Інтеграція Західноєвропейських художніх течій в образотворчому мистецтві Львова першої третини ХХ ст.

Разом з тим, деякі роботи заслуговують на особливу увагу сучасних дослідників. Так, зокрема еволюцію польсько-українських культурних і мистецьких взаємозв’язків в залежності від історичних подій розглядає О. Федорук. При аналізі матеріалу він застосовує жанрово-хронологічний метод (1971, 1976). В своїх подальших дослідженнях, аналізуючи розвиток польського малярства повоєнних років, автор відзначав, що його художньо-стильові орієнтації своїм корінням сягають авангардних пошуків 1920-30-х рр., зокрема львівських формістів (1995, 1997).

Першою спробою аналізу явищ мистецького життя Львова першої третини ХХ ст. став розділ “Мистецтво Західних областей України і Північної Буковини 1917-1941 рр. ” в п’ятому томі Історії українського мистецтва (1967). Г. Островський, ввів в науковий обіг низку імен художників, які працювали у Львові та інших містах Галичини, згадав про окремі мистецькі об’єднання – ГДУМ, АНУМ, “Зарево”, “Спокій”. Проте, торкаючись творчості членів цих угруповань, автор дотримувався жанрово-тематичної методології, що не дозволило окреслити стильові тенденції мистецтва того часу, аналіз яких не можна звести лише до конфлікту між так званим “формалізмом “ і “ реалізмом “. До того ж, не було згадано про діяльність “Артесу”, львівських формістів та інших авангардних угруповань, без яких картина розвитку образотворчого мистецтва Львова 1920-30-х рр. не може вважатися довершеною.

Викликають інтерес ряд статей Д. Горбачова, присвячені живописному українському авангарду, грунтовна праця Б. Лобановського та П. Говді “Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст. ” (1989), А. Жаборюка “Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. ” (1990), Н. Асеєвої “Украинское искусство и европейские художественные центры” (1989). Можна погоджуватися чи дискутувати стосовно окремих положень, висунутих в названих працях, та не можна відмовити їх авторам у прагненні до поглибленого аналізу процесів, що відбувались в українському мистецтві початку ХХ ст.

Важливий фактологічний матеріал містить праця польського дослідника П. Лукашевича “Мистецьке об’єднання “Артес” ” (“Zrzeszenie artystów plastyków Artes (1929-1935) ”)  (1975), в якій він розглядає становлення та діяльності авангардного угруповання Артес, мистецькі контакти між Львовом, Парижем, Краковом та Варшавою.

З початком 90-х рр., з проголошенням незалежності України настав час переосмислення історичного минулого держави, заповнення “білих плям” в її історії. У 90-х роках з’явилися, зокрема, дисертаційні праці харківських мистецтвознавців А. С. Пивненко – “Художнє життя міста Харкова другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (до 1917 р.)  (1990) та Л. Л. Савицької – “Художня критика на Україні в другій половині ХІХ – початку ХХ ст” (1992). Зібравши і узагальнивши чималий фактичний матеріал, згадані автори проте, грунтуються на теоретичних положеннях російського мистецтвознавства, розглядають творчість українських художників під кутом зору їхньої участі в російському передвижництві. З тих самих позицій розглядається і українська художня критика.

Помітний внесок у розширення знань про мистецькі процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях у першій третині ХХ ст. зробили львівські науковці, зокрема Р. Яців та Л. Волошин. Досліджуючи еволюцію львівської графіки Р. Яців відзначає важливу роль цього періоду в розвитку мистецької культури (1992). В колі наукових інтересів Л. Волошин не лише аналіз діяльності Мистецької школи О. Новаківського, а й пошуки і введення в науковий обіг нових імен митців та їхніх творів (1998).

В останні роки з’явилася низка нових досліджень українських науковців, що так чи інакше торкаються поставленої нами проблеми. В першу чергу слід назвати книгу О. Ріпко “У пошуках страченого минулого” (1996), безперечним достоїнством якої є широка інформація про події культурного життя Львова початку ХХ ст., участь українських митців в численних виставках в Галичині та закордоном. Проте, авторка не вдається до глибокого науково-теоретичного обгрунтування мистецьких процесів, які відбувалися у Львові протягом двох бурхливих десятиліть.

Значною подією в дослідженні українського мистецтва початку ХХ ст. стало видання монографії В. Овсійчука, присвяченої творчості видатного українського митця Олекси Новаківського (1998). Аналізуючи його багатогранну діяльність, автор подає панорамну картину подій, які відбувались в культурі та мистецтві Галичини і Європи. В контексті завдань нашого дослідження особливо цінним є глибокий аналіз мистецького середовища, в якому О. Новаківський працював як художник і педагог, де формувалися ідейно-естетичні засади молодої генерації українських митців.

Серед останніх видань заслуговують на увагу матеріали довідкового характеру О. Ноги та Р. Яціва “Мистецькі товариства, об’єднання, угруповання, спілки Львова (1860-1998) ” (1998) та книга “Мистецтво української діаспори. Повернуті імена” під редакцією О. К. Федорука. (1999). Остання є першим українським виданням, що містить дослідження творчості митців західної української діаспори, серед яких є й ті, котрі в 1920-30-х рр. були активними учасниками мистецького життя Галичини.

З наукових досліджень, які так чи інакше стосуються проблематики даної роботи є дисертація на здобуття звання кандидата мистецтвознавства О. Семчишин-Гузнер на тему: ”Художнє життя в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. ”. На перший погляд, складається враження подібності обраних територіальних та часових меж. Проте, коло наукових зацікавлень згаданого автора замикається на періоді, позначеному останнім десятиріччям ХІХ та початком ХХ (до 1918 р.), а територіальні межі охоплюють сучасні Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області. Наше ж дослідження обмежується мистецьким середовищем Львова, як епіцентру основних подій культурного