Історія грошей та фінансів

За царювання Павла І зовнішній вигляд срібних монет зазнав певних змін. Із срібного рубля зникли портрети. Їх заступив девіз лицарів тамплієрів: “Не нам, не нам, а імені твоєму”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За Олександра І зображення на монетах знову дещо змінилося. На лицевім боці з’явився дещо змінений герб Росії: на плечі орла накинуто ланцюг ордена Андрія Первозваного.

Від 1812 р. на монетах почали вказувати ще й вагу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За царювання Миколи І в Російській імперії розпочалося карбування монет із платини. Так, в 1828-1845 рр. було випущено в обіг платинові монети вартістю 3, 6 і 12 рублів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таким чином, металева грошова система на українських землях у складі Російської імперії була представлена у грошовому обігу золотими, срібними, мідними і платиновими монетами.

Першими паперовими грошима на території Російської імперії вважаються асигнації Катерини ІІ. У грошовий обіг вони надійшли в 1769 р.

Грошова реформа, проведена міністром фінансів    Є.Ф. Канкріном, установила панування в державі срібного монометалізму. Із січня 1840 р. головним платіжним засобом став срібний рубль.

Зростаючі емісії паперових грошей протягом історії їх існування на покриття здебільшого воєнних витрат призвели до того, що паперові гроші позбавлялися будь-якого забезпечення, швидко знецінювалися, втрачаючи купівельну спроможність.

Міністр фінансів С.Ю. Вітте здійснив грошову реформу, результатом якої стало введення в Російській імперії твердої валюти-золотого рубля. Проведена реформа встановила в державі золотовалютний стандарт із банкнотним обігом.

В Росії відповідальність за фальшивомонетництво як самостійний злочин була запроваджена указом царя Олексія Михайловича про так званих грошових крадіїв. За часів Петра І підробники монет підлягали смертій казні, а ті, хто доносили, отримували винагороду. “Крадіям” вливали розплавлений метал в горло або відсікали голову.

За часів Катерини ІІ фальшивомонетники каралися не так суворо. Так восени 1794 р. відставний капітан Фрейнденберг і колишній порутчик барон Гумперхт за виготовлення фальшивих асигнацій були засуджені до втрати чинів та дворянського титулу, а потім у Петербурзі їм публічно заклеймили обидві руки першими буквами слів: “вор и сочинитель фальшивых ассигнаций”. Після цього обох відправили на каторжні роботи.

У той же час монархи, які жорстко наказували своїх підлеглих, іноді самі займались виготовленням фальшивок. Одним з перших фальшивомонетництво використовував як економічну диверсію король прусський Фрідріх ІІ Великий. Це було в середині ХVIII ст.. під час війни із Саксонією. Він випустив в обіг на захопленій території знецінені срібні монети (із зниженим вмістом срібла), на яких викарбував довоєнні дати випуску. Таким чином, високопоставлений фальшивомонетник збирався забезпечити (фінансування) своєї армії.

Імператор Наполеон Бонапарт не був у стороні від таємних фінансових операцій. За його наказом на околицях Парижа була заснована фабрика для підробки державних казначейських білетів Віденського банку. Однак у невдовзі імператор одружився із дочкою австрійського імператора Марією-Луізою. Випуск підробок було негайно зупинено. Фабрика була без роботи дуже недовго. Перед війною 1812 р. почалось масове виробництво російських асигнацій номіналом 25 та 50 рублів. Французи намагались бути уважними. Але без помилок (конфузів) не обійшлось. На деяких купюрах у словах “государственный” та “ходячий” замість літери “д” друкували “л”. Коли ж після війни їх почали вилучати з обігу, то нарахували на 70 млн рублів.

 

 

8.2. Становлення банківської системи Російської імперії

 

Російський уряд в умовах промислового розвитку розглядав як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 % , а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.

Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36 %, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк