Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.

Предмет: 
Тип роботи: 
Лекція
К-сть сторінок: 
55
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Лекція
Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.
 
План
 
1. Мандрівництво в Україні як прообраз туризму
2. Україна очима іноземних мандрівників:
2.1.Давньогрецькі і давньоримські мислителі про Україну (Геродот, Стратон, Гіппократ, Пліній Старший, Корнелій Таціт) ;
2.2. Арабські письменники і торгівці про Русь-Україну у VІІІ – Х ст. (Ібн-Хордадбех, Ібн-Фадлан, Аль-Масуді, Ібн-Даст, Ібн-Хаукаль) ;
2.3. Візантійські, німецькі, французькі, папські джерела про Україну періоду давньоруської доби (Прокопій Кесарійський, Костянтин Порфірородний, Бруно з Кверфурта, Тітмар Мерзебурзький, Рубрук з Брабанту, Пляно Карпіні) ;
2.4. Іноземні мислителі про Україну у ХV – ХVІІІ ст. (Жільбер де Лянуа, С. Герберштейн, М. Литвин, Я. Длугош, Е. Лясота, Павло Алепський, Г. Л. де Боплан, У. фон Вердум, Ж. -Б. Шерер) ;
2.5. Традиції гостинності та розвиток подорожей на Русі в Х – ХV ст. Паломництво русичів у святі місця Сходу (“Житие и хождение Данила Руския земли игумена”).
3. Розвиток туризму на українських землях у складі Російської імперії у ХVІІІ – ХІХ ст. :
3.1. Політичні та соціально-економічні чинники розвитку туристично-екскурсійної справи;
3.2. Прочанство ХVІІІ – ХІХ ст., його особливості;
3.3. Паломництво землепрохідця Василя Григоровича-Барського у ХVІІІ ст., аналіз його подорожнього щоденника;
3.4. Географічні дослідження В. Ржевуського, Ю. Лисянського, М. Миклухо-Маклая;
3.5. Створення туристичної інфраструктури та курортів у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Готельні послуги та розвиток курортів у ХІХ ст. : таверни, заїжджі двори, караван-сараї, “странноприимные дома”, готелі, постоялі і гостинні двори, корчми, поштові двори та станції.
4. Початок організованого туризму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) :
4.1. Виникнення в Україні перших туристських організацій (Російське товариство туристів, Російське гірське товариство) ;
4.2. Рекреаційне освоєння Криму;
4.3. Діяльність Кримсько-Кавказького гірського клубу (1890-1915 рр.). зародження готельно-курортного господарства;
4.4. Розвиток готельної справи в другій половині XIX – на початку XX ст.
 
1.1. Туризм в Україні пройшов ті самі етапи розвитку, що й у країнах Європи. Прототипом його також було мандрівництво. Причому українськими землями подорожували як іноземці, так і вітчизняні шанувальники старовини, діячі культури та ін.
З найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які в письмовій формі оприлюднювали цінні відомості про народи, що населяли її територію. Цікаві факти містяться, зокрема, в працях античних авторів. Наприклад, у дослідженні визначного давньогрецького історика Геродота (бл. 484 – бл. 420 рр. до н. є.) “Скіфія”, яка є 4-ю частиною його 9-томної “Історії”, знаходимо описи північнопричорноморських степів України, населених на ті часи скіфами: “їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього набагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Найвизначнішими з них, що доступні для морських кораблів, є: Істр (Дунай), що має п’ять гирл, за ними Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро),... Танаїс (Дон)... ”.
Велику літературну спадщину, зокрема з географії, залишив давньогрецький географ та історик Страбон, який жив на межі нашої ери (64 р. до н. е. – 23 р. н. е.). У своїй 17-томній праці “Географія” він на основі власних спостережень і літературних джерел наводить цікаві історико-географічні матеріали щодо розселення племен Північного та Східного Причорномор’я, особливостей розвитку їх господарства, побуту, культури, зв’язків з давньогрецькими містами тощо (11 – 14 томи).
Визначними географами античного світу були також давньогрецький мандрівний лікар, родоначальник медицини Гіппократ (460 – 377 рр. до н. є.), який описав свої враження від подорожей, у тому числі південною частиною сучасної території України, в праці “Про повітря, воду та місцевість”, грек Птолемей (бл. 90 – бл. 160 рр.), римський натураліст Пліній Старший (23-79 рр.), які залишили свої описи Південної України, та багато інших. Цікаві відомості про Боспорську державу знаходимо в творах римського історика і політичного діяча Публія Корнелія Таціта (бл. 55-бл. 120 рр.) “Історія” (14 книг), “Аннали” (16 книг).
Витоки вітчизняного туризму простежуються вже за часів утворення та існування першої давньоруської держави “Руська земля”. Писемні джерела свідчать, що Русь X – XI ст. підтримувала широкі й багатогранні зв’язки з багатьма країнами світу: Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами і народами.
У літописах Київської Русі, Галицько-Волинському, українських літописах XIV – XVII ст., козацьких літописах XVII -XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час подорожували Україною, відчувається неабиякий інтерес до її території, кліматичних умов, побуту, культурних пам’яток тощо.
Наприклад, у Руському літописі знаходимо відомий запис про заснування Києва (друга половина V (?) – перша половина VI ст. (?)) : “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, – бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, – то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів (Андріївський узвіз), а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоревицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом”.
Далі наводимо запис 1259 р. із Галицько-Волинського літопису, де вперше згадується засноване в 1256 р. м. Львів: “Данило ж і Василько (галицькі князі) все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Однак прилучилося ото за гріхи [наші] загорітися Хол-мові – полум’я було таке, що зо всієї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я”.
Описи подорожей Україною та вражень про наш народ дають величезний і цінний матеріал щодо географічних, побутових, економічних особливостей країни у найрізноманітніших галузях краєзнавства.
До більш пізніх описів слов’янських земель, зокрема України, належать арабські, автори яких цікавилися географічними подробицями, побутом сусідніх народів, торговельними шляхами. Цю інформацію вони збирали від своїх купців, що їздили в торговельних справах до Києва та інших міст Русі, або зустрічали в різних країнах світу українських купців. Ці відомості здебільшого уривчасті, однобічні й стосуються переважно тих сторін життя та звичаїв, які здавалися їм найбільш дивними. Меншою мірою вміщено подробиці географічні та етнографічні. Однак відомості арабських письменників цінні тим, що поповнюють давню історію України (до IX ст.) деякими деталями.
Інформацію про слов’ян і Русь-Україну містять твори арабських письменників VIII – IX ст. Серед них – арабський письменник перського походження Ібн-Хордадбег (“Книга шляхів для пізнання держав”, написана в 60-70 рр. IX ст.).
Дуже цікава “Книга” арабського історика й письменника Ахмеда Ібн-Фадлана, – члена посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар, написана в 20-х рр. X ст. У ній автор згадує Київ.
Аль-Масуді, який багато подорожував різними країнами, у своїх працях 20-50 рр. X ст. наводить докладніші географічні та етнографічні відомості. Щодо слов’ян він зазначає, що “вони поділяються на багато народів і деякі з них – християни... і ті, що поклоняються сонцю”.
Описи Аль-Масуді свідчать про велику розгалуженість окремих слов’янських народів, містять дані про їх чисельність, державну організацію і культуру ще з дохристиянських часів.
У творі “Книга добрих скарбів”, що написана в першій половині X ст. Ібн-Дастом, вперше зустрічаємо відомості про таку традиційну рису українського народу, як гостинність: “Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискати таких людей”.
Одним з останніх арабських письменників, який подав докладні відомості про наші землі, був Ібн-Хаукаль, купець з Мосула, що мандрував світом упродовж 30 років і створив близько 70-х рр. X ст. “Книгу шляхів і держав”.
Візантійські джерела VI – X ст. стосуються переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями дохристиянських часів. Найвідоміші серед них твори Прокопія Кесарійського (друга половина VI ст.), патріарха Фотія (IX ст.), імператора Константина Порфирородного (X ст.), який у своєму творі в розділі “Про Русь... ” подає докладний опис подорожі русинів човнами по Дніпру, Дніпрових порогах і узбережжям Чорного моря до Царгорода (Константинополя).
Відомості про Україну епохи Київської Русі в західноєвропейських джерелах з’являються ще рідко. На відміну від арабських, вони більше уваги приділяли матеріальному боку життя, їх дивувало багатство землі, пишність княжого побуту, розміри столиці – Києва.
Мало приваблювала мандрівників територія України в часи татарської навали (XIII ст.). Більше їх стало заявлятися в XV, ще більше – в XVI ст.
Серед перших європейських мандрівників по Україні був Бруно з Кверфурта (Німеччина), що побував у Києві у Володимира Великого. В його листі до імператора Генріха II, написаному близько 1008 р., згадується “князь Русів, великий і багатий володар”.
Докладнішою є хроніка про українську землю Тітмара, єпископа Мерзебурзького (X – XI ст.) : “Місто Київ дуже сильне... У великім цім місті, столиці королівства, є більш як 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила... ”.
Папський легат до Золотої Орди Джованні де Пляно Карпіні писав, що в 1246 р. мандрував через “Русію” і двічі побував у Києві: “Кияни, довідавшись про наш приїзд, збіглися до нас усі з радістю і вітали нас... Так само приймали нас по цілій Русі, Польщі і Богемії. Данило (галицький князь) і його брат Василько зробили для нас бенкет і проти нашої волі гостили нас у себе днів з вісім”.
Віллєм Рубрук з Брабанту, посол до Золотої Орди від французького короля Людовіка IX, в 1252 р. їхав через Крим, Перекоп і Донщину. Він зазначає, що тоді на Кримському узбережжі від Судака до Херсонеса було 40 укріплених міст і що майже в кожному розмовляли іншою мовою. Описує він і великі солоні озера Криму, звідки сіль вивозилася на все узбережжя Чорного моря.
У XV – XVI ст. про Україну дедалі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Це були переважно італійці, які взагалі багато мандрували світом. Деякі з них підтримували спеціальні зв'язки з Чорноморським узбережжям, де вже з XII ст. було багато генуезьких і венеціанських колоній. Здебільшого ці мандрівники перетинали Крим і причорноморські землі й лише зрідка – центральну Україну. Незважаючи на це, спогади цих мандрівників для нас також цінні.
Жільбер де Лянуа, посол Франції, Англії і Бургундії, в 1412 і 1421 рр. був у Польщі, Литві та Україні. У своїх спогадах він описує подорож у 1421 р., коли побував у Судовій Вишні, Львові, Белзі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Крем’янці, крім того, був у Білгороді (Бессарабія), Малій Татарії (Степова Україна) і в Кафі (Феодосія). Про Кам’янець-Подільський він пише як про “прегарно розташоване місто”.
У 1437 р. відбулася подорож посла Венеціанської Республіки Амброзіо Контаріні до перського шаха. Він їхав через Німеччину, Польщу, Україну, Литву, Крим, Грузію. Повертаючись до Венеції через Москву, він відвідав Луцьк, Житомир, Білгородку, Київ, Черкаси.
До початку XVI ст. належать “записки” С. Герберштейна, відомого дипломата, “вірного служителя-дорадника чотирьох цісарів”. Описуючи географічне положення України, автор “Записок” наводить інформацію про Дніпро, Дністер і Дон. З-поміж міст згадує Стародуб, Брянськ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Київ, Канів, Черкаси, Берестє, подає також деякі відомості про чорноморські степи, Крим і Кубань.
Особливо цікавим є щоденник подорожі Михалона Литвина, литовського дипломата в Кримському ханстві, який у 1550 р. подорожував Україною й зібрав цінні відомості про Київ, особливо багато – про ґрунти й природні багатства Київщини та всього Придніпров'я.
Посол німецького імператора Рудольфа II до козаків Еріх Лясота був одним з перших іноземців, що залишив цікаві спогади про свою подорож на Запорізьку Січ улітку 1594 р. У його спогадах зафіксовано відомості про міста, через які він подорожував, – Львів, Почаїв, Прилуки, Кам'янець-Подільський, Київ, Переяслав.
Французи, німці, італійці, англійці, шотландці, датчани, шведи, голландці, сирійці, які вперше вступають на українську землю за часів Козацької держави, зазвичай описують Україну в прихильних тонах, нерідко із захопленням, і відзначають привабливі риси українців.
Одним з найдокладніших описів України цих часів є щоденник подорожі Павла Алеппського, який подорожував Україною в 1654 і 1656 рр. разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III. Україну він змальовує із захватом, як “прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен”.
Переконливим доказом інтересу до України є інформація, зафіксована в “Описі України” французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.). Не випадково книгу Боплана відкриває опис Києва, який автор по праву називає «одним із найдавніших міст Європи». Адже це був споконвічний економічний, політичний, культурний центр українських земель. Надзвичайно колоритно, емоційно й з цікавими подробицями описано побут і звичаї українців.
В “Описі України” чимало місця відведено природно-географічним умовам Середнього Подніпров'я і Криму (географічне середовище, природа, кліматичні умови).
Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який неодноразово подорожував українськими землями, залишив цікаві описи своїх вражень. Вони не тільки розкривають власне процес подорожування у XVII ст., а й є цінним джерелом відомостей з історії України тієї доби. Щоденник подорожей Вердума – фоліант обсягом 508 сторінок. Нас у цьому “Щоденнику” передусім цікавлять відомості про подорожі його автора Україною, зокрема Волинню та Поділлям, на початку 70-х рр. XVII ст.
Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі. Перші дві були нетривалими. Половину грудня 1670 р. Вердум роз’їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі. В квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова. Третя подорож, уже в складі військової експедиції, тривала з 11 липня до 30 серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі, де Вердум провів увесь вересень. З 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п’ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р. Провівши у Львові два місяці, Вердум залишив Україну. Отже, всі його подорожі проходили на території сучасних Львівської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Івано-Франківської, Вінницької областей. Саме для західноукраїнського регіону “Щоденник” Ульріха фон Вердума є незамінним джерелом з історії міст і сіл. Він може використовуватися істориками, краєзнавцями, упорядниками туристських маршрутів, екскурсоводами.
Велику історичну цінність мають спогади датського посла в Росії Юля Юста, який у 1711 р. проїхав через усю Україну. Посол з особливою приємністю пише, що всюди в Україні його вітали, пригощали й виявляли особливу увагу не тільки в містах, а й у селах.
Не менш цікавою, ніж згадуваний вже твір Боплана, є праця французького дипломата XVIII ст. Жана-Бенуа Шерера “Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії”. Про краєзнавчий характер матеріалів переконливо свідчать навіть назви розділів книги: “Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення”; “Опис течії Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна” (нині Миколаївська обл.) ; “Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова”; “Риба, яка водиться в Малоросії”; “Тварини, що водяться на берегах Дніпра”; “Птахи, що водяться поблизу Дніпра”.
Отже, історія подорожей іноземних мандрівників є переконливим підтвердженням прояву неабиякого інтересу до України з боку багатьох держав і народів Європи та Азії, а описи цих подорожей вміщують неоціненні відомості про географічні, історичні особливості нашої країни в різні історичні епохи.
 
