Філософя, її предмет і роль в суспільстві

Ясно, що таке розуміння людини вельми далеке від античного, хоч гуманісти і усвідомлюють себе, що відроджують античність. Вододіл між Ренесансом і античністю був проведений християнством, яке вирвало людину з космічної стихії, зв’язавши його з трансцендентним творцем світу. Особистий, заснований на свободі союз з творцем встав на місце колишньої – язичницької – укоріненості людини в космосі. Людська особистість (“внутрішня людина”) придбала небачену раніше цінність. Але вся ця цінність особистості в середні віки покоїлася на союзі людини з богом, тобто не була автономною: сам по собі, у відірваності від бога чоловік ніякої цінності не мав.

У епоху Відродження людина прагне звільнитися від свого трансцендентного кореня, шукаючи точку опори не тільки в космосі, з якого вона за цей час як би виросла, скільки в собі самому, в своїй душі, що заглибилася, і в своєму – що відкрився їй тепер в новому світлі – тілі, через яке їй відтепер інакше бачиться тілесність взагалі. Як не парадоксально, але саме середньовічне вчення про воскресіння людини у плоті привело до тієї “реабілітації” людини з всією їй матеріальною тілесністю, яка так характерна для Відродження.

З антропоцентризмом пов’язаний характерний для Відродження культ краси, і не випадково, якраз живопис, що зображає, передусім прекрасну людську особу і людське тіло, стає в цю епоху очолюючим виглядом мистецтва. У великих художників – Боттічеллі, Леонардо так Вінчи, Рафаеля світосприйняття Ренесансу отримує своє найвище вираження.

У епоху Відродження, як ніколи раніше, зросла цінність окремої людини. Ні в античності, ні в середні віки не було такого пекучого інтересу до людської істоти у всьому різноманітті її виявів. Вище усього в цю епоху ставиться своєрідність і унікальність кожного індивідуума. Витончений художній смак скрізь уміє розпізнати і підкреслити цю своєрідність; оригінальність і несхожість на інших стає тут найважливішою ознакою великої особистості.

Нерідко тому можна зустріти твердження, що саме в епоху Відродження взагалі уперше формується поняття особистості як такої. І дійсно, якщо ми ототожнимо поняття особистості з поняттям індивідуальності, то таке твердження буде цілком правомірним. Однак насправді поняття особистості і індивідуальності потрібно розрізняти. Індивідуальність – це категорія естетична, в той час як особистість – категорія етично-моральна. Якщо ми розглядаємо людину з точки зору того, як і чим вона відрізняється від всіх інших людей, то ми дивимося на неї як би ззовні, оком художника; до вчинків людини ми прикладаємо в цьому випадку тільки один критерій – критерій оригінальності. Що ж до особистості, то в ній головне інше: здатність розрізняти добре і зло і поступати відповідно до цього розрізнення. Разом з цим з’являється і друге найважливіше визначення особистості – здатність нести відповідальність за свої вчинки. І далеко не завжди збагачення індивідуальності співпадає з розвитком і поглибленням людської особистості: естетичний і морально-етичний аспекти розвитку можуть істотно між собою розійтися. Так, багатий розвиток індивідуальності в XV-XVI віках нерідко супроводився крайнощами індивідуалізму; саме цінність індивідуальності означає абсолютизацію естетичного підходу до людини. 

 

У епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Інтерес до натурфілософії особливо посилюється до кінця XV-XVI віку по мірі того, як переглядається середньовічне відношення до природи як початку несамостійного. На перший погляд відбувається повернення до космоцентризму античного мислення. Однак в розумінні природи, так само як і в трактуванні людини, філософія Відродження має свою специфіку. Ця специфіка, передусім, позначається в тому, що природа трактується пантеїстично. У перекладі з грецького “пантеїзм” означає “всебожіє”. Християнський бог тут втрачає свій трансцендентний, позаприродний характер; він як би зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набирає рис, які їй в такій мірі не були властиві античності. Натурфілософи Відродження, наприклад знаменитий німецький лікар, алхімік і астролог Парацельс (1493-1541), бачать в природі деяке живе ціле, пронизане магічними силами, які знаходять свій вияв не тільки в будові і функціях живих істот – рослин, тваринних, людини, ангелів і демонів, але і в неживих стихіях. Парацельс встановлює особливу систему аналогій між різними органами людини і тварин, з одного боку, і частинами рослин, будовою мінералів і рухами небесних світил, з іншого. Вся природа, по Парацельсу, повинна бути зрозуміла, виходячи з трьох алхімічний елементів – ртуті, сірки і солей; ртуть відповідає духу, сірка – душі, а сіль – тілу. Подібно тому як в людині всіма відправленнями тіла “завідує” душа, точно так само в кожній частині природи знаходиться деякий одушевлений початок – архей, а тому для оволодіння силами природи необхідно знайти цей архей увійти з ним в свого роду магічний контакт і навчитися ним управляти.

Таке магіко-алхімічне розуміння природи характерне саме для XV-XVI віків, хоч воно і має точки зіткнення з античним уявленням про природу як цілісний і навіть одушевлений космос, але істотно відрізняється