Філософія

Протиставлення «еліти» і «народу» є класичним для розуміння розвитку соціально-політичного процесу. Тут перш за все слід пам’ятати, що суспільство само по собі політично не організовується. Дійсно, є джерело політичної організації – це влада, якої домагаються конкретні соціальні сили.

Є механізм функціонування політичної організації суспільства – це змагання за владу між елементами соціуму. Є напрям розвитку політичної організації – прогресивний чи регресивний. Але ні «джерело», ні «механізм», ні «напрям» не є організатором політичного життя суспільства. Організовує суспільство – у політичному вимірі життєдіяльності – політична еліта. Політична еліта – це вибрані часом, власним інтелектом та народом люди, які реально (офіційно чи неофіційно) визначають владні відносини в суспільстві.

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об’єктивних закономірностей, які з необхідністю визначають його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов’язані з дією суб’єктивних факторів політичної еліти і народу. Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспільство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм керманичем політичну еліту, що зуміла максимально наблизити свої власні інтереси і потреби до інтересів народу. Загальновживаним став вислів про те, що «кожен народ має таких керівників, яких він заслуговує». І часто при цьому ототожнюється нездатність політичної еліти знайти найбільш ефективний спосіб ведення суспільства у прогресивному напрямі зі здатністю того чи іншого народу здійснити соціальний прогрес.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей «дозвіл» визначається рівнем суверенності народу. Нагадаємо, що дійсно суверенним можна назвати тільки той народ, який здатен обрати свій, саме йому притаманний шлях розвитку і в змозі реалізувати самостійно цей вибір. Однак сам по собі, загалом, гуртом народ цього вибору не робить. Робить його політична еліта. Цей вибір буває близьким до прагнень народу. Тоді народ сприймає його як свій власний, а політичну еліту – як своє вдале породження. Але буває й так, що вибір політичної еліти є далеким від інтересів народу. Тоді народ намагається звільнитись і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла.

Шляхи до цього звільнення бувають різними. Вони часто позначаються трагічними сторінками життя народу, нелюдськими поневіряннями тих особистостей, які присвячують себе справі народження нової політичної еліти, котра запалює людей новою ідеєю, спрямованою, у кінцевому підсумку, на новий шлях розвитку суспільства.

Отже, тільки гармонійні відносини політичної еліти і народу можуть вести суспільство у прогресивному напрямі розвитку. Сутність цієї гармонії полягає у такому: а) народ дійсно суверенний; б) політична еліта веде за собою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народові близькою і рідною.

Відсутність чи слабкість гармонійних відносин у суспільстві з необхідністю обумовлює виникнення революцій і реформ. Перш ніж зосередити увагу на розумінні революції у соціально-філософському плані, нагадаємо, що у найбільш загальному, філософському тлумаченні, революція – це докорінна зміна сутності речей, це перехід від сутності одного порядку до сутності іншого порядку, від однієї міри до наступної. Найбільш відомим є традиційне марксистське розуміння терміна «соціальна революція» як переходу від однієї суспільно-економічної формації до другої («соціально-економічна революція»). Але окрім цього, дослідники соціальних процесів досить часто використовують наступні значення терміна «соціальна революція» – політична революція, технологічна революція, культурна революція тощо.

Соціально-економічна революція – це докорінна зміна у розвитку способу виробництва, що характеризується змінами в економічному житті суспільства та відповідними перетвореннями в політичній, правовій і духовній структурі конкретного соціального організму.

«Соціально-політична революція – це докорінна зміна владних відносин у суспільстві, коли влада еліти змінюється на «владу народу», – зазвичай у формі влади «народних вождів». Дамо деякі пояснення такому визначенню: навряд чи можна вважати «політичною революцією» перехід влади від однієї до іншої еліти, це, скоріше за все, випадок звичайного «політичного перевороту». Але коли влада правлячої еліти повалюється повністю і на авансцену історії виходять народні маси, – із претензією на кардинальну зміну соціальних порядків, – тоді доцільно говорити саме про «політичну революцію».

Технологічна революція – це докорінна зміна в системі знарядь і способів ведення господарства, поява інноваційних технологій і впровадження їх в економічний і соціальний обіг.

Культурна революція – це докорінна зміна у сфері соціальних цінностей. Якщо термін «культура» використовується у двох основних значеннях: як сукупність ціннісних надбань людства і як соціальний інститут життєдіяльності з акцентом на виробництво «знаків і символів», то поняття «культурна революція» може означати або переворот у системі соціальних цінностей, або переворот у всій сфері життєдіяльності суспільства. Гармонізація відносин у суспільстві завдяки реформам вимагає підкреслити наступне. Реформа – це спосіб зміни суспільного устрою, соціального інституту чи окремого, значимого для суспільства явища, що здійснюється владною структурою відповідно до тієї чи іншої мети. Реформи можуть бути поверховими і частковими, або радикальними, що ведуть до якісної перебудови об’єкта. У будь-якому випадку шлях реформ – це еволюційний процес. Зазвичай реформи спонукаються суспільно-необхідними потребами. Однак реформи можуть пов’язуватися із штучними, суб’єктивними потребами «верхів». Реальний соціальний смисл реформ визначається конкретними умовами, характером тих проблем і суперечностей, які