1.2. Розглядаючи внесок різних країн у розвиток подорожей, необхідно згадати й Русь.
У ІХ – ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв’язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв’язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам’ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена в Новгороді на рубежі ХV – ХVІ століть. Вже пізніше в Російській державі у ХVІ – ХVІІ ст. “гістьми” називали багатих купців, які мали царські жалувані грамоти на особливі привілеї та почесті.
У другій половині XIII ст. російські мореплавці досягли Кольського півострова і приєднали його до складу новгородських володінь. Російським поморам належить заслуга відкриття Шпіцбергену і Нової Землі.
Серед подорожей з метою прочанства слід згадати “Хождение игумена Даниила в Святие места”, яке датується початком XII століття. Ігумен Даніїл побував у Царгороді, в Палестині, на Криті, Родосі, Кіпрі. Він описав не тільки християнські храми і святині, але й природу та побут місцевого населення. Його “Хождение” є пам’яткою історії та давньоруської літератури.
Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.
Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з’являлися колонії руських монахів, православні монастирі.
Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв’язки з Руссю.
Паралельно з “хождєніями” з метою прочанства здійснювались і “хождєнія” з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних “хождєній”, але найбільш відоме “Хождение за три моря” Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М. М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором “История государства Российского”.
Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.
 
2.1. Росія до кінця XVII ст. залишалась для іноземців загадковою країною; росіян дуже рідко можна було зустріти серед подорожуючих по Європі. Змінили ситуацію реформи Петра І. Завдяки його підтримці російські купці освоювали ринки європейських країн. Сам цар був невтомним мандрівником. Вперше він побував у Європі у 1697-1698 рр., потім була друга його подорож до Європи у 1716-1717 рр. ; під час цих мандрівок Петро І знайомився з європейською культурою, досягненнями науки, оволодівав секретами різних ремесел. Багато подорожували і сподвижники Петра І, які зав’язували дипломатичні контакти з європейськими країнами. З петровських часів російські дворяни почали виїжджати за кордон з метою отримання освіти; як тоді говорили, “за моря в науку”. Це продовжувалося і за наступних російських монархів. Проводячи, хоча й непослідовно, політику “просвітницького абсолютизму”, Катерина II (яка сама багато подорожувала по Росії та Європі) прагнула, подібно до Петра І, сприяти розвитку науки, культури та мистецтва. Для того, щоб зміцнити політичні позиції, посісти одне з чільних міст серед наймогутніших європейських держав, російські монархи надавали фінансову та організаційну підтримку освітнім подорожам своїх підданих за кордон, а також створювали освітні центри всередині імперії, спираючись на іноземних фахівців та навчені за кордоном вітчизняні кадри. Утім, деякі громадяни імперії могли поїхати за кордон за власний кошт і за власним бажанням, без підтримки влади.
Загалом, у XVIII ст. за кордоном побувало багато підданих династії Романових. Наприклад, випускник Київської духовної академії композитор М. Березовський навчався у Болонській філармонічній академії. Композитор Д. Бортнянський також навчався в Італії. Архітектор В. Баженов удосконалював свою освіту у Франції та Італії. А. Вороніхін (кріпак графа А. Строганова, пізніше очолював академію мистецтв) після навчання в Москві продовжив свою освіту у Франції та Швейцарії. Класик російської архітектури А. Захаров був “пансіонером” Академії мистецтв у Парижі. Серед прізвищ видатних митців російської культури, які отримали освіту за кордоном, можна назвати також М. Козловського, І. Мартоса, Ф. Шубіна, В. Татіщева, М. Карамзіна, М. Ломоносова.
Процеси політичної та економічної централізації Російської держави, потреба правлячої верхівки у поширенні свого контролю в усі куточки величезної країни і навіть за її межі, необхідність швидко збирати податки та війська з усіх віддалених регіонів та переміщувати різноманітні ресурси на далекі відстані, – усе це змушувало російську адміністрацію виділяти значні кошти на розвиток транспортної інфраструктури. З цієї причини була налагоджена система поштово-пасажирських перевезень, чимало робилося для покращення доріг. Політика “просвітницького абсолютизму” сприяла появі нових навчальних закладів (до яких приїздили навчатися навіть з відстані у кілька сотень кілометрів), різноманітних шедеврів архітектури та садово-паркового мистецтва, які вже тоді або у наступні століття стали об’єктами туризму. Потужна держава, яка здійснювала внутрішню та зовнішню експансію, організовувала численні поїздки цивільних і військових чиновників по країні та за кордон. Деякі з успішних дворян та купців ставали меценатами, за модою того часу або за внутрішньою потребою в естетичному задоволенні. Вони подорожували імперією та за її межами, скуповуючи витвори мистецтва, милуючись пам’ятками старовини, пейзажами, знайомлячись з культурою свого та інших народів. Разом з багатими мандрівниками їздили родичі та слуги.
Розвиток економіки в імперії супроводжувався зростанням кількості подорожуючих у комерційних справах. З’являлися нові ярмарки, збільшувалися обсяги торгівлі у багатьох традиційних центрах торгівлі. Будувалися мануфактури, фабрики, заводи, відкривалися копальні та верфі. Робітники та купці пересувалися по дорогах та водних шляхах країни у великій кількості, сприяючи тим самим розвиткові транспортної інфраструктури, системи гостинності та видаванню туристичної літератури.
Піддані російської імперії відвідували також віддалені куточки світу, були серед першовідкривачів нових земель і морів, готуючи, таким чином, ґрунт для туристичних подорожей наступних поколінь.
У XIX ст. освоювалися приполярні простори, велися суходольні дослідження маловивчених внутрішніх районів Азійського континенту, плідно працювали океанографи. Російська колонізація Сибіру, яка безперервно здійснювалася протягом ХVІІ – ХІХ ст., зробила можливою побудову Транссибірської залізничної магістралі, а власне магістраль дала потужний імпульс розвиткові туризму в масштабах не лише Росії, але й усього світу.
Для російських мандрівників початок XIX ст. був ознаменований першими навколосвітніми подорожами росіян; їх здійснили капітани І. Ф. Крузенштерн та Ю. Ф. Лисянський (1803-1806), які відкрили в Тихому океані нові острови. Мореплавці М П. Лазарєв, Ф. Ф. Беллінсгаузен відвідали Австралію, Полінезію і відкрили Антарктиду (1820 р.).
Мандрівник М. М. Миклухо-Маклай ґрунтовно вивчив Нову Гвінею (70-і рр. XIX ст.).
Російські дослідники зробили величезний внесок в освоєння Центральної Азії. Видатне місце в історії вивчення цього регіону належить П. П. Семенову-Тянь-Шанському і М. М. Пржевальському. На південних та східних околицях Російської імперії працювали тисячі військових та цивільних картографів, географів, етнографів, інженерів, інших фахівців, за допомогою яких імперія готувала ґрунт для нових загарбань і зміцнювала свою владу всередині.
Як і в Британській імперії, процеси колоніальної експансії, політичні амбіції та економічні інтереси верхівки Російської імперії сприяли поширенню подорожей та розвитку інфраструктури, яка з XIX ст. стала ефективно використовуватися туристами.
Однак, це сприяння було обмеженим, не давало більшості населення можливості здійснювати туристичні подорожі, оскільки консерватизм імперської влади гальмував розвиток економічних відносин, заважав зростанню добробуту населення.
 
