Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Тут, проте, необхідно врахувати ще один момент. Ми тепер добре знаємо, скільки всіляких практичних навичок і умінь повинен мати будь-який селянин, – як в середні віки, так і в будь-яку іншу епоху, – для того щоб справно вести своє господарство, причому його знання відносяться не тільки до землеробства, але і до маси інших областей: адже він сам будує свій будинок, сам приводить в порядок нехитру техніку, розводить худобу, оре, шиє, тче і т.д. і т.п. Но всі ці знання і навички не стають у селянина самоціллю, як, проте, і у ремісника, а тому не робляться предметом спеціальної рефлексії, а тим більше демонстрації. Прагнення стати видатним майстром – художником, поетом, вченим, і  їх почитають тепер так, як в античності героїв, а в середні віки – святих.

Ця атмосфера особливо характерна для гуртків так званих гуманістів. Ці гуртки раніше усього виникли в Італії – у Флоренції, Неаполі, Римі. Їх особливістю було опозиційне відношення, як до церкви, так і до університетів, що були традиційними центрами середньовічної ученості.

Подивимося тепер, чим розуміння людини епохи Відродження відрізняється від античного і середньовічного. Звернемося до міркування одного з гуманістів XV віку, Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494), в його знаменитій “Мові про достоїнство людини”. Створивши людину і “поставивши її в центрі світу”, бог, згідно з цим філософом, звернувся до нього з такими словами: “Не даємо ми тобі, Адам, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і особа, і обов’язок ти мав по власному бажанню, згідно з твоєю волею і твоїм рішенням. Образ інших витворів визначений в межах встановлених нами законів. Ти ж, не обмежений ніякими межами, визначиш свій образ за своїм рішенням, у владу якого я тебе надаю” . 

Це зовсім не античне уявлення про людину. У античності людина була природною істотою в тому значенні, що її границі були визначені її природою і від неї залежало тільки те, чи піде вона за природою, або ж відхилиться від неї. Звідси і інтеллектуалістський, раціоналістичний характер стародавньогрецької етики. Знання, за думкою Сократа, необхідне для етичної дії: людина повинна пізнати, в чому складається добро, а пізнавши це, вона обов’язково піде за добром. Образно кажучи, антична людина визнає природу своєю владичицей, а не себе   владикою природи.

У Піко ми чуємо відгомони вчення про людину, якій бог дав вільну волю і яка сама повинна вирішити свою долю, визначити своє місце в світі. Людина тут – не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. Вона пан над всією природою. Цей біблійний мотив тепер істотно перетворений: в епоху Відродження поступово слабшає характерне для середньовіччя переконання в гріховності людини і зіпсованість людської природи, а в результаті людина вже не потребує божественної благодаті для свого порятунку. У міру того як людина усвідомлює себе як творець власного життя і долі, вона виявляється і необмеженим паном над природою.

Такої сили, такої влади своєї над всім існуючим, в тому числі і над самим собою, людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Їй не потрібна тепер милість бога, без якої, в силу своєї гріховності, вона, як вважали в середні віки, не могла би справитися з недоліками власної “пошкодженої” природи. Вона сам тепер – творець, а тому фігура художника-творця стає як би символом Ренесансу.

У епоху Відродження всяка діяльність – будь тo діяльність художника, скульптора, архітектора або інженера, мореплавця або поета – сприймається інакше, ніж в античності і в середні віки. У стародавніх греків споглядання ставилося вище за діяльність (виключення складала тільки державна діяльність). Це і зрозуміло: споглядання (по-грецькому “теорія”) залучає людину до того, що вічно є, до самої суті природи, в той час як діяльність занурює її в скороминущий, суєтний світ “думки”.

У середні віки відношення до діяльності дещо міняється. Християнство розглядає працю як свого роду спокутування за гріхи (“в поті особи твоєї будеш їсти хліб твій”) і не вважає більше працю, в тому числі і фізичну, заняттям рабським. Однак вищою формою діяльності признається тут та, що веде до порятунку душі, а вона багато в чому схоже спогляданню: це молитва, богослужебний ритуал, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набуває свого роду сакрального характеру. За її допомогою чоловік не просто задовольняє свої партикулярно земні потреби; він творить свій світ, створює красу, творить саме високе, що є в світі, – самого себе.

І не випадково саме в епоху Відродження уперше розмивається та грань, яка раніше існувала між наукою (як збагнення буття), практично-технічною діяльністю, яку іменували “мистецтвом”, і художньою фантазією. Інженер і художник