Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.

У ІХ – ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв’язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв’язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам’ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена в Новгороді на рубежі ХV – ХVІ століть. Вже пізніше в Російській державі у ХVІ – ХVІІ ст. “гістьми” називали багатих купців, які мали царські жалувані грамоти на особливі привілеї та почесті.

У другій половині XIII ст. російські мореплавці досягли Кольського півострова і приєднали його до складу новгородських володінь. Російським поморам належить заслуга відкриття Шпіцбергену і Нової Землі.

Серед подорожей з метою прочанства слід згадати “Хождение игумена Даниила в Святие места”, яке датується початком XII століття. Ігумен Даніїл побував у Царгороді, в Палестині, на Криті, Родосі, Кіпрі. Він описав не тільки християнські храми і святині, але й природу та побут місцевого населення. Його “Хождение” є пам’яткою історії та давньоруської літератури.

Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.

Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з’являлися колонії руських монахів, православні монастирі.

Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв’язки з Руссю.

Паралельно з “хождєніями” з метою прочанства здійснювались і “хождєнія” з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних “хождєній”, але найбільш відоме “Хождение за три моря” Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М. М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором “История государства Российского”.

Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.

 

2.1. Росія до кінця XVII ст. залишалась для іноземців загадковою країною; росіян дуже рідко можна було зустріти серед подорожуючих по Європі. Змінили ситуацію реформи Петра І. Завдяки його підтримці російські купці освоювали ринки європейських країн. Сам цар був невтомним мандрівником. Вперше він побував у Європі у 1697-1698 рр., потім була друга його подорож до Європи у 1716-1717 рр. ; під час цих мандрівок Петро І знайомився з європейською культурою, досягненнями науки, оволодівав секретами різних ремесел. Багато подорожували і сподвижники Петра І, які зав’язували дипломатичні контакти з європейськими країнами. З петровських часів російські дворяни почали виїжджати за кордон з метою отримання освіти; як тоді говорили, “за моря в науку”. Це продовжувалося і за наступних російських монархів. Проводячи, хоча й непослідовно, політику “просвітницького абсолютизму”, Катерина II (яка сама багато подорожувала по Росії та Європі) прагнула, подібно до Петра І, сприяти розвитку науки, культури та мистецтва. Для того, щоб зміцнити політичні позиції, посісти одне з чільних міст серед наймогутніших європейських держав, російські монархи надавали фінансову та організаційну підтримку освітнім подорожам своїх підданих за кордон, а також створювали освітні центри всередині імперії, спираючись на іноземних фахівців та навчені за кордоном вітчизняні кадри. Утім, деякі громадяни імперії могли поїхати за кордон за власний кошт і за власним бажанням, без підтримки влади.

Загалом, у XVIII ст. за кордоном побувало багато підданих династії Романових. Наприклад, випускник Київської духовної академії композитор М. Березовський навчався у Болонській філармонічній академії. Композитор Д. Бортнянський також навчався в Італії. Архітектор В. Баженов удосконалював свою освіту у Франції та Італії. А. Вороніхін (кріпак графа А. Строганова, пізніше очолював академію мистецтв) після навчання в Москві продовжив свою освіту у Франції та Швейцарії. Класик російської архітектури А. Захаров був “пансіонером” Академії мистецтв у Парижі. Серед прізвищ видатних митців російської культури, які отримали освіту за кордоном, можна назвати також М. Козловського, І. Мартоса, Ф. Шубіна, В. Татіщева, М. Карамзіна, М. Ломоносова.

Процеси політичної та економічної централізації Російської держави, потреба правлячої верхівки у поширенні свого контролю в усі куточки величезної країни і навіть за її межі, необхідність