2.2. У XIX ст. в Російській імперії значно побільшало прочан, порівняно з ХVІІ – ХVІІІ століттями. Ходіння на прощу до віддалених святинь здійснював і простолюд, і члени царської родини. Маршрути прочан пролягали як по території Росії, так і за кордон (переважно на Близький Схід та Грецію). Центрами прочанства християн-підданих Російської імперії були Київ, Москва, Валаам і навіть деякі місця за межами держави.
Про масштаби прочанства в Росії свідчить той факт, що монастирський готель на острові Валаам був розрахований на 1000 місць.
Притулки, заїзди та готелі для прочан у великих монастирях та вздовж популярних маршрутів поширилися в Росії ще в часи Середньовіччя. У XIX ст. новим явищем стали масові подорожі росіян на прощу до святинь Палестини.
У 1847 розпочала свою діяльність Російська духовна місія в Єрусалимі, яка відігравала важливу роль в організації прочанства до Святої землі. У 1882 р. було створено Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ), в завдання якого входила не тільки організація прочанства, але й справи благочинності та просвітництва. Товариство відкривало школи, шпиталі в Святій землі, проводило наукову роботу, організовувало археологічні експедиції, налагодило видавничу діяльність. Саме ІППТ у XIX ст. були видані дванадцять “Хождений в Святую землю” та всі відомі на той час записки прочан, починаючи з XII століття.
З середини XIX ст. у Палестині постійно перебувала Духовна місія російської православної церкви (представництво, аналогічне посольству держави). Місія займалася, серед інших справ, організацією прийому прочан: скуповувала земельні ділянки під забудову, а також готові будівлі, які переобладнувала під гуртожитки для прочан; організовувала каравани.
У 1858 р., паралельно з діяльністю місії, в Росії було створено спеціальний Палестинський комітет з метою організації подорожей прочан до святих місць Близького сходу. Перевезення прочан та їхнє розміщення у Палестині взяло на себе Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПІТ), небезпідставно розраховуючи на великі прибутки. Палестинське товариство отримувало значні суми від пожертв, які робили представники всіх верств населення імперії. Палестинський комітет швидко замінив Духовну місію у справі купівлі землі та будівельній діяльності. У 1864 р. замість Палестинського комітету було створено Палестинську комісію при Міністерстві закордонних справ. Але умови подорожей та перебування незаможних російських прочан у Палестині залишались важкими аж до 80-х рр. XIX ст.
Фактичним засновником і керівником створеного в 1882 р. Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ) був Н. Хітрово, а головою і формальним засновником – великий князь Сергій Олександрович. Користуючись підтримкою імператорської сім’ї, стабільною міжнародною ситуацією, розвитком морських та суходільних комунікацій, Православне палестинське товариство досягло великих успіхів. Масштаби його діяльності вражають.
У 1907 р. капітал ІППТ складав 2 млн. рублів; товариство мало 8 подвір’їв, лікарню, 6 клінік, 101 учбовий заклад (в них було близько 10 тис. учнів) ; з 1882 по 1907 рр. товариство надрукувало 347 видань з палестинознавства.
Напередодні Першої світової війни, у 10-х рр. XX ст. через готелі та подвір’я товариства проходило до 10 тис. чоловік щорічно.
За даними Н. Хітрово, 70% доходів ШПТ складали пожертви віруючих. На утримання подвір’їв у Єрусалимі, Єрихоні та інших місцях ішло 35% витрат товариства, інші гроші витрачалися на освітні та медичні програми, організацію збирання пожертв, загальні організаційні витрати тощо.
У 1884 р. розпочався продаж так званих “прочанських книжок”, які надавали їх власникам знижки (до 35%) на оплату проїзду залізницею до Одеси і на пароплаві до Палестини. Якщо прочанин придбав найдешевші квитки (наприклад, у пароплаві це означало розміщення у трюмі), то подорож з Москви до близькосхідного порту Яффа коштувала лише 46 рублів 50 копійок. Місячний заробіток робітника в Російській імперії наприкінці XIX ст. складав приблизно 40-50 рублів. Таким чином, подорож до Палестини була доступною людям з середнім рівнем доходів. Масовість подорожей до Святої землі ілюструє такий факт: у 1914 р. в Єрусалим на Великдень приїхало 6 тис. росіян.
Цікаво, що в цей період, як і наприкінці XX ст., деякі російські піддані не поспішали повертатися з Палестини додому. Здебільшого, це були жінки. Вони влаштовувалися працювати кухарками чи покоївками у родинах православних арабів, деякі продавали християнські сувеніри. На підставі “прочанської книжки” та письмової рекомендації місцевого священика можна було оформити право залишитись в країні. Були й такі, що займалися проституцією. Саме в той час з’явилося прізвисько “наташка”; ним місцеві араби наприкінці XIX ст. називали слов’янок “легкої поведінки”.
Напередодні Першої світової війни зарубіжні подорожі підданих Російської імперії на прощу сіпали доступними, а відтак і популярними серед селян (вони складали близько 70% російських прочан у Палестині) та незаможних міщан, вони не лише задовольняли релігійні почуття, але й були зручним засобом побачити екзотичні країни.
Масові подорожі прочан стали можливими, завдяки великому значенню православ’я в ідеології Російської імперії і геополітичним інтересам російської верхівки, поширенню впливу імперії на Близький Схід. Держава підтримувала масове прочанство у цей регіон, щоб зміцнити свій вплив у володіннях Османської імперії, в зоні російських політичних інтересів. Важливим чинником був також розвиток транспорту в Російській імперії.
 
2.3. Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце посідає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.
Народився Василь Григорович-Барський (псевдоніми – Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. в Києві в родині небагатого купця. Григоровичі, котрі походили з подільського містечка Бара, жили спочатку на Печерській слобідці, а потім переселилися на Поділ. Тут у ті часи зосереджувалося ремісниче й торгове життя міста. Крім того, сюди тягнулося студентство з усього слов’янського світу – до знаменитої Києво-Могилянської академії, що здавна славилася своїми професорами та випускниками. В такому середовищі зростав Василь.
Початкову освіту він здобув удома. Читати й писати його навчив батько, а потім у академії йому було найнято учителя. Як згадував пізніше його молодший брат Іван, видатний архітектор XVIII ст., Василь з дитинства був “допитливий” та “мав охоту бачити чужі країни”. Здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого юнака, і 1715 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. Цей навчальний заклад у першій половині XVIII ст. продовжував відігравати роль провідного наукового та культурного осередку в Україні.
На двадцять третьому році життя Василь змушений був залишити академію. І причиною була, очевидно, не тільки недуга. За всіх позитивних рис у викладанні й змісті навчальних дисциплін академія не була позбавлена схоластичних методів навчання, а це не задовольняло розум живий, активний, пошуковий.
Палке бажання побачити світ, відкрити його для себе, почерпнути нові знання, вигострити розум – це були не другорядні мотиви, якими керувався Григорович-Барський, вирушаючи в мандри. Щоправда, форму подорожі йому довелося вигадувати, як кажуть, на ходу – це було паломництво до святих місць. Однак існує докорінна відмінність В. Григоровича-Барського від усіх попередніх українських пілігримів. Опис святих місць у його творі – це лише частина великої за обсягом розповіді про країни та міста Європи, Близького Сходу, Єгипту, де довелося побувати мандрівникові за двадцять чотири роки.
Яка інформація міститься в подорожньому щоденнику Барського? З нього можна найдокладніше довідатись, як люди з невеликими статками подорожували у XVIII ст. Ми дізнаємося про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах, про монастирі та інші релігійні заклади, які допомагали православним прочанам на Балканах і в Греції, а також про караванні маршрути Близького Сходу. Слід зазначити, що за тієї доби великого значення набувала звичайна гостинність, яку виявляла переважна маса простолюду і якої так потребували зморені подорожні. Барський описує ще й значення та типи подорожніх документів, а також способи, вдаючись до яких міста й містечка звичайно контролювали тих, хто заходив у їхні мури.
Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне велике місто, куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам’ятки, фортифікаційні споруди і, звичайно, храми та церкви. Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличного освітлення, а також вбрання місцевих мешканців. Він не раз відзначав культурні характеристики населення й подавав розлогі екскурси в історію різних етнічних груп, як-от, скажімо, венеціанських греків, євреїв у Салоніках або єрусалимських арабів. Зрозуміло, Барського цікавила передусім релігія, зокрема православ’я, тому він намагався відвідати та описати кожне місце, пов’язане з історією раннього християнства (див. дод. 1). А втім, він був критичним та об'єктивним спостерігачем і відзначав, що обожнювані кістки Святого Миколая поблизу Барі – ймовірно, мармурові копії, й висловлював сумнів щодо справжності “священного вогню” на місці Христової гробниці в Єрусалимі. На останніх етапах своїх мандрів Барський, зосередившись на вивченні грецької мови, подав неоціненну картину діяльності різноманітних грецьких шкіл, що під османським ярмом зберігали грецьку культуру.
Особливо цікаві ті місця щоденника Барського, де йдеться про самого автора. Перед нами постає типовий образ людини, яка могла сформуватись у Київській академії на початку XVIII ст. Цей портрет зачаровує і вражає читача. Найбільше враження справляють невситимий потяг Барського до знань, його невтомна допитливість. Засвоєні в Академії знання спонукали його розум до розвою, а незалежність і наполегливість, із якими він утверджує власні погляди, просто дивовижні. Захоплює нас і сила його характеру. Барський мав слабке здоров’я й часто нездужав. Однак, прямуючи до своєї мети, йшов пішки день у день, рік у рік, подолав тисячі миль під палючим сонцем і серед дошкульного холоду, часто з обмаллю грошей та харчів, нехтуючи всіма труднощами й перешкодами, що знеохотили б тих, хто був багатший, мав міцніше здоров’я і більше зв’язків, ніж він. Присвятивши життя пізнанню, дослідженням та спостереженням, Барський був цілковито позбавлений потягу до збагачення. Його найдорожчим скарбом були подорожній щоденник і кілька дорогих йому книжок, що лежали в торбі за плечима. Він вочевидь цінував не так речі, як спостереження, розуміння і знання. В цьому він був трохи схожий на Сковороду. І, нарешті, Барський був патріотом. Десятками років живши далеко від рідного краю, він повсякчас думав, як поділитися всім побаченим, пережитим і засвоєним із земляками. Захоплюючись іншими країнами, Григорович-Барський був переконаний, що “нема кращої землі, ніж Руська”. З гордістю він підписувався під малюнками – “Василій Рос”, підкреслюючи своє походження.
Процес творення “Мандрів” розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 р., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор’я та Близького Сходу.
Записки, які вів В. Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки “Мандрів” писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.
Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Сипаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в “Мандрах” своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.
Свої нотатки В. Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу – до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?
Наступні два роки В. Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки. Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О. Л. Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А. І. Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В. Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.
Лист антіохійського патріарха Сильвестра наздогнав Григоровича-Барського вже в Києві, звідки й була написана відповідь, де мандрівник намагається дати оцінку тодішнім подіям. “Коли я помилився, як це властиво людині, – пише він у вересні 1747 р., – прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В. Григоровича-Барського до Константинополя), від горя й сум’яття не розбирав, що писав (очевидно, В. Григорович-Барський має па увазі якийсь свій попередній лист патріархові).
Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості – моє прибуття”.
З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В. Григорович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.
В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: “Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом”. Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В. Рубан у передмові до першого видання записок: “Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека”. Вказано тут і на те, що В. Григорович-Барський “вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням”.
Тяжка хвороба не дозволила В. Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.
Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 р.).
Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симона Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей рукопис якимось чином повернувся назад в Україну і зрештою опинився в бібліотеці Одеського товариства історії та старожитностей. Є свідчення, ніби Олексій Розумовський в останні роки життя мав опублікувати подорожній щоденник Барського, але помер, так і не здійснивши свого задуму. У 1771 р. цей рукопис потрапив до рук Василя Рубана, письменника та історика консервативних поглядів, ревно відданого цареві. Нещадно вилучивши з рукопису все, як казав сам Рубан, “зайве”, він 1778 р. опублікував його в Санкт-Петербурзі. Книжка зацікавила читачів, і згодом вийшло ще кілька її видань. Приблизно через століття щоденником Барського зацікавився відомий російський археограф М. П. Барсуков. Він із високим професіоналізмом підготував нове ілюстроване 4-томне видання, яке вийшло у 1885 – 1887 рр. Дослідивши оригінал рукопису, Барсуков виявив недоліки Рубанового видання: перші 14 сторінок і ще 20 інших сторінок авторського тексту були вилучені й замінені витягами, написаними іншою рукою. Видання Барсукова, який послідовно дотримувався оригіналу, і досі залишається найавторитетнішим.
У 2000 р. на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань у Києві видавництвом “Основи” в перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса видано “Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік” Василя Григоровича-Барського. Книгу перекладено за виданням “Странствованія Василья Григоровича-Барскаго по Святымь Мъстамь Востока съ 1723 по 1747 г. Изданы Православнымъ Палестинскимъ обществомъ по подлинной рукописи подъ редакціей Николая Барсукова. С. Петербургъ, 1885-1887”.
Оригінал рукопису В. Григоровича-Барського, який вважали втраченим, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського в Києві.
 
