує постмодернізм, сучасну феноменологію.

Сповідує бачення суспільства за якимось одним чинником, відповідно до якого ототожнюється із ним усе суспільство. Джерело розвитку є лише один чинник. Н-д, якщо це інформація – суспільство інформаційне, якщо індустрія (виробництво), суспільство індустріальне, глобалізаціні процеси – суспільство глобалізацій не тощо.

Приятельчук називає цю парадигму «поліфонічне бачення суспільного розвитку».

Ідеологія і соціальна дійсність.

Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) вніс у філософський обіг французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), належавши до групи «ідеології» часів Великої французької революції. В творі «Елементи ідеології» він розглядав «ідеологію» як науку про закони походження людських ідей з чутливого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика та інші.

В другій половині 19 ст. широке розповсюдження отримали погляди на теорію ідеології, сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. Згідно марксизму, ідеологія – це сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з точки зору інтересів конкретних класів; вона є надійним явищем по відношенню до економічного базису, крім того вона відносно самостійна.

В другій половині 19 ст. сформувалася нова сфера дослідження – аналіз ідеологічної свідомості. Одну думку сформував К. Маркс ідеологія – це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення, яка відображає матеріальні та життєві відносини. Іншу думку сформував Ф. Ніцше – ідеологія – це культурна освіта (система цінностей), яка виробляється аристократичними та плебейськими кастами. Ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною по відношенню до