Художній дискурс в історії французької мови та культури 9 -18 ст.

 2. Поетична функція є функцією валоризації основоположних знакових системно-структурних і функціональних відношень, які утоворюють мовний універсум як цілісну модель, представлену в індивідуальній і загальній мовній свідомості, та ізоморфну універсуму позамовному. Принцип валоризації полягає в наданні культурно релевантного смислу певним системно-категоріальним і функціональним мовним елементам шляхом їх семіотизації як семантизації (ресемантизації, метафоризації, символізації), аксіологізації і рефлексії. Пріоритетні напрямки валоризації зумовлено комунікативними домінантами, а також пов’язано з циклом творення/відтворення, що складає основу мовленнєвої діяльності. Екзистенційна цілісність, яка є основою і метою поетичної функції, є цілісністю умовного світу другого рівня порівняно з умовністю загальномовленнєвого, спрямованою до синкретизму вираження як такого. Художній смисл, закладений в тексті, конструюється в його сприйнятті як твору при виконанні, читанні тощо. Реалізація поетичної функції створює в її адресата враження співучасті в творенні і пізнанні художнього світу, співпереживання з його героями і має на меті задоволення, насолоду від цієї діяльності. Умовний світ твору сприймається таким чином в категоріях реально пережитого з відповідним комплексом психоемоційних реакцій. Поетична функція латентно чи в різних ступенях активізації є присутньою в будь-якому мовленнєвому акті і стає провідною в художньому дискурсі, валоризуючи основоположні відношення означення, які є глибинною сутністю мовленнєвої діяльності і кумулюють весь комплекс суб’єктно-об’єктних відповідностей між мовним і немовним світом на основі референційно-ідентифікаційних та аксіологічних зв’язків. 

3. Одна з головних закономірностей формування і розвитку художнього дискурсу полягає в поступовій видозміні і розпаді вихідних форм загальнокультурної закріпленості слова. Включеність слова до синкретичної єдності форм і функцій культурної діяльності, властива ранньому середньовіччю, проходить в своєму розвитку низку етапів, які відмічають поступову спеціалізацію і диференціацію форм і функцій мовлення. Доба Відродження в цілому завершує перехід до функціонально повної культурної моноглосії і відповідно – до початкового етапу усвідомлення незалежної сутності слова, проте ще в ціннісних категоріях національної належності, яка вимірюється в порівнянні з класичними мовами. Разом із тим до кінця досліджуваного періоду зберігається функціональна синкретична основа культурно-мовленєвої діяльності, яка поступово переходить до синтетичної якості в художніх і науково-художніх жанрово-стильових напрямках у зв’язку з виділенням поетичної функції. У 17 і 18 ст. відбувається поворот до усвідомлення і цілеспрямованої обробки, нормування внутрішніх мовних виражальних можливостей. При цьому принцип закріпленості ще зберігається до певної міри, але вже в усвідомленій актуалізації цілісної комунікативної ситуації та її мовленнєвих ознак. У мовній рефлексії спостерігається паралельний процес поступового усвідомлення деяких внутрішніх іманентних принципів мовленнєвої діяльності. 

4. Визначальною типологічною ознакою дискурсу є його комунікативний модус. Комунікативні засади мовлення по-різному валоризуються відповідно до основної родової приналежності твору і періоду його творення й існування. До кінця досліджуваного періоду усний тип актуальної комунікації відіграє визначальну роль у розвитку жанрово-стильових систем, культурно-мовленнєвої діяльності в цілому. У цьому процесі відбувається поступове зближення усної і письмової форм спілкування. Поряд з усе більш усвідомленим розвитком зовнішньо спрямованого комунікативного та метакомунікативного аспектів художнього дискурсу відбувається перенесення основних комунікативних відношень всередину тексту, що посилює центроспрямовані тенденції до його цілісності і завершеності як індивідуального, авторського твору. У цьому процесі відбувається також ускладнення актантно-рольової структури відношень мовця як свідка/знавця/відтворювача/творця й адресата художнього повідомлення, який поступово стає його співтворцем. 

Комунікативну будову драми в найбільшій мірі наближено до відтворення типологічно значущого для організації художнього світу актантно-рольового простору, який включає до осноположної структури “адресат – адресант – предмет повідомлення” визначальний ракурс свідка драматичної події – публіки, яка є перевернутим телеологічним відображенням комплексної ролі автора як первинного очевидця події. Визначальна роль усного, актуального спілкування як для драми, так і для інших родів літератури на початковому етапі й ускладнення комунікативних відношень у зв’язку із зростаючою роллю письма і формуванням відповідних моделей творення/сприйняття твору зумовлюють особливості розвитку оповідних жанрів і ліричної поезії. Розвиток актантно-рольових відношень у комунікативній будові дискурсу зумовлено також місцем даного роду літератури в інформативному, прописовому, повчальному, розважальному вимірах культурної царини відповідної епохи. 

Особливі відношення визначають розвиток монологічних і діалогічних форм мовлення. Він відбувається в постійній взаємодії тенденцій, спрямованих до поглиблення діалогічної перспективи монологічного висловлювання, і розвитку функціональних і формальних варіантів монологічного розгортання діалогу. У безпосередньому зв’язку з розпадом вихідного синкретизму, диференціацією і спеціалізацією мовленнєвих функцій, жанрів і стилів знаходиться розвиток взаємовідношень віршованої і прозової мови, оповіді і ліричного вираження, якому є властивими як розподіл і спеціалізація функцій і форм у 13-16 ст., так і їх певне зближення на якісно новій основі рефлективно-критичної і творчої культурно-мовленнєвої діяльності в 17-18 ст. 

5. Формування художнього дискурсу і спеціалізація поетичної функції відбуваються в складній взаємодії міметичного й інтерпретаційного методів словесної творчості (стилістика тлумачення), що веде до розробки стильових засад художнього синтезу (куртуазна література). Мовленнєве структурування на