2.4. Відомим дослідником країн Близького Сходу та Аравії був ще один наш співвітчизник – граф Вацлав Ржевуський. За його ініціативи на початку 1815 р. розпочалася експедиція до Близького Сходу та Аравії. Понад два роки Ржевуський подорожував цими краями, намагаючись всюди жити відповідно до звичаїв тих країн, де він перебував. Ржевуський навіть поголив собі голову й одягався за східним зразком. У 1817 р. вій повернувся на батьківщину. Одразу після його повернення побачили світ праці зі сходознавства, де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.
Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях “Надія” і “Нева” був Юрій Федорович Лисянський (1773-1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці “Подорож навколо світу на кораблі “Нева” в 1803-1806 роках”, зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, в Китаї, склав карти цих регіонів.
Вагомий внесок у дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальського – Микола Миколайович Пржевальський (1839-1888), який очолював 5 експедицій. У результаті його досліджень на карті Центральної Азії з’явилися гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори.
Визначним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888) – правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи. Він здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії; є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.
Загалом можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних та іноземних мандрівників було зібрано величезний матеріал з географії та історії як українських, так і інших земель земної кулі, на основі якого в Україні у другій половині XIX ст. почав розвиватись туризм.
 
2.5. Подорожуючи з різною метою та намірами (відвідування святих місць і храмів, Олімпійських ігор тощо), люди мали потребу в притулку, харчуванні та відпочинку. Найдавніші згадки про місця для розміщення подорожніх можна знайти в писемних джерелах Стародавнього Єгипту. Тому історія розвитку готельної справи нерозривно пов'язана з подорожами.
Розглядаючи еволюцію підприємств індустрії гостинності, можна виділити періоди, що в історичному плані відповідають періодам розвитку людського суспільства: давній; середньовіччя; новий час; сучасний період.
До давнього періоду розвитку суспільства (IV тисячоліття до н. е. – 476 р. н. е.) більшість істориків відносять появу перших гостьових підприємств – прообразів сучасних готелів і ресторанів. Згадки про ці підприємства – таверни – містяться в давніх манускриптах, одним з яких є кодекс, написаний за царя Вавилоиа Хаммурапі (1792-1750 рр. до н. е.).
У Давній Греції в І тисячолітті до н. е. таверни були важливим елементом соціального та релігійного життя. Хоча в тавернах існували помешкання для розміщення мандрівників, здебільшого вони були призначені для надання послуг харчування. Розвиток торгівлі й пов’язані з нею тривалі подорожі потребували організації не тільки харчування, а й ночівлі. Ця обставина зумовила появу підприємств іншого типу – заїжджих дворів.
Найбільш розгалужена мережа заїжджих дворів існувала на території Римської імперії. Давньоримські заїжджі двори розташовувалися уздовж головних доріг у містах і селах на відстані приблизно 25 миль (40, 225 км) один від одного.
Сувора класова структура, що лежала в основі Римської держави, вплинула на діяльність підприємств гостинності того часу. Зокрема, мандрівників тут розселяли за класовою ознакою. Ніколи купці, торговці й інші мандрівники з простого народу не могли бути поселені поруч із державними службовцями та урядовими гінцями. Ця обставина вплинула на якісний стан заїжджих дворів. Ті, у яких зупинялися представники аристократії і державні чиновники, будувалися за правилами архітектурного мистецтва і пропонували широкий на той час спектр послуг. Пізніше відомий італійський мандрівник Марко Поло зауважив, що у таких заїжджих дворах і “королю зупинитися не соромно”.
Таверни і заїжджі двори, призначені для обслуговування людей нижчих класів, пропонували мінімальні умови для ночівлі та відпочинку. Наприклад, ті, що дуже часто подорожували, спали просто на соломі, а щоб не змерзнути в холодну пору року, притискалися до теплого боку свого коня. Про додатковий комфорт не було і мови.
Величезну роль у появі підприємств гостинності відіграв розвиток торгових зв'язків на Близькому Сході, в Азії та Закавказзі. На території цих регіонів проходили найбільші торгові шляхи, якими довгими потоками рухалися каравани з товаром. Для організації ночівлі учасників караванів уздовж торгових шляхів створювалися спеціальні пункти розміщення – караван-сараї, що включали, як правило, помешкання для людей і загони для верблюдів та коней. Усе це було оточене фортечною стіною, що захищала від природних стихій (вітру, дощу, бурі), а також від грабіжників та розбійників.
Після падіння Римської імперії в 476 році н. е. почався новий етап у розвитку підприємств гостинності.
У середні віки на розвиток підприємств гостинності величезний вплив мали релігійні традиції. Тоді різко збільшилася кількість людей, що здійснювали паломництво до святих місць. Церква ставила за обов’язок монастирям гостинно приймати паломників, організовувати для них ночівлю, надавати харчування. Саме монастирі приймали і розміщували в себе мандрівників-прочан. Так звані “странноприимные дома” (будинки для прочан) можна охарактеризувати як різновид готелів, що утримувалися релігійними орденами. У цей час з’являються й інші заклади, які здійснювали подібні функції. Наприклад, франкський король, а згодом імператор Карл Великий (742-814 рр.), захисник церкви, у VIII ст. заснував спеціальні будинки для відпочинку паломників. Один із таких будинків, абатство в Ронсевальській ущелині, влаштовувало паломникам привітний прийом біля воріт, надавало безоплатний хліб, послуги цирульника, шевця, фрукти й горіхи із засіків абатства та багато чого іншого.
В епоху Відродження в Італії утримання готелів стало розквітаючим бізнесом. Існував навіть “Союз хазяїв готелів”, що встановлював правила для себе і своїх гостей, але активне надання монастирями безоплатних послуг подорожнім стримувало розвиток приватних підприємств розміщення. В Англії відчутний розвиток приватних заїжджих дворів і таверн розпочався лише в період пізнього середньовіччя і особливо під час Реформації, коли англійський король Генріх VIII провів секуляризацію монастирів (перетворення церковної власності на державну). Ніхто з мандрівників більше вже не міг розраховувати на безоплатну зупинку в монастирях і був змушений зупинятися на приватних заїжджих дворах.
У XVIII ст. у Великій Британії процвітали так звані каретні готелі, на які було покладено обов’язки задовольняти потреби королівської пошти. Хазяї готелів влаштовували стайні для коней, а англійський закон проголосив готель громадським будинком, власник якого відповідав за умови проживання мандрівників. Каретна ера закінчилася в 1838 р., коли англійський парламент прийняв рішення про перевезення пошти залізницею.
У США, починаючи з 1820 р., у штаті Пенсільванія (Нью-Йорк) почалося будівництво таверн (а пізніше готелів), що збереглися до наших днів. Це були великі будинки типу готелів, які використовували для житла як родин хазяїв, так і їхніх гостей.
У 1829 р. в Бостоні відкрився “Тремонт Хаус”, який можна назвати першим готелем, цілком оформленим як готель, включаючи посильного, ключі від кімнат для гостей, ванни й туалети в кожному номері. Стандартний дизайн для американських готелів був установлений на багато років. Вони зазвичай розташовувались поруч із залізничними станціями, а залізниці являли собою частину готельного бізнесу і готельної власності.
На Русі готельна справа зароджується в XII – ХШ ст. У IX – XI ст. Давня Русь завдяки своєму географічному положенню стала центром, де перехрещувались торговельні шляхи між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Налагоджувалися стійкі торговельні відносини, різнобічні культурні та релігійні зв’язки. Після запровадження християнства на Русі з Візантії до нашої країни потяглися священики, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. На Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був “гість”.
Гостинності та мандрам іноземних гостей надавалось велике значення. Так, київський князь Володимир Мономах у своєму “Поучений” заповідав синам добре приймати гостей, вшановувати їх, тому що ці люди, “мимо ходячи”, рознесуть по світу добру або лиху вість.
Попередники перших готелів на Русі – постоялі двори – називалися “ямами” і розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV ст. постоялі двори створювалися при поштових станціях, що знаходилися у підпорядкуванні Ямського наказу. До XV ст. відносять також будівництво у великих містах гостиних дворів, які відрізняються від постоялих тим, що крім розміщення і харчування тут були створені умови для здійснення комерційних операцій, тобто в гостиних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Як правило, все це обносилося стінами і баштами з в’їзними воротами. Розселення іноземців у гостинних дворах здійснювалося за національною ознакою. У Новгороді в XV – XVII ст. існували “німецький” і “голландський” гостині двори, у Москві – “аглицький”, “грецький”, “вірменський” та ін.
У XVI – першій половині XVII ст. одним із торговельних центрів Східної Європи був Київ, через який проходили купецькі каравани з Польщі, Кримського ханства, Туреччини, Молдови, Греції, Угорщини, країн Західної Європи, що прямували до Московської держави. Українські купці мали право безмитної торгівлі в прикордонних містах Московії. Для них створювалися спеціальні гостині двори. На чумацьких і торговельних шляхах України здавались в оренду корчми, що не тільки вели торгівлю хмільними напоями, а й були пристановищем для подорожніх. У другій половині XVII ст., коли “козацька християнська республіка” знаходилась на острові Чортомлик, на її території, біля порту, височів “Грецький дім” – приміщення для іноземних посланців та купців. Адже Запорізька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом у торгівлі всіх українських земель і Московської держави з країнами Сходу.
Крім того, Київ стає одним із центрів паломництва, що зумовило потребу в будівництві готелів для прочан біля стін Печерського монастиря.
В Україні до прочан ставилися з великою шаною. Миряни вважали за честь прийняти богомольців на ночівлю, а то й на кілька днів, пригостити, дати харчів на дорогу. Паломники були в особливій пошані й мали захист при церквах і монастирях, де з давніх часів їм відводили спеціальні помешкання, будували готелі й гостині двори, де велися книги для запису прочан, які свідчать про масовий характер паломництва.
Митрополит Євген Волховитинов в описі Києво-Печерської лаври зазначає: “За південною огорожою стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 рр. замість дерев’яного готелю спорудили кам’яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього... ”
Після приєднання України до Російської імперії (кінець XVIII ст.) почалось будівництво поштового тракту від Москви до Києва через Калугу, Глухів, Путивль, Конотоп з поштовими дворами та станціями, що одночасно виконували функції готелів.
Проте помітний розвиток готельного господарства в царській Росії розпочинається лише в другій половині XIX ст.
 
3.1. Наприкінці XIX – на початку XX ст. українські землі залишалися розподіленими поміж двома імперськими державами – Російською та Австро-Угорською. Тому історичні процеси формування туристської галузі в Україні нерозривно пов’язані з історією Росії і Австро-Угорщини. Визначальними на території Східної (Російської) України, що зазнала в ті часи значного індустріального піднесення, були активізація туристського руху та здійснення перших кроків до його організації.
У 1885 р. в Петербурзі організовується перше в Росії “Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу” Леопольда Ліпсона. Воно поклало початок бурхливому розвитку екскурсійної діяльності. Виникло Товариство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та інших містах імперії. Значної популярності набув гірський туризм. У 1890 р. в Одесі було створено Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі.
З’явилися перші спеціалізовані журнали “Екскурсійний вісник”, “Шкільні екскурсії і шкільний музей”, “Російський екскурсант”, які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові та інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.
У 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-туристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів (РТТ), що мало свої відділення і на території України – у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності РТТ вступило до Міжнародної ліги туристських товариств. Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П’ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д. І. Анучин, В. І. Вернадський, І. В. Мушкетов, П. П. Семенов-Тян-Шанський, Б. Ш. Федченко. У роботі товариства брав активну участь письменник В. О. Гіляровський, географи Ю. М. Шокальський, В. Є. Щуровський та інші вчені-ентузіасти. Товариство ставило перед собою мету розвиток туризму в Росії, пробудження інтересу до її пізнання як у Росії, так і за кордоном.
Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. Російське гірське товариство, що об'єднувало у 1901 р. 50 фундаторів, змогло довести число своїх членів лише до 132 чоловік.
За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Як і туристські поїздки, товариство було недоступне простому люду. РТТ організовувало поїздки по країні і за кордон. До 1914 р. РТТ налічувало близько 50 тис. членів, переважно представників заможних класів. Незважаючи на це, в 1916 р. поліція закрила його на тій підставі, що воно нібито завдавало шкоди підвалинам царської монархії.
 
3.2. З другої половини XIX ст. починається і формування в Україні туристських регіонів. Цілком природно, що першим таким регіоном був Крим.
У 1783 р. півострів Крим став складовою частиною Російської імперії. Царський уряд щедро роздавав землі поміщикам і чиновникам, зобов’язуючи заселяти їх кріпаками з центральних і українських губерній. Згодом було дозволено прописувати селян-кріпаків. Крім того, запрошували й іноземних поселенців. Першими були німці й болгари. Так, у 1841 р. у Сімферопольському і Феодосійському повітах налічувалося 10 іноземних колоній – 3969 чоловік. Усім без винятку надавалися пільги – звільнення від усяких податків і повинностей на 8-10 років, позичка на переїзд і великі (до 50 десятин на сім’ю) ділянки землі. До 1802 р. поміщикам було роздано 350 тис. десятин землі. Крім того, йшло самозахоплення вільних ділянок і скуповування селянських наділів. Зрештою, в 1816 р. вийшов Указ про припинення продажу землі за низькими цінами.
Політика уряду, спрямована на прискорене господарське освоєння краю, виправдала себе. За короткий час набули розвитку й піднесення багато галузей сільського господарства і промисловості. У степових районах вирощували зернові. Одержали значні грошові кредити й зниження податків вівчарі. Вже в 1850 р. у краї діяло 12 сукняних підприємств.
З 1785 р. до Криму запрошуються найкращі спеціалісти-виноградарі, виписуються елітні сорти лоз. Для осіб, що займаються виноградарством, передаються в безоплатне користування і навіть в особисте, “потомственное”, володіння державні землі. А для підготовки вітчизняних фахівців – виноградарів, садівників, виноробів у 1804 р. в Судаку відкривається училище, у 1812 р. створюється Нікітський ботанічний сад і пізніше – Магарацьке училище виноробства.
У 1848 р. площу в 5137 десятин було засаджено 28, 5 млн. виноградних кущів, з урожаю яких виробляли 716 тис. цебер вина (у 1895 р. у Криму виробляли вже 1 млн. цебер вина). Свіжі й сушені фрукти, тютюн, соляні промисли – усе сприяло розквіту краю. Тільки червоної риби в 1849 р. було добуто 12, 5 тис. пудів. Фахівці з Голландії навчали місцевих рибалок засолюванню риби за “голландським способом”.
З 1824 по 1848 р. прокладається гірське шосе, а з 1861 р. уже йде і залізничне будівництво.
Усе це створювало передумови для “курортного” освоєння краю.
Особливо привабливою тут була розмаїтість кліматичних зон: помірно континентальний клімат степового Криму з його невисокою вологістю; гірський Крим з яскраво вираженими кліматичними поясами; субтропічний, середземноморського типу клімат Південного берега з тривалою сухою осінню та зоною ультрафіолетового комфорту.
Крім того, понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду – усе це сприяло популяризації півострова.
Початок курортного будівництва припав на 70-ті рр. минулого століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя.
Аристократія і велика буржуазія обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.
Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3000 місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.
Непомітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 рибальських будиночків, поступово стає центром усього узбережжя. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта – Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта статус міста.
Герб міста Ялта з’явився в 1845 р. : на блакитному фоні, що символізував море, розміщувались навхрест дві золоті гілки – лаврова й виноградна. У 1843 р. затверджується проект забудови нової частини міста, автором якого був архітектор Ешшман. Починається будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень. Ялта стає гомінким буржуазно-аристократичним курортом. Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових купують поблизу Ялти маєток Лівадію.
Отже, Ялта-курорт значно молодший, ніж Ялта-місто. Різниця в їхньому віці – понад чверть століття. Ялту починають називати “Російською Ніццою” і “Російською Рив’єрою”.
У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродійне товариство міста за участю А. П. Чехова, Л. М. Толстого, О. М. Горького побудувало пансіонат “Яузлар” на 20 місць. У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці.
У 1915 р. майже всі курортні заклади міста – 5 санаторіїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз – були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфортабельних приватних санаторії і 5 пансіонатів.
Упродовж літнього сезону тут вирувало життя, а коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінційним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Власне, таку долю мають усі подібні міста.
У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 особи; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містечко як курорт було невеселим видовищем: удень немощена набережна тонула в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.
У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало план поліпшення дорожнього та інших господарств. Однак цей план не було реалізовано.
З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія. “Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі”, – писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово – у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаючись вилікуватися від кісткового туберкульозу.
Саме Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпаторії велику популярність. І, як не дивно, першим, кому спало на думку “робити на цьому гроші”, був... охоронець соляного промислу П. П. Пугачов, який побудував примітивну лікарню, де хворих приймали за плату.
У 1890 р. території з грязями перейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.
Взагалі ж будівництво Євпаторії як курорту мало стихійний характер. Завдяки ініціативі окремих підприємців у 1905 р. було введено в дію першу приватну здравницю “Приморський санаторій”, а через чотири роки – два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель “Дюльбер”, у 1913 р. – ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.
Лікувальні властивості сакських мінеральних грязей здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідників. Про це згадується ще в працях академіка П. І. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно завжди було джерелом прибутку місцевих мулл. У 1827 р. тут було відкрито першу лікарню, через п’ять років – готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до Жуковського М. В. Гоголь (1835 р.).
Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіталю, де крім офіцерів оздоровлювалися й “нижні чини”.
Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливою славою користувалися квіткові ванни. їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.
Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, рівномірністю температури морської води, великою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста в 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911 р. готелів у Судаку було вже три, але ціни трималися високі і харчування було порівняно дорогим.
Гурзуф – невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) – через сто років стає найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. І. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак через дорожнечу курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 – через дев’ять років. Як бачимо, зростання незначне.
Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом – найтеплішим безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині позаминулого століття, проте як буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX, коли виник Новий Сімеїз.
Зі слів доглядача Будинку-музею А. П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб.) саклю, Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.
Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок “Бруно”, “Арнольді”, “Ксенія”, “Дольник”, “Ампір” використовувалися малопридатні для житла помешкання, які здавали за високу плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані “вагончики”. У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб., на горі – у 40 крб. і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. Середній клас міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 “розкішно обставлених номерів” коштували від одного до п’ятнадцяти карбованців за добу з “безкоштовним електричним освітленням” і “безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу”. Були й дешевші готелі – від 75 коп. за добу, а “балконами”, “достатнім світлом і чудовим краєвидом”. (Для порівняння: середня заробітна плата кваліфікованого робітника промислового підприємства на той час становила від 10 до 20 крб на місяць.) Вілла на березі моря, де на курортника очікували “здорове повітря, спокій, посилене харчування”, причому їжа була не тільки “здорова”, а й “гігієнічна”, оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали “шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852)), дитячими виставами, кеглями, крокетом, катанням на човнах”, а також “усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань”.
Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період привабливий відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення.
 
3.3. У другій половині XIX – на початку XX ст. Крим перетворюється не тільки на елітний курортний регіон, а й на значний осередок гірського туризму і один з перших екскурсійних центрів Російської імперії.
Наприкінці 80-х рр. XIX ст. в Ялті виник “Гурток аматорів природи, гірського спорту і Кримських гір”, який чимало зробив для розвитку вітчизняного туризму та екскурсій. Крим у різні віки приваблював мандрівників близькістю моря і доступністю мальовничих хребтів. Туди вели гарні гірські стежки.
Одним із перших, хто організував туристську поїздку до Криму ще в 1876 р., був професор геології Новоросійського університету М. О. Головкінський. Він запросив у поїздку 25 студентів і домовився про безкоштовний проїзд своїх підопічних на пароплаві Російського товариства пароплавства і торгівлі з Одеси, де знаходився університет, до Криму і назад.
Знавець і великий шанувальник кримської природи, професор М. О. Головкінський видав пізніше путівник по Криму, що характеризується повнотою і точністю.
Пізніше, в 1890 р., в Одесі організовується Кримський гірський клуб. З 1891 по 1915 р. видається журнал “Записки Кримського гірського клубу”, в якому публікуються звіти експедицій, описуються маршрути подорожей та екскурсій.
Засновниками і першими членами Кримського гірського клубу були вчені, лікарі, юристи, відомі дослідники Криму. Статут клубу розробив геолог Ю. А. Листов. Головою правління обрали гірського інженера Л. П. Долинського, автора багатьох наукових праць.
Засновники і члени Кримського гірського клубу заклали міцний фундамент розвитку гірського туризму в Росії. У статуті клубу визначалися цілі його діяльності:
Наукові дослідження Таврійських (Кримських) гір і поширення зібраних відомостей.
Заохочення до відвідування й дослідження цих гір та полегшення перебування в них натуралістам і художникам, які вирушають у гори з науковою або художньою метою.
Підтримка місцевих галузей сільського господарства, садівництва та дрібної гірської промисловості.
Охорона рідкісних видів гірських рослин і тварин.
Які ж засоби для досягнення всіх цих цілей пропонувалися в статуті клубу? Це громадські збори і загальні екскурсії, наукові бесіди й повідомлення туристів, видання на кошти клубу його праць, упорядкування різних наукових лекцій, піклування про полегшення подорожей членів клубу, організація та утримання притулків у горах, утримання провідників і гірських постів, підтримка постійних зв'язків з Імператорським Російським географічним товариством.
Кожний член клубу користувався всіляким сприянням з боку відділень Кримського гірського клубу. Видавався щомісячний журнал, який розсилався членам клубу безкоштовно. Правління клубу знаходилося в Одесі, а його відділення – у Севастополі та Ялті. Вже в перші роки діяльності клуб налічував близько 400 членів.
Свою діяльність клуб розпочав з організації в квітні 1891 р. екскурсії для дев'ятнадцяти своїх членів до Криму. Екскурсанти відвідали Севастополь і в районі між Севастополем і Гурзуфом ознайомилися з археологічними розкопками в Херсонесі, давнім Інкерманським монастирем, висіченим у вапняках, палацом в Алупці, Айтодорським маяком, Нікітським ботанічним садом та багатьма іншими визначними пам'ятками Криму. Під час цієї восьмиденної екскурсії членами клубу було зібрано геологічні, ґрунтові, ботанічні й ентомологічні колекції, що мали стати основою для створення музею Кримського гірського клубу. Крім того, в семи пунктах екскурсанти досліджували повітря. Однак для історії туризму значення цієї екскурсії полягає в тому, що під час її проведення було створено два відділення Кримського гірського клубу – у Севастополі та Ялті, серед яких другому належить особлива роль у розвитку туризму й екскурсій у Криму.
Після затвердження статуту правління Кримського гірського клубу розіслало повідомлення про його відкриття та статут клубу науковим і художнім установам і товариствам Росії, редакціям столичних, одеських і кримських газет і журналів, представникам адміністрації міст Південної Росії, деяким приватним особам та іноземним альпійським клубам. Тим самим клуб голосно заявив про себе і незабаром набув популярності в аматорів подорожей.
Уже на другому році існування в ньому налічувалося 302 члени з багатьох міст Росії і по одному представнику з Парижа і Штутгарта. Найчисленнішим було Одеське відділення – 122 члени, далі йшло Севастопольське відділення – 61 і Ялтинське – 52 члени. 25 членів налічувалося п Петербурзі, 13 – у Києві, 6- у Херсоні, 5 – у Харкові, 3 – у Москві і по одному-два члени в Катеринославі, Владикавказі, Тифлісі, Самарканді та інших містах.
З першого ж року Кримський гірський клуб розпочав збирання даних з геології, географії, флори, фауни, етнографії, археології та історії Криму і поставив завдання видавати ці матеріали з метою популяризації Криму як туристського району Росії. Вже в 1891 р. побачив світ перший випуск “Записок Кримського гірського клубу”, після чого вони регулярно видавалися впродовж 25 років.
Спрямованість “Записок” на знайомство читачів з природою, історією, етнографією Криму, а пізніше, коли клуб став називатися Кримсько-Кавказьким гірським клубом, і Кавказу не змінилася за всі 25 років їхнього існування. В останніх випусках можна прочитати про подорож через Клухорський перевал, про гору Арарат, озеро Кардивач, одне з найпривабливіших та найпопулярніших і нині серед туристів, про кримські печери та їхню фауну тощо. Публікаціям про зарубіжні гірські системи і туризм в інших державах відводилося в “Записках” вкрай обмежене місце.
Популярність Кримського гірського клубу з кожним роком зростала, що було пов'язано як з активною екскурсійною діяльністю, проведеною ним, так і з відкриттям нових відділень клубу в різних містах Росії.
Після внесення в 1901 р. до статуту клубу доповнень, якими дозволялося відкривати відділення клубу не тільки в Таврійській губернії, а й по всій Росії, вже в 1902 р. були засновані Катеринославське, а потім Гагринське відділення, після чого було прийнято рішення про перейменування клубу на Кримсько-Кавказький гірський клуб, до завдань якого тепер входили дослідження й організація екскурсій і на Кавказі.
Через рік, у 1903 р., відкрилося Бессарабське відділення в Кишиневі, у 1908 р. – Бакинське, у 1911 р. – Ризьке, найбільш віддалене від Криму і Кавказу.
Основою діяльності відділень клубу була організація екскурсій. Правління Кримсько-Кавказького гірського клубу, що знаходилося в Одесі, почало з екскурсій до Криму як для своїх членів, так і для всіх, хто бажав здійснити ці подорожі. Поступово воно розширило географію поїздок і з 1910 р. почало приділяти значну увагу екскурсіям на Кавказ, особливо в район Красної Поляни та Воєнно-Грузинської дороги. А в 1913 р. екскурсійна секція підготувала багатоденні маршрути по Криму, Кавказу, Уралу, до Дніпровських порогів. Тривалість деяких маршрутів досягала 40 днів. Запрошення взяти участь у цих екскурсіях заздалегідь публікувалися в “Записках” клубу.
Севастопольське відділення обмежило свою діяльність в основному прилеглими районами Криму і проводило екскурсії до Балаклави, Херсонеса, Інкермана.
Особлива роль у діяльності Кримсько-Кавказького гірського клубу належала Ялтинському відділенню. Тривалий час його очолював великий ентузіаст екскурсійної справи лікар В. М. Дмитрієв. Відділення не відзначалось численністю, налічувало 50-80 чоловік, і тільки в 1913 р. число його членів досягло рекордної цифри – 104. Однак саме це відділення вперше в Росії розгорнуло широку екскурсійну діяльність: організацію численних туристських поїздок до Криму, екскурсій у Кримські гори, по найцікавіших місцях Кримського узбережжя.
Ялтинським відділенням разом із Товариством сприяння благоустрою курорту Ялта було створено кілька стежок для полегшення пішохідних екскурсій у гори. Першою в 1899 р. з’явилася Штангеєвська стежка, що вела від водоспаду Учансу до хребта Яйли через найбільш мальовничі ділянки східного схилу Яйли. Вона мала протяжність понад 8 верст (8, 5 км) і призначалася для екскурсантів будь-якої фізичної підготовленості, оскільки була такою пологою, що навіть люди, які не звикли до гірських прогулянок, вільно по ній піднімалися. Вздовж усієї стежки було зроблено на каменях знаки й написи, що вказували пройдену відстань і подальший напрямок руху.
Ця перша туристська стежка в Росії стала прообразом нинішніх туристських стежок, що належать до найефективніших засобів регулювання взаємовідносин між туристами й природою.
Слідом за Штангеєвською з’явилася Боткінська стежка, створена на кошти, пожертвувані шанувальниками професора С. П. Боткіна. Ця зручна й цікава для прогулянок туристів стежка вела до водоспаду Яузлар, околиці якого вкриті густими мальовничими сосновими лісами. Вздовж усього шляху Боткінської стежки було встановлено покажчики руху й ослони для відпочинку.
Дещо пізніше з’явилися ще дві стежки, що ведуть у гори, – Хрестова і Дмитрієвська, названа на честь першого голови Ялтинського відділення В. М. Дмитрієва.
Усі туристські стежки перебували під ретельним доглядом членів Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу. На його кошти їх постійно розчищали та впорядковували.
Крім стежок для зручності туристів, які подорожували Кримськими горами, на Чатирдазі було створено перший у Росії туристський притулок, яким могли користуватися як члени Кримсько-Кавказького гірського клубу, так і всі інші аматори походів. Чатирдазький притулок розташовувався поблизу печер Бінбаш-Коба і Суук-Коба, у ньому зупинялися в основному ті, хто збирався відвідати ці печери. У “Записках Кримського гірського клубу” наводився перелік можливих послуг:
сторож притулку був зобов’язаний надавати можливу допомогу і послуги всім, хто бажає скористатися притулком;
на вимогу відвідувачів вій повинен поставити самовар, дати посуд або поставити чай чи каву в склянках, подати по можливості молоко, яйця, засмажити шашлик (якщо мандрівник здобуде барана у сусідніх пастухів). Вій зобов’язаний провести до печери, дати, скільки потрібно, свічок. У холодну погоду туристи можуть зажадати, щоб він розпалив у каміні вогонь;
якщо в сторожа знайдуться будь-які інші предмети, потрібні відвідувачам, такі як кошма, подушка, ковдра чи їстівні припаси, він може пропонувати їх бажаючим;
за виконання всіх вимог і надані послуги сторож одержує плату за таксою, затвердженою правлінням на той чи інший термін.
Притулок на Чатирдазі був відомий мандрівникам. Щороку в ньому почували сотні туристів, які залишили в журналі на адресу Кримсько-Кавказького гірського клубу численні вдячні записи за ночівлю і надану рідкісну можливість оглянути цікаві сталактитові печери.
Екскурсійний сезон Ялтинського відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу був досить тривалим. Зазвичай він починався в квітні і закінчувався в жовтні, проте в окремі роки за сприятливих погодних умов його часові межі могли розширюватися. Так, у 1912 р. перша екскурсія відбулася 25 лютого. Це найбільш ранній термін початку екскурсійного періоду. Найпізнішою датою закінчення екскурсійного періоду було ЗО листопада 1909 р. Цього ж року екскурсійний період був найтривалішим – 252 дні.
Серед членів Ялтинського відділення особливу турботу про організацію екскурсій виявляв лікар Ф. Д. Вебер, який був одним із найактивніших членів відділення. У 1898 р. він став директором екскурсій, в обов’язки якого входили розробка нових екскурсійних маршрутів, укладання контрактів з постачальниками коней та екіпажних майстрів, пошук місць для проживання екскурсантів, піклування про здешевлення екскурсій для учнів та багато чого іншого. У звіті Кримського гірського клубу за 1897 р. зазначалося, що “екскурсії Ялтинського відділення, завдяки енергії й умінню голови відділення В. М. Дмитрієва і членів правління Ф. Д. Вебера та інших, організовані в цілу систему”.
Рік за роком екскурсійна діяльність Ялтинського відділення набирала сили. Почавши з організації екскурсій для кількох десятків своїх членів, вже в 1896 р. воно провело 181 екскурсію для 1491 чол., а в 1912 р. число екскурсій досягло 645, а їх учасників – 15 229 чол. Усього за час свого існування відділення охопило послугами понад 120 000 осіб.
Екскурсії Ялтинського відділення характеризувались великою розмаїтістю маршрутів. Основою їх були одноденні екскурсії в околицях Ялти, наприклад екскурсії, проведені відділенням у 1898 р.
Найпривабливішим у всі роки залишався маршрут па гору Ай-Петрі, звідки відкривається чудовий краєвид па навколишні гори, Ялту і Чорне море. Екскурсії здебільшого проводились у кінних екіпажах. До 1913 р. Ялтинське відділення мало 16 екіпажів, коней для яких правління орендувало в сільського населення. Пішохідні екскурсії користувалися значно меншою популярністю, число їх учасників коливалося з року в рік, але ніколи не перевищувало 150 чоловік. Так, у 1899 р. відбулося всього 7 пішохідних екскурсій, в яких брали участь 33 особи.
Широка популяризація екскурсій, яку проводили, розсилаючи плакати і брошури з їхніми описами до навчальних закладів, різних установ Москви, Петербурга та інших великих міст Росії, публікуючи рекламні повідомлення про екскурсії в ялтинській газеті, щотижня вивішуючи оголошення з розкладом екскурсій у готелях, пансіонатах, купальнях, водолікарнях Ялти, принесла свої плоди. Екскурсіями Ялтинського відділення почали цікавитися відвідувачі з різних місць, починаючи з західного коридору Європейської Росії до віддалених Сибірських околиць, від Архангельська до Батума. Найбільший контингент екскурсантів рекрутувався з Москви і Санкт-Петербурга. Як учені всіх фахів, викладачі й викладачки вищих, середніх і народних навчальних закладів, так і учні їх складали головні групи екскурсантів; за ними йшли лікарі та лікарський персонал, чиновники всіх міністерств, військові; значно менше число комерсантів, ремісників та інших промисловців.
Особливе піклування всі відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу виявляли щодо учнівських екскурсій. Вже на третьому році існування клубу в “Записках” було оприлюднено “Підстави для організації учнівських екскурсій у Крим... ”, у першому параграфі яких підкреслювалося значення екскурсій для молоді: “Розвиваючи в молоді цікавість розуму й допитливість, вони водночас мають і гігієнічне значення, надаючи юнакам можливість провести більш-менш тривалий час на чистому повітрі в гірських місцевостях, що разом із ходінням по горах має сприяти фізичному розвитку і зміцненню організму”.
У 1892 р. було проведено перші учнівські екскурсії до Криму. Правління Кримського гірського клубу в Одесі організувало екскурсію для двадцяти учнів одеських реальних училищ, а Ялтинське відділення – екскурсію вихованців і вихованок ялтинських чоловічої й жіночої прогімназій. Надалі учнівські екскурсії посіли значне місце в роботі Ялтинського відділення. Десятки навчальних закладів Росії “екскурсували” до Криму за його сприяння. За клопотанням правління відділення учасникам учнівських екскурсій надавалося або безкоштовне помешкання для проживання в ялтинських школах, або вкрай дешеве в деяких готелях. Екіпажі виділялися їм за особливо низькою ціною, що навіть не відшкодовувала витрат клубу.
У деякі місяці Ялта буквально переповнювалася учнями, що “цілими навчальними закладами на чолі з викладачами в кількості нерідко 100-150 чоловік” і їхали, і йшли пішки до Ялти. Для всієї цієї армії туристів Ялтинське відділення знаходило місця для ночівлі, організовувало перевезення багажу, клопоталося перед членами міської управи про безкоштовні відвідування ними міського саду і надавало ще чимало всіляких послуг.
Слід зауважити, що за цю роботу адміністрація Ялтинського відділення не одержувала жодної матеріальної винагороди. Правління клубу, як зазначалося в “Записках”, було цілком задоволене “тими численними втішними відгуками, які давала вдячна молодь, оцінюючи вищезгадані послуги”.
За сприяння Ялтинського відділення тривалі екскурсії до Криму здійснили учні Варшавської 3-ї жіночої гімназії, Нижньогородського реального училища, Старосельської залізничної школи, Ростовської чоловічої гімназії, Кишинівської духовної семінарії, Московського єпархіального училища, Петербурзького комерційного училища, Муромського реального училища. Десяткам тисяч молодих громадян з малих і великих міст Росії Ялтинське відділення Кримсько-Кавказького гірського клубу допомогло ознайомитися з чудовою природою Криму.
Цікава інформація щодо організації екскурсій до Криму міститься в протоколі №4 засідання Комісії з організації екскурсій для вчителів і учнів середніх навчальних закладів Московського навчального округу, створеної 31 грудня 1910 р. (витяг з протоколу див. дод. 2).
Розуміючи, що для подальшого розвитку екскурсійної справи погрібна велика кількість підготовлених екскурсоводів, правління клубу почало з 1902 р. підготовку керівників екскурсій з числа шкільних учителів. У червні 1902 р. відбулася перша педагогічна екскурсія до Криму вчителів Одеського навчального округу. Педагогічні екскурсії Кримсько-Кавказького гірського клубу стали ще однією дієвою формою пропаганди туризму в Росії. Адже в наступні роки учасники цих екскурсій поверталися до Криму, але вже з десятками своїх учнів, виконуючи тим самим завдання клубу “спрямувати російських туристів потужним потоком” у цей благодатний край.
Кримський гірський клуб зібрав навколо себе ентузіастів вивчення Криму. Підводячи підсумки двадцятип’ятирічної діяльності клубу в журналі “Записки Кримсько-Кавказького гірського клубу” в 1915 р., М. Познанський писав про завдання клубу, що мав розтопити “крижані стіни злочинної байдужості” до свого краю і спонукати російських туристів “до пізнання красот і багатств своєї великої батьківщини» в той час, «коли туризм і вітчизнознавство були порожніми, далекими звуками, коли про масові екскурсії і не мріяли навіть, а такі віддалені під центру області, як Крим і Кавказ, були для більшості в повному розумінні “terra incognita”.
Далеко не всі розуміли благородні завдання першого значного об’єднання аматорів рідної природи, що виникли в 1890 р. в Одесі. Холодно і байдуже зустріла російська спільнота його появу. Навіть більш ніж через двадцять років існування Кримсько-Кавказького гірського клубу, коли він справами довів свою життєздатність, став впливовою екскурсійною організацією Росії, преса Одеси намагалася замовчувати діяльність клубу, цілковито не розуміючи його завдань. Не кращим було становище й у Ялті, де громадянство також не бажало помічати гірський клуб. Однак жодні перепони не перешкодили Кримсько-Кавказькому гірському клубу закласти міцний фундамент екскурсійної справи в Росії та Україні.
 
3.4. Розвиток туризму в XIX ст. мав сприятливий вплив на зростання будівництва готелів. Основним центром забудови стає Київ.
До початку XIX ст. Київ, з його прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і багатою архітектурно-історичною спадщиною, мав усі можливості для того, щоб у найкоротші терміни стати великим туристським центром Східної Європи. Для цього треба було реалізувати потужний місцевий потенціал, залучити видатних архітекторів того часу і перебудувати центр міста, створивши один з найкращих у Росії готельно-розважальних комплексів.
До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., ці плани втілювалися в життя дуже повільно і готельне господарство розвивалося однобічно. З великих виділявся тільки “Зелений готель”, що був побудований в 1803-1805 рр., належав Лаврі і був найпопулярнішим у 50-х рр. XIX ст. У 1825 р. тут зупинялись О. С. Грибоєдов і Л. 3. Муравйов. Наприкінці минулого століття будівлю було реконструйовано, і нині це житловий будинок по вулиці Московській, 30.
Лаврський готель складався з одного 4-поверхового і трьох 2-поверхових корпусів, розташованих поза огорожею монастиря, у Гостинно-Лаврському провулку, що веде до печер. На цьому місці в старовину існувала “странноприимница” для бідних, заснована ще преподобним Феодосієм.
У цьому самому готелі в 1850 р. вже було 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не рахуючи навісів для простих прочан і кількох маленьких будиночків. Помешканнями готелю можна було користуватися безоплатно впродовж двох тижнів. Страви коштували 20-25 коп. за порцію, окремо сплачувалося 5 коп. за самовар, поданий у номер. Видача обідів починалася о 12 годині. Один із корпусів готелю був зайнятий лікарнею для прочан з жіночим і чоловічим відділеннями, по 40 ліжок у кожному. Готель приймав до 85 000 відвідувачів за рік. Утримувався головним чином за кошти графині Настасії Орлової та княгині Турчанінової.
З появою електрики та будівництвом перших залізниць помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Основні туристські потоки переміщувалися трьома шляхами: Дніпром – на пароплавах, залізницею та в диліжансах.
Австрійські туристи прибували Південно-Західною залізницею (через Волочиськ, Радивилів і Новоселицю, німецькі – через Граєво, румунські – через Унгени і Рені). Південно-Західна залізниця сполучала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом, Харковом; Московсько-Київсько-Воронезька – була призначена для найкоротшого сполучення з Москвою (через Брянськ і Курськ) ; Києво-Полтавська, що відкривала прямий шлях на Крим і Полтаву, була введена в експлуатацію у 1901 р. ; Києво-Ковельська залізниця пролягала до західних околиць Росії.
Сім кур’єрських, поштових і товарно-пасажирських поїздів з вагонами першого, другого й третього класів щодня приймав і відправляв у зворотний рейс витончений, побудований у стилі англійської готики, павільйон Центральної станції київських залізниць. Відкритий 18 лютого 1870 р. витвір архітектора Вишневського мав загальну площу 460 м2 і призначався насамперед для знаті та “найвищих осіб”. Для них були вибудувані окремі розкішні зали для чекання, всі інші помешкання були маленькими й тісними.
Міська станція залізниць виконувала доручення пасажирів з доставки багажу на квартири й у готелі. Про умови виконання замовлення можна було дізнатися заздалегідь у провідників поїзда.
Прибулих нерідко зустрічав військовий оркестр. За помірну ціну про багаж дбав хто-небудь зі спритної армії артільників.
Прибуття поїзда очікували численні кінні екіпажі й готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори і з водіями в різнобарвних формах.
Найняти екіпаж було неважко, але недешево. Незважаючи на встановлену міською думою таксу, візники “заломлювали” набагато більше. Якщо проїзд від вокзалу до Хрещатика коштував за офіційним тарифом 40 коп. з людини і 20 коп. за кожне багажне місце, фактично платити доводилося не менш як 3 крб. за екіпаж.
Дешевше, але й з меншими зручностями, пасажири добиралися до потрібного місця, змовившись із ломовиками (биндюжниками), на яких такса не поширювалася.
На привокзальній площі люди в кашкетах з червоними околицями голосно вигукували назви найкращих готелів, обіцяючи потенційним пожильцям безліч усіляких зручностей. Це були комісіонери – молоді хлопці, найняті власниками готелів.
Київ славився гостинністю. Готелів вистачало для всіх.
З початку XIX ст. будівництво готелів у Києві велося не дуже швидкими темпами, і до 1880 р. їх було побудовано 15. Зате наступні 20 років ознаменувалися справжнім розквітом готельного господарства міста.
У першій половині XIX ст. історичний центр забудовувався однобічно. Правий бік Хрещатика був сформований ще на початку сторіччя, а значну частину лівого довгий час займала садиба Ф. Ф. Меринга, професора університету Св. Володимира. У 1878 р. спадкоємці Меринга продали землю, що належала їхній родині, міській управі. Через рік величезну ділянку землі між вулицями Інститутською, Банківською, Лютеранською і Хрещатиком було передано для облаштування двом талановитим архітекторам німецького походження – Е. П. Брадтману і Г. П. Шлейферу. У найкоротші терміни, зі справжньою німецькою пунктуальністю і старанністю ці вулиці забудували в стилі “віденський модерн”, ставок у центрі колишньої садиби засипали, а на його місці розбили сквер (перед нинішнім театром ім. Івана Франка).
Архітектори доклали максимум зусиль для того, щоб центр Києва, “дохідне місце” з погляду туризму, мав би і неповторний архітектурний вигляд. Стрімкими темпами Хрещатик перетворився на калейдоскоп; і гарних житлових будинків, готелів, ресторанів, магазинів, банків і був продовжений до Бессарабської площі. Вінчав цю пишноту парк “Шато-де-Флер”, закладений у 1863 р., зі своєю перлиною Долиною Троянд (нині стадіон “Динамо”).
Як гриби після дощу, готелі виростали не тільки на Хрещатику, а й на прилеглих вулицях. Оскільки ця справа була дуже прибутковою, готелі розташовувалися майже впритул один до одного, і їхні господарі докладали чимало зусиль, щоб виділитися й обійти конкурентів.
У Києві до 1901 р. було побудовано 64 готелі, які можна умовно розподілити на великі групи.
Готелі, розміщені безпосередньо поруч з вокзалом. Функціонували чотири готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вулиці Безаківській (нині Комінтерну) – така скупченість пояснювалася (безпосередньою близькістю вокзалу і чудового Ботанічного саду. Практично всі готелі на цій вулиці були побудовані в 1880-1890 рр.
Суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали “шумного” життя, зупинялись у готелі “Європейський” у центрі міста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був найстарішим у Києві. Саме в “Європейському” функціонував один з найкращих київських ресторанів позаминулого століття. Як сповіщалось у рекламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про багаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда. Більш популярним був “Гранд-Отель” (на цьому місці нині стоїть корпус Головпоштамту). Фешенебельний і дорогий (люкс – 30 крб. за добу), на 110 номерів, “Гранд-Отель” мав власний омнібус на вокзалі, відмінний ресторан, телефон безпосередньо в номері та всі необхідні зручності тих часів.
Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією “Hotel de France”. Напередодні першої світової війни Київ поповнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів – “Континенталь”, спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів. Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб. за добу. Нині на місці розкішного готелю – оперна студія Національної музичної академії. До першокласних готелів слід віднести і “Отель-Савой”, що також знаходився на Хрещатику.
Таким чином, обираючи готель, вельможне панство отримувало всі зручності: омнібус або екіпаж для поїздок по місту, окремий кабінет у ресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого персоналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володінню принаймні російською та французькою мовами), а в номері – парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Крім того, кожний готель передплачував чимало періодичних видань, надавав безоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата.
Готелі другого класу. Ними мали можливість скористатися особи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагато більше, ніж суперзіркових.
Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російській імперії) відбивали всю географію Європи: “Австрія”, “Англія”, “Америка”, “Брістоль”, “Версаль”, “Ліон”, “Марсель”, “Італія”, “Прага”, “Берлін”, “Краків”, “Сан-Ремо” і навіть “Великий Національний”. Вони розміщувалися на центральних вулицях, які, на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення, а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. в місті було 80 готелів.
Заслуговує на увагу тогочасний рівень надання послуг мешканцям готелів (див. дод. 3).
Роздобувши заможного клієнта на привокзальній площі, комісіонер супроводжував його до омнібуса, а носильник ніс речі. Послуги носильника при цьому сплачував готель, а клієнт при бажанні міг “дати на чай”. У готелі прибулого клієнта обов’язково відвідував господар, дякував за вибір саме його закладу і довідувався, чи немає в гостя зауважень або побажань. Для вишколеного персоналу будь-яке прохання відвідувача вважалося законом і виконувалося негайно. Однієї скарги клієнта було досить, щоб винного звільнили з роботи, тим більше, що бажаючих зайняти його місце було достатньо.
Номери облаштовували за останнім словом моди, для чого часто запрошували майстрів з Німеччини і Франції. У номерах з’явилася гаряча вода, стало модним використовувати різні запашні трави. Прототипом нинішніх саун були лазні, ціни в найкращих з них коливалися від 8 коп. до 3 крб. залежно від класності та поділу на номери, загальні або окремі ванни.
В усіх першокласних готелях їжу подавали в номери. Вранці пропонували каву, чай або какао. Пізніше – сніданок, який можна було замовити ще звечора або вранці, і через кілька хвилин його приносили в номер. Обідали й вечеряли гості зазвичай у ресторані. При кожному великому готелі був льох для вин, які раз на день подавали клієнту безоплатно.
Коштувала ця «пишнота», звичайно, недешево. У ресторанах першокласних готелів обід на двох обходився в 1-2 крб. У меню ресторанів були традиційні та фірмові страви, а також делікатеси з національних кухонь різних країн. Іноді спеціально запрошували кухарів з Франції, Австрії, Німеччини, Польщі. При деяких ресторанах були трактири, влаштовані на манер російської кухні – з величезними самоварами, ікрою та слов’янськими стравами. Для іноземців це було дивиною, а значить, приносило прибуток. На десерт, наприклад у готелі “Континенталь”, подавали: екзотичні фрукти (апельсини, ананаси та ін.), кілька різновидів морозива, шоколад зі Швейцарії та Франції, бонбоньєрки, драже, цукерки, кремові піраміди, різнобарвне печиво з родзинками, горіхами й цукатами, знамените київське сухе варення, десятки видів газованих вод, безліч лікерів, коньяків, ромів, вин і наливок з усього світу.
Якщо ж комусь не вистачало цієї розмаїтості, можна було зайти до кондитерської, що сяяла вітринами буквально поряд на Хрещатику.
Найдорожчим ресторанним закладом Києва наприкінці XIX ст. вважався ресторан готелю “Метрополь”. Належав він купцеві Дьякову і пропонував так звані “табльдоти” за плату один карбованець з людини. Престижними були також ресторани при готелях “Бель-Вю”, “Європейський”, “Гранд-Отель”, “Континенталь”, ресторан “Семадені” на Хрещатику; менш дорогі, але також вишукані страви подавали при готелі “Оріон”. Ще дешевшими були страви в готелях “Древняя Русь” і “Марсель”. Пристойний обід тут обходився в 30-40 коп.
Чашка кави в кав’ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових – варшавській кав’ярні на Лютеранській та швейцарській на Прорізній – 25 коп. Чашку чаю можна було випити за 5, а склянку нива – за 12 коп.
При великих готелях працювали магазини. У будні дні вони були відкриті з восьмої ранку до дев’ятої вечора, а по неділях і святах – з другої години дня до восьмої вечора. Булочні й гастрономічні магазини працювали без вихідних.
При готелях працював цілий штат комісіонерів-посильних, які виконували різні дрібні доручення: доставку листів і посилок, квітів, наймання візника, невеликі покупки тощо. Утримували їх дві контори, що знаходилися неподалік від великих готелів на Хрещатику: Мировича (Хрещатик, 39) і Шпигановича (Хрещатик, 42). Послуги посильних коштували від 10 до 50 коп. незалежно від відстані. З дев’ятої години вечора плата подвоювалась. Пожильці могли наймати посильних за згодою – погодинно, подобово і помісячно.
Приймаючи замовлення на доставку листа або посилки, комісіонер видавав квитанцію. Як правило, комісіонери-посильні об’єднувались в артіль, яка несла відповідальність за кожного “червоно кашкетника” і, якщо виникала потреба, повертала замовнику витрати або виплачувала штраф у сумі не більш як 100 крб.
З появою телефону всі великі готелі миттєво скористалися новим досягненням цивілізації і потреба в послугах комісіонерів-посильних відпала.
“Мебльовані кімнати” – один з різновидів тогочасних готелів. Вони знаходились на всіх гомінких вулицях, конкурували з першокласними готелями, не поступаючись їм у сервісі. Найбільшою популярністю користувалися “мебльовані кімнати” “У Ільїнської” – на Володимирській вулиці, “У Іваницького” – на Золотоворітській, “У Діякова” – на Миколаївській площі (нині площа І. Франка), “У Познякова” – на Золотоворітській площі. Номери й мебльовані кімнати, що знаходились далі від центральної частини міста (переважно на Подолі), коштували всього 30-40 коп. за добу.
“Подвір’я”, заїжджі і постоялі двори. Особи, які зупинялись у Києві на тривалий час, наймали мебльовані кімнати в приватних будинках. Довгострокова оренда кімнати “з самоваром і прислугою” обходилась квартиранту в 15-20 крб. за місяць, а на околицях і в передмісті плата становила всього 5 крб.
Під час щорічних контрактових ярмарків, що проходили в Києві в лютому, в зв'язку зі значним зростанням кількості гостей і ажіотажним попитом на житло ціни в готелях і приватних будинках зростали в 5-10 разів.
Богомольці, що приходили до київських храмів, зупинялись у “простеньких”, але охайних і недорогих або зовсім безоплатних “странноприимницах” Києво-Печерської лаври, Софійського, Михайлівського, Покровського і Братського Богоявленського монастирів, на подвір'ях великих церков.
Київська влада прагнула зробити все можливе, щоб гості міста дістали максимум задоволення під час проживання в Києві. Навіть при прокладанні трамвайних ліній враховувалася кількість готелів, розташованих уздовж маршруту. Хоча при готелях й існували служби з наймання екіпажів, однак ці послуги коштували дуже дорого, і бідніші клієнти оглядали Київ з трамвайного віконця.
На зміну модному на початку століття архітектурному стилю модерн прийшов конструктивізм, що перекреслив і м’які лінії ренесансу, і барокові орнаменти, і чітку гармонію класики. Хрещатик же зберігав своєрідність своїх ліній і форм, а щорічний приплив туристів перетворював його на різноликий і різномовний людський потік у зелені київських садів, парків і круч. Неповторні природні ландшафти, золоті куполи церков і соборів, у спорудженні яких брала участь ціла плеяда зодчих, неповторна архітектура будинків, тиша і неквапливість київських вуличок у поєднанні з різноманітним набором сервісних послуг – усе це спонукало туристів повертатися до Києва знову і знову, з кожним ралом все більше осягаючи його велич і красу. “Маленький Париж” – гак називали Київ французи.
Нечисленні фотографії й малюнки, на жаль, не в змозі передати витонченість будівель, наприклад “Континенталю”, спорудженого Брадтманом і висадженого в повітря в 1941 р. під час відступу радянських військ, готелів “Бель-Вю”, “Гранд-Отель” і “Французького”, знищеного німцями, “Європейського”, знесеного в 1978 р.
У XIX ст. розгортається будівництво готелів і на півдні України. Про розвиток готельного господарства в Криму йшлося в п. 2. 2. Найрозвиненішим портовим містом стає Одеса, якій у 1817 р. було надано право користування порто-франко терміном на 30 років, що потім неодноразово подовжувалось до 1859 р. Це сприяло розширенню економічних зв’язків між країнами та народами, пожвавленню торгівлі, зростанню міста та його населення. Все це й зумовило широкий розвиток готельного господарства. У дореволюційній Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Назви готелів давали уявлення про географію туризму (“Лондонський”, “Марсель”, “Європейський”, “Франція” та ін.) або статус пожильців (“Купецький”, “Біржа”, “Пасаж”).
Однак на той час усе ще тільки створювалось, накопичувався європейський і світовий досвід, удосконалювалась сфера готельного господарства, з кожним роком займаючи все більші площі.
Отже, ми бачимо, що наприкінці XIX – на початку XX ст. на українських землях, що були територіями Російської та Австро-Угорської імперій, за прикладом деяких європейських країн почали створюватися перші туристські організації й товариства, формуватися туристські ре-і іони і курортні зони. Загалом же туризм не став на цих територіях масовим явищем, на тому етапі він залишався ще привілеєм вищих прошарків суспільства – аристократії й буржуазії, оскільки саме ці соціальні верстви мали достатні кошти. В свою чергу, творча інтелігенція прагнула використати туризм і екскурсійну справу для просвіти народу й піднесення його національної свідомості. В дореволюційний тріод туризм належав до сфери громадсько-суспільної діяльності і і ому значну роль у становленні туризму на українських землях відігравали видатні суспільно-політичні діячі, вчені, прогресивна національна інтелігенція.
 
Фото